0037 - Хобі Марини Ляхович

Хобі – фотографія

     Хоч ми всі належимо до великої родини людського роду, то все-таке ми між собою ріжнимося  в багатьох точках. Не хочу детальніше входити в ті ріжниці, але хочу звернути увагу на одну. Всі дивляться на світ з свого боку зору і бачать його по інакшому. Декому щось більше подобається а декому менше. Кожна людина має свій нахил до чогось, до праці, до спорту, до культури, але майже всі мають якусь окрему любов до чогось, що називається «хобі».

    В нашому осередку є дівчина, яка знайшла собі хобі у гарній фоторгафії. Гарні, незвичайні і цікаві фотографії можна зробити на кожному кроці і всюди, але не всі можуть це замітити і знайти у своєму оточенні красу і перенести це на добру фотографію. Марина Ляхович, здається, відчула у собі цю можливість бачити красу навколішнього звичайного середовища і перенести на зовсім незвичайну і цінну фоторгафію.

     Марина Ляхович народилася 5 вересня 1984 року у Сремській Митровиці. Закінчила середню економічну школу, бюротехнічного напрямку. Зараз є апсолвентом на Відділу психології у Новому Саді.

     «Фотографії завжди для мене були цікавими і це для мене було тільки хобі, але 2011 року почала працювати у фотографській майстерні і з тим краще впізналася з методами і секретами фотографії, їх створення та обробки.

     Державне телебачення РТС 1 у рамках передачі «Білгородська хроніка» два рази показували мої фотографії, «яблуко покрите снігом» та «дві бабусі під парасолею на +40 гр.»

     2012 року у грудневому номері спеціялізованого фотографського журналу «ReFoto» поставили і мою фоторгафію у рубриці «Foto klinika» під назвою «Iza kulisa».

     Стараюся, щоб кожна моя фотографія візуально подобалася глядачеві, але, щоб щось і розповіла. Надхнення знаходжу у, на першій погляд, звичайних речах, котрі стають особистими, коли придасте їм глибшу увагу. На все кругом себе дивлюся як на низку прикрасних фотографій. Несу у собі мрію одного дня наповнити галерею своїми улюбленими фотографіями і вислати запрошення всім, мені дорогим, людям.»

     Марина Ляхович знайшла собі гарний хобі, або хобі захопив Марину, все-одно наслідок є, що вона назбирала гарну збірку художних фотографій, а щодо її мрії одного дня наповнити галерею фотографіями і глядачами, і я приєднуюся і бажаю, щоб ця мрія чим скоріше здійснилася.

Сремська Митровиця, 28 січня 2013 року                                          Петро Ляхович

0036 - Спогади і ювілей

70 років від першого переселення українців до Сремської Митровиці

     Знаємо, що у Сремській Митровиці і селах, які впадають до її області, живуть близько шістсот осіб українського походження. Вже писали деякі спогади українських переселенців до општини Сремської Митровиці, але тепер, коли точно знаємо хто перший переселився до Лачарку і котрого року, то можемо вважати цей рік ювілейним – 70 років життя української громади у Сремській Митровиці.

    І тепер, коли прийшли до того ювілею, мусимо приготовитися до його відзначення. А щоб це відзначення мало свою вагу, мусимо вишукати всі значніші моменти з життя української громади у Сремській Митровиці і найближчих селах протягом сімдесять років.

    Перші українці у Лачарку була сім’я Семена Козака. Він з дружиною, з двома синами і п’ятьма доньками переселилися 1943 року до Лачарку. Один із синів, Никола Козак вже має 86 років і жиє самий на своєму обійсті. У розповіді з ним дізнався, що він народжений на Україні 1927 року, до Боснії його привезли трирічною дитиною а до Лачарку перейшли, коли він мав п’ятнадцять літ. Від тоді жиє у Лачарку і часто приходить до Сремської Митровиці, до грекокатолицької церкви на Службу Божу.

Никола Козак по середині.

   Никола Козак розповів мені дещо з свого довгого життя, скільки чого знав і міг собі пригадати. «Я прийшов до Лачарку 1942-43 року. Там у Босні була війна і голод настав. Мій тато небіжчик за старої Югославії приходив тут у Лачарку працювати до одного господаря. І тоді, коли настала війна тато шукав як би витягнутися з Босні. Босня була під Хорватією, і він питав одного хорвата а він йому сказав: «Я тобі не можу видати той папір, щоб ти їхав до Срему, мусиш знати чоловіка що тебе шукає а так їхати не можна, я буду відповідати за те». Тато мав адресу і післав до того господара, Максим Секулич називався. Від нього батько отримав посвідчення і з тим він пішов до тих хорватських властей і вони йому віддали папір, з яким можемо їхати. На такий спосіб ми притягнулися до Срему. Тільки мій брат залишився там а ми всі інші прийшли. А я мав п’ять сестер і трйох братів, один там залишився а два брати вже тут повмирали. Сестри повіддавалися і іще дві живуть тут у Лачарку. Мії тато називалися Семен Козак. Там на Україні було їх два брати. Коли школувалися то брат не міг закінчити ні початкову школу а тато закінчив початкову і тоді дідо його вписав до гімназії. Тепер не знаю скільки тої гімназії закінчив, а тоді післали його у війну, коли воювали Аустрія і Русія. Тата потягнули з гімназії на фронт на першу лінію. Йому хотіли дати чин, бо був школований, але він відбив, був звичайним жовняром. Тато пережив війну і вернувся живий додому. А його дід а мій прадід воював проти москалів і там попав до полону. Його тримали у тюрмі, але він якось здурив вартового і втік. Як перейшов границю пристав до якоїсь удовиці і з нею продовжив жити. І тоді дали йому прізвище Козак. Козаки – вільні люди.

     Мої переселилися до Боснії, до с. Рарутінац, біля Прнявору коли я мав три роки. Коли був там у Босні, тато не мав корову, але найняли у одного господаря. Я пас ту корову. Прийшов раз один господар, давав землю на «половину», і балакають вони, а бачить мене і питає, чи би я у нього пас худобу. Я мав десять літ, мої говорили, що я іще малий. Той господар сказав мені встати і як бачив який я великий, сказав «може він бути в мене». Я у нього пас худобу цілий рік і тато за те дістав триста динарів, за що міг купити корову. Я відслужив у нього і напускаю а за короткий час приходить другий. Він був фамілія з тим першим і дізнався якось, що я добрий пастух. І пустив мене тато і до нього, Василь  називався а був родич з тим Шелембою. Я мав двадацять років і тому мене називали – чабав з дванадцять літ.   І коли був у нього він один раз мене запитав, чи би я хтів сповідатися. Вони тримали до церкви більше ніж мої родичі. Я кажу, хочу. І пішов там і висповідався. Я від тоді став християнином і ніби церква мене на такий спосіб відкупила від моєї родини і я ціле життя тримаю до церкви.

    Було там у Босні якась дівка закохалася у мене а я не хотів. До Лачарку прийшли, коли я мав п’ятнадцять літ. Я народжений 27 року а тепер вже маю 86 літ. Я працював пізніше на Фрушкій горі, там якейсь камінь копали. Робив як машіність, дістав диплом у Новому Саді. Це підприємство називалося «Технічний відділ» а пізніше називалося «Підприємство високої і низької будівлі – Пролетер». Маю всього 12 літ стажу і тому тепер не маю пенсії. А тоді шпарував гроші, щоб купити собі землю, бо не був певний у підприємство. Бо якщо відпустять мене з праці з чого буду жити, а я купив землю, була тоді тана. Родичі робили землю а я далі працював у підприємстві. Там на терені працював більшу платню і дневніци мав. Валував і платили мені по кубіку. Робив на парній машині і тоді працював і довше, щоб пара не тратилася марно. Я шукав, щоб керівники дали мені помічника а, коли вони позволили, я взяв мого брата Владика. Він вже небіжчик і похований у Чалмі.

     Ми перші прийшли до Лачарку аж потім прийшли Овсіки, Корпаки. Тепер вже мало залишилося. Мушу сказати, що є українці, які встидаються говорити своєю мовою, а українська мова – це інтернаціональна мова. Коли були партизани, один наш українець був тлумак між сербами і русами. Як людина знає більше мов, більше вартує, йому краще.»

    Треба якось закінчити цю розповідь. Никола Козак, старенький чоловік але іще добре тримається. Не одружувався ніколи, живе самий на сільському обійсті з об’єками, які пригадують, що в них колись трималася і худоба. Один об'єкт трохи новіший від інших, ручно зроблений а так дуже пригадує на стодоли, яких мали українці у Босні. Никола чесна людина, жиє у скромненькій кімнаті і видно, що і не сумує за розкішним життям. Факти, що на столику стоять український молитовник і окуляри а на стінах картини-ікони, його українська мова, яку так добре зберіг, показують, що він, по перше, залишився українцем на ціле життя, шанує свою віру і церкву і чесний у відношенні з іншими людьми.

Сремська Митровиця, 27 січня 2013 р.                                               Петро Ляхович 

0035 - Хто Петро Ляхович

Мої корені і спогади - Петро Ляхович

    Цю свою розповідь розпочинаю про мого діда Йосифа Ляховича. Я мав нагоду у моєму житті бачити його більше разів, а навіть і жити один час на нашому обійсті, але про його минуле більше дізнався пізніше від інших людей. Один час він жив спільно з моєю сімєю у Сремській Митровиці і з того часу я його пам’ятаю як порядного чоловіка. Він дбав про свій вигляд, окремо пригадую як він чесався, був завжди чистим. Пригадується мені  як він тесав крокви для одної шопи, яку збудували на нашому подвір’ї. Мав він і коня у хліві. Не було йому тяжко виробити нам – онукам сани з дерева. Ті сани були б і по сьогодні як би були не згоріли разом із цілою шопою.

Ця знимка найстарша, яку я знайшов, на якій знаходиться хтось з родини Ляхович. Жінка перша праворуч є Ляховичка, але я не знаю хто вона. Могла б бути сестрою мого діда Йосифа Ляховича.

     "Йосиф Ляхович народився у Деревенті. Не маю даних звідки доселилися Ляховичі з України і точно котрого року. У його батьків було три сини і одна дочка. Старший брат Йосифа Володимир пішов жити у Банялуці, а перед ІІ Світовою війною пішов до Іспанії і звідти вже ніколи не повернувся, і не було про нього ніякої вістки. Був іще молодший брат, який жив десь коло Банялуки. І він помер перед ІІ Світовою війною. Була і сестра Катарина, яка віддалася до Кули (за Василишина?) і мала восьмеро або дев’ятеро дітей." - "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

     Не знаємо як проживав Йосиф своє дитинство, але нам відомо, що прийшов до Лишні працювати при сім’ї Стефанишин. Тут була господиня Анастазія, а її чоловіка  Івана Стефанишина змобілізовано на І Світову війну, де він загинув. Вони мали двох синів і одну дочку. Після загебелі свого чоловіка Анастазія взяла Йосифа за чоловіка. Здається, що у них було доброго майна. Анастазія з Йосипом народила іще три сини і дві дочки.

Йосиф Ляхович

Брат Йосифа Ляховича Володимир

Анастазія Ляхович

     "Анастазія походить з родини Басіщюк. Її батько Марко в Галичині був лісником. Її мама називалася Марта. Ця сім’я жила у с. Коропець Бучацького району. Там народилася Анастазія, а до Боснії її привели як малу дитину. У Боснії вони поселилися у с. Лішня біля Прнявору." - "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

Це якийсь празник коло дерев’яної церкви,  а Йосиф Ляхович - найближчий чоловік з лівого боку. Це могло бути приблизно 1930 року.

    

    У Йосифа і Анастазії було п’ятеро дітей – три сини і дві доньки. Один із синів був Іван, який народився 20 січня 1924 року. Брати називалися Василь і Стефан. Доньки називалися Ганя і Софія. Недавно розповідала мені батькова сестра, а моя цьоця Софія, про часи життя їхньої сім’ї перед ІІ Світовою війною. «Була дерев’яна церква, а була й коло дороги, що рахувалася Грекокатолицькою. Церква була гарна, все принесли з України. Була дуже прикрашеною, дерев’яна, зараз край дороги на горбочку. Я пригадую, а мала вже 11 літ, коли прийшли усташи і мусульмани. Перший Авдо мусульман, коли прийшли усташи, поставив на шапку «U», а коли прийшли партизани, поставив звізду, а з нами, українцями, згаджувався добре. Він  привів своїх усташів і мусульманів і все з церкви пограбували. У Лішні не було багато різанини (вбивання), бо охороняли одні інших. Коли усташи або мусульмани надійдуть, то зараз били у дзвін, щоб люди знали. Тоді всі вибіжать з сокирами, сапами, так що всі охоронялися і від четників і від усташів. Один раз вночі заскочили усташи і вісім чоловіків порізали. Доки прибігли люди з Лішні, вони їх вже побили.

     А були тут на горбі шваби Телінґери на тому великому скрученні, коли їдеться до Баня Луки, «Павлів горб» називався. Їх було три брати і тоді я бачила як дояться корови, всьо апарати, мали електрику в хаті, воду, а майно було велике, кожний брат мав свою хату. Анна Телінґер йшла разом зі мною до школи, разом сиділи. Кожної суботи приходила до моєї мами, щоб пустила мене до них. Буду там в суботу, ночую. Вернуся в неділю, а в понеділок до школи. Я там багато навчилася німецької мови. А ті Теліґери не були іще довго, були б їх побили. Коли німці посувалися і коли останні відходили, і вони пішли за ними. Це майто, а кажуть, що у Боснії не муже бути, то виноград був у них дуже добрий. Їхнє майно було багате, мали плантажі. Я з їхніми дітьми підемо у ті плантажі і загубимося, не знаємо вернутися. Це пізніше розділили мусульманам, все терняги повиростали. Вже багато пізніше, коли приходила до Лішні, я дізналася, що ті Телінґери залишилися цілий час у Заґребі, пережили війну. Один з братів приходив і взяв тої землі в торбинку. Сказав не гнівайтеся, я тут народився. Вони досить зробили для Лішні, не дали усташам робити великої шкоди у селі під час війни.

     Я добре пригадую, коли черкези приходили. Вони на конях проходили, а ми були на подвір’ї. Перескочили загороду, був сад сливок, були гуси, качки, а він тільки нахилиться з коня, злапає качку, закрутить шию -  і в торбу.Тато вийшов і закричав по-українськи «ну, що робиш там?» То так бігали на конях, гналися як вітер, ті наші дороги перескакували. А прийшов один другий, а тато заговорив до нього по-українськи. Я стояла біля тата, а він зіскочив з коня, погладив по голові мене і витягає з торби великі шоколади і дає мені і сльози пускає. Каже «я таку дівчинку залишив», а тато питає: «Чому?». Віповідає: «Взяли в полон коло Сталінграду. Все нам дали, все можемо робити, тільки маємо боротися проти партизанів.»

     "Є цікавим згадати, що на обійстю Йосифа і Анастазії була криниця, яку ціла Лішня називали «Криниця Ляховича». Вода вибризкувала з-під великого пня і славилася бистротою та холодністю." - Хресна дорога українців Боснії" - Михайло Ляхович, Ужгород 1993 р.

Іван Ляхович у військовій формі

Іван ліворуч, іще перед одруженням. Тут його сестра Ганя і  один з братів Стефанишинів.

     Іван сподобав собі дівчину Марію Мисливич. Вона також жила у Лішні. Її батьки називалися Володимир і Катарина. Пізніше Марія сама розповідала про свою сім’ю і їхнє життя:

         "- Думаю, що моє дитинство було гарне, хоча роботи ніколи не забракало. Крім батька, чоловічих рук не було в хаті...

Марія у дівочих літах

Хата сім’ї Мисливич у Лішні

Сім’я Мисливич працює у полі.

     А ми, дівчата, все знайшли часу  для дрібних людських радостей: читали, вишивали, рисували, а найчастіше – співали... В усіх нас був розвинений музичний талант і кожну хвилину, чи то в часі праці, чиввечері, ми заповняли піснею. В нашій хаті говорилося, читалося і співалося трьохмовно: українською, польською та сербськохорватською мовами. Читали ми багато. Батько десь роздобував книжки, журнали, газети, приносив їх додому, а ми це розчитували з першої по останню сторінку. Батьки піклувалися нашим вихованням. І хоча їх життя не було легке, вони, маючи на увазі ці часи, осягнули досить високий рівень освіти. Батько добре володів не лише українською, польською та сербськохорватською мовами, але й російською. За фахом був фотограф, один з перших в цій частині Боснії. Ремесла цього навчився з книжок. Свою першу камеру сам собі зробив. Так фотографія знайшла відповідне місце в нашому житті і залишилась по нинішній день. Я цього навчилася від свого батька, навіть посвідку маю, а мої діти навчилися від мене. Своєю камерою батько врятував від забуття чимало подій з життя українців у Боснії." - "Нова думка" Вуковар, статя "Марія Ляхович, Ср. Митровиця - співаю в групі співаків джерельних пісень в нашим ансамблі" - Антін Михайлович.

Марія друга ліворуч з батьками і двома сестрами у Лішні 1948 року.

    "- Після війни, коли все здатне ставало у лави, щоби відновити зруйновану країну, я і мої сестри, тому що були грамотні, робили різні переписи і все, що було потрібне. Одна з моїх сестер стала до праці в пошті, а я службовцем у місцевій канцеларії. Моїм завданням було одружувати пари. Будучи метрикальним службовцем, я одружила тридцять пар, а серед них і себе зі своїм чоловіком." - "Нова думка" Вуковар, статя "Марія Ляхович, Ср. Митровиця - співаю в групі співаків джерельних пісень в нашим ансамблі" - Антін Михайлович.

     "Іван і Марія повінчалися 12 січня 1949 року. Всі недолі, які притискали українців у ті післявоєнні часи, притискали і молоду пару – Івана і Марію. Вони спочатку жили на спільнім обістю з родиною Йосифа і Анастазії Ляховичів, і тут народився їхній перший син Штефан 25 листопада 1949 року. Їхній другий син Славко народився в селі Чорле 17 червня 1951 року.

Якесь зібрання людей у Лішні. Марія і Іван перші ліворуч.

     Після цього родина вирішує пошукати кращої долі, як це в той час робило і багато інших українців з тих просторів.

    Не знаю чому вибрали цю місцевість, але 1952 року Іван, Марія, Штефан і Славко опинилися на хуторі Йойкич, що коло села Люково біля міста Інджія. Там вже було українців, які поселелися з Боснії раніше. Я думаю, що цей хутір був житловим осередком, де мешкали робітники, які працювали тут в кооперативі. Тут їм народився і третій син Петро, тобто я, 10 січня 1953 року. Незабаром після того вони переселяються до села Футоґ біля міста Нового Саду, де прийшов на світ їхній четвертий син Володимир 18 вересня 1955 року.

     І тут не затрималися довго, а тому, що Іван мав у Сремській Митровиці сестру по матері Катарину, вони переходять до Сремської Митровиці, де швидко купують землю для побудови хати. У закупівлі землі їм допомогли батьки Марії – Катарина і Володимир Мисливичі. Це було Марії на придане." - "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

     Я не пригадую ці попередні місця проживання моїх батьків. Перші картини мого життя, яких пам’ятаю, - вже в Сремській Митровиці. Мене малого батьки дали моїй цьоці Катарині на старання. Вони жили у Сремській Митровиці і вже були добре загосподарили. Мали і землі і всього у хліві і на подвір’ї.

     Пригадую як з дядьком Стефаном пасли корову у околиці їхньої вулиці. Він сидів і тримав корову на шнурку, а я скакав навколо, а часто і йому на плечі. Дядько і цьоця мали дві доньки вже дівки. Вони багато зі мною бавилися і мені з ними було дуже добре. Мої батьки остаточно переселяються до Сремської Митровиці, купують пляц для будови хати, але доки хата не була збудована, вони жили у чужій. Вже з того часу пам’ятаю як батько приганяв додому великого трактора з кооперативи, де працював. І батьки, і цьоця жили близько одні одних, так що мені було добре, був трохи у одних, трохи у других. Остаточно злучаюся з моєю сім’єю, коли була збудована хата, але знову цьоця була близько, так що я часто їх відвідував.

Хата Івана і Марії у Сремській Митровиці

     "Тут, на тому пляці, змурували спочатку меншу хату, а пізніше і більшу, бо сім’я швидко збільшувалася. Протягом подальших років у них народилося ще шестеро дітей: Михайло  13 червня 1959 року, Надія  19 лютого 1961 року, Еміл  23 лютого 1963 року, Микола  27 серпня 1965 року, Борис  29 червня 1968 року і Таня  25 травня 1974 року. 

На знімку діти Івана і Марії

     Йосиф і Анастазія прибули до Сремської Митровиці до сина Івана в 1958 році. Причиною приїзду Анастазії стало те, що вона була поважно хвора і виявила бажання дожити свій вік у сина Івана. Йосиф іще залишився у Лішні розпродати майно. Те, що не міг продати, він навантажив на поїзд і привіз до Сремської Митровиці. Привіз навіть і цілу розібрану стодолу. Цю стодолу Йосип пізніше знову склав на подвір’ї Іванового обійстя, бо він був дуже добрим столяром. Привіз він і цілий верстат, на якому пізніше виробляв різні дерев’яні предмети (зробив внукам добрі сани). Одного разу ця стодола і все в ній, що вартувало (і ті сани), згоріли вщент.

Похорон Анастазії – Насті. З лівого боку доньки Софія і Ганя і син Іван. З правого боку внуки: Петро, Штефан,Славко, Володимир і Михайло, вуйко Кривий – брат Насті, донька Катарина – Каська, сини Фітько і Артемко

     Анастазія Ляхович померла у жовтні 1960 року у Сремській Митровиці, де і похована.

   Йосиф після смерті дружини Анастазії оженився у Сремській Митровиці на Катарині Кривошиї, якій вдалося перебрати все його (родинне!) майно. Вдалося врятувати тільки один кусник землі, який і зараз є у родини Ляховичів. Опісля Йосиф перенісся до дочки Анни, яка жила в Прняворі. Помер він у середині 70-их років, маючи 76 років. Поховано його у Прняворі.

  Сім’я Ляховичів уже була велика, і тому Іван мусів добиватися кращої роботи. Землеробний комбінат, де Іван працював, був великим підприємством, яке мало багато різних машин і грузовиків. Водії грузовиків їздили в різні далекі подорожі по цілій тодішній Югославії, розвозили продукти свого комбінату і за це одержували солідну зарплату. Тому Іван склав іспити, щоб отримати права водія грузовика. Працюючи водієм грузовика, він часто не бував вдома цілими днями.

    Мама Марія мала дуже багато праці в хаті, адже всі діти мусіли бути і нагодовані на час, і ходити чистими та гарно вбраними. У неї була в той час машинка для шиття, і багато чого, у що діти були вбрані, вона пошила сама. Перед кожним святом, на Різдво або Великдень, всі діти були гарно вбрані, коли всі разом йшли до церкви. Старші діти вже ходили до школи, і всі вони мусіли мати і торбинки для школи, і книжки, і зошити. Про все це мама Марія мусіла думати, все придбати і надглядати, як діти вчаться – чи вивчили лекції, чи написали домашні завдання, а до того ж, і християнське виховання не сміло бути занедбаним." - "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

  Тепер в короткому опишу про моє навчання у школі. Початкову школу закінчив в Сремській Митровиці. Наша мама нас дітей водила до церкви кожної неділі, а як підростали, так і продовжили йти самі. У той час парохом був о. Мирон Гірйоватий а в час, коли я кінчав початкову школу, вже був о. Стефан Пітка. Він з моїми батьками домовлявся, щоб вони вислали двох синів до Риму (Італія) на навчання у Українській малій семінарії. Вони мали на думці мене і молодшого брата Володимира. Питали і нас, чи ми згоджуємося і, коли ми згодилися, рушили (розпочали?) підготовки. Потрібно було виробити паспорти і приготувати все інше. Як вже мав починатися шкільний рік, нам купили квитки на поїд . Випровадили нас на вокзал, і ми поїхали. Дорога довга, їхали  цілий день, але було цікаво. Нас чекав на станції ректор Семінарії о. Сапеляк. Умови були дуже добрі, об’єкт великий, справжня школа. Знайшли нам і кращого одягу і забезпечили все для навчання.

Мій клас у Українській малій семінарії

     Був малий, ніби, магазин і ми підемо і візьмемо все, що нам було потрібно. Мали там великий зал для навчання, кожний учень мав свою лавку і тут тримав книжки, був великий зал для розваг, де могли грати в більярд, або настільний футбол. Тут деколи пускали  фільми, або дивилися по телебаченні. На подвір’ї мали спортивні площі: для тенісу, баскетболу, відбиванки і велику футбольну площу. Щодня  грали у футбол по півтора години. У об’єкті була і церква і ми щоранку мали Службу Божу. Часто водили нас до міста на прогулянки. Рим -  місто велике, гарне, з багатством залишків старого Риму. Багато цілих будинків, як Колізей,  а найвелечніше виглядала базиліка св. Петра у Ватикані. Для мене були дуже великі осягнення: вивчення української мови, ознайомлення з українською історією, і що найважніше - полюбив свій український народ. Прочитав багато українських книжок і це іще більше зміцнило мої почуття національної приналежності. Там вчився грати на гітарі, співав у четвероголосім хорі і з ним часто співали Служби Божі по Радіо Ватикан. Нас слухали українці з України і цілої Європи. Мав велике щастя бачити живого нашого  архієпископа і кардинала кир Йосипа Сліпого і Святішого Отця Папу Римського.

     Літом приходили додому на вакації, гарно вбрані, гарного вигляду і всі з нами гарно спілкувалися,  бо через два місяці ми знову від’їжджали.

     Коли минуло вже чотири роки мого перебування у семінарії, я знову прийшов додому на вакації і тоді настала біда. Мені вийшов паспорт, а коли пішов до військового уряду, щоб позволили мені продовжити паспорт і піти закінчити семінарію, вони навмисно не згодилися а послали мене на відслуження військового обов’язку. Там було досить важко, вибрали мені службу найтяжчу, що могли. Все довго тривало, далеко від дому. За цілих п’ятнадцять місяців прийшов додому тільки раз. Коли нарешті минуло п’ятнадцять місяців, прийшов додому у місяці листопаді. Шкільний рік вже почався давно, а я стратив через військо два шкільні роки і все якось склалося у моїй голові, що я стратив бажання знову піти до Риму.

     Далі життя йшло якось нормально, знайшов роботу, а після кілька років і одружився. З дружиною Наташою жили у найманих квартирах доки не створилися умови, щоб збудувати собі хату. Вже мали доньку і сина.

    І тоді настало щось найстрашніше, що деколи думав, що неможливо, щоб таке щось сталося. Я вірив, що люди тепер у цей час вже мудріші, ніж ті старші генерації, які часто воювали хто б знав чому і за що. Почалися конфлікти між народами Югославії. Ці конфлікти перетворилися 1990 року у справжню війну.

   "У 1991 р. громадянська війна у колишній Югославії не обминула і сім’ї Ляховичів. Колишня комуністична Югославія на хвилях демократичних процесів у Європі почала розпадатися. Почалися конфлікти між народами колишньої Югославії. Цей кофлікт врешті перетворився на справжню громадянську війну. У Сербії і Воєводині війни не було, але всі мужчини, які відслужили військовий строк, належали до так званих запасних формувань югославського війська, і всі вони мусіли відгукнутися на військовий заклик одягнути військову форму і зголоситися на фронт.

     У подальшому тексті побачимо, якої непоправної шкоди завдала ця війна сім’ї Ляховичів." 
      Скільки страху зазнали батьки Марія та Іван, коли Еміл або котрийсь інший із синів був на фронті. Той рік у сім’ї Ляховичів усі важко пережили, і наслідки тієї війни ми вже описували. Михайло з сім’єю мусіли втекти з Вуковару і залишити все своє майно та новозбудовану недокінчену хату і вже ніколи туди не вернутися. Володимир тяжко захворів на фронті, так що мусів бути оперований, а після одужання визнаний інвалідом.     Я також був у війні у січні і грудні, всього сорок п’ять днів. У той час вже було прийняте рішення про зупинення бойових дій, а тільки хоронилися зайняті території. Все таке було іще небезпечно, навіть було і стріляння. Штефан загинув 1993 р. у Сараєві, коли війна перенеслася і до Боснії та Герцеговини. Надія мусіла утекти зі Славонського Броду до Італії, а звідти подалася далі у світ. Вже ніколи сім’я Ляховичів не зійшлася ціла, щоб були всі у даний момент на одному місці, аби зробити спільну фотографію, як то мама Марія дуже любила. Після того батьки тяжко затужили. Два роки після смерті Штефана батько Іван помер, а мама Марія – чотири роки пізніше.

     Іван помер у Сремській Митровиці 5 серпня 1995 року, а  Марія померла також у Сремській Митровиці 27 січня 1997 року." - -  "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

     Батьки повмирали, кілька років після смерти брата Штефана помер і брат Володимир, Михайло, Надія і Тетяна назавжди покинули ці простори, але життя мусіло продовжуватися.

     У Мене залишилося на все життя відчуття приналежності до українському народу. І коли минули ті страшні роки, крім повсякденного життя, у мене була потреба щонеділі  відвідувати Служби Божі і активізуватися на полі української культури. (Про ці активності можна прочитати у окремій сторінці під назвою "Мої записи".) Всі ці роки був активним у українському товаристві «Коломийка» як співак, музикант і організатор різних імпрез. Тепер найбільше займаюсь інформаціями, писанням монографій та керуванням у товаристві Групи співаків джерельних пісень.

      2005 року з рук заступниці голови Державного Комітету України у справах національностей і міграції нагароджений грамотою за вагомий особистий внесок у консолідації світового українства.

     2012 року нагороджений грамотою Української Національної ради Сербії за особистий внесок у (розвиток?)розвиванні української ідентичності через активність у інформуванні.

Група співаків джерельних пісень Товариства «Коломийка». Я з акордеоном

0034 - Ляховичі і Коломийка (3)

         Еміл, сьома дитина Івана і Марії, народився 23 лютого 1963 року. Коли, 1979 р у Сремській Митровиці українці починають активизуватися на полі культури через засновання ансамблю ″Коломийка″, то Еміл був між першими членами.

     Як ми вже росказали, пробудження українців у Сремській Митровиці почалося учашцю Михайла і Надії на Літній школі у Ілоку 1977 р. У наступних роках число молодих українців, які училися на тих семінарах збільшувалося. І Еміл був на кілька семінарів у Славонському Броді, Ілоку і Ердуту. Тут варто спімнути як Еміл їхав на самінар ровером разом з товаришами Йосипом Сем’янів і Іваном Кривошия. З того видно з яким запалом молоді йшли на ті Літні школи, де вони обзнайомлювалися з українознанством, а ще більше їх приманювало товаришування з своїми співнародниками з інших осередків, бо від Сремської Митровиці до Ердуту є понад 60 кілометрів.

      1991 р. громадянська війна у бувшій Юґославії не обминула ні Еміла. Перший з братів Ляхович, мусів іти Еміл, і протягом того 1991 року пробув на фронті кілька місяців. На щастя, не був у перших лініях фронту, але більше ззаду і не брав участь в головних боях.

     Скільки страху пережили батьки Марія і Іван, коли Еміл або якейсь інший з синів був на фронті. Той рік у сім’ї Ляхович усі пережили, але підсумки тої війни вже описували. Михайло з сім’єю мусіли утікти з Вуковару і залишити все своє майно і новозбудовану недокінчену хату і вже ніколи не вернутися там. Володимир тяжко захворів на фронті, так що мусів бути оперований, а виздоровивши проголошений інвалідом. Штефан загинув 1993 р. у Сараєві, коли війна перенеслася і до Босні і Херцеговини. Надія мусіла утікти з Славонського Броду до Італії, а звідтам подалася далі у світ. Вже ніколи сім’я Ляхович не зійшлася ціла, щоб були всі у даний момент на одному місці, щоб зробити спільну знимку, як то мама Марія дуже любила. Після того батьки тяжко затужили. Батько Іван помер два роки, а мама Марія чотири роки пізніше.

     Коли, після війни, 1997 року Петро, Таня і Микола старалися знову порушити ансамбль ″Коломийка″, то Еміл був між першими, який прилучився до них. Тому, що перерва в наслідок війни тривала кілька років, найлекше було відновити діяльність зібравши старих членів, а до них прилучити і декого нового.

Ансамбль ″Коломийка″, Еміл перший ліворуч, а з другого боку Микола.

     Це був склад старших танцюристів, можна сказати ветеранів, який швидко відвовив кілька хореогрфій. Два наступні роки цей ансамбль успішно виступав. Еміл переважно виступав як танцюрист, а своєю появою приманював увагу глядачів. Крім того що танцював, він співав у складі чоловічої групи співаків, яка виступала на ″Шевченкових вечорах″, або на яких інших гастролях і імпрезах.

    А коли ″Коломийка″ і третий раз порушила активність 2003 року, то до складу ансамблю увійшла ціла сім’я.

   Данієл син Еміла у танцювальному ансамблі звертає увагу на себе майже професійною поведінкою на сцені і добрим танцюванням. Данієл побував на три Літні Школи українознанства, а з того два рази у Україні і один раз у Сомборі.

     2003 року, коли ″Коломийка″ порушила активність, Аніта донька Еміла мала дев’ять років і зразу долучилася до дитячого танцювального ансамблю. Але її активність не закінчується з тим, але ще й до того, вона відвідує факультативні уроки української мови, які проводяться у початковій школі ″Йован Попович″ у Сремській Митровиці, і у різних представліннях деклямує фірші українською мовою. Аніта також побувала на три Літні школи українознансва, у Сомборі, Україні і у Чрногорії. Вона співає у дівочій вокальній групі у ансамблі, а також грає у дитячій оркестрі.

      Любіца, Емілова дружина також досить активна у товаристві, найперше дбає про костюми, яких у домі є кілька комплетів. Коли жінки зходяться виробляти костюми, шити, вишивати, то без неї не обійдеться. Любіца кілька разів і виступила, співаючи, у молодшій групі співаків на фестивалях української культури.

Петро і Еміл Ляховичі співають на ІІІ Фестивалі української культури ″Калина″, у Сремській Митровиці, 2006 р.   

      Якими активностями займався Еміл цех кілька років від коли ″Коломийка″ реєстровалася як товариство: тяжко почислити усе, але найголовніше що співав у чоловічій групі, у молодшій мішаній групі, у дуеті з братом Петром на другому і третьому Фестивалях ″Калина″. На фестивалі у Сремській Митровиці у дуеті осяг перше місце голосу публики. Кілька разів співав і з групою співаків джерельних пісень. Він багато разів прикрашав сцену перед виступами ансамблю, керує, так названою, Етно-секцією. Коли ″Коломийка″ була технічним організатором ІІІ Фестивалю української культури ″Калина″ у Сремській Митровиці, 2006 року, то Еміл був у складі Ради фестивалю, а окремо його обов’язок був організувати виставку художних творів і рукодіяльності у складі того фестивалю. Він також був кілька разів у Організаційній раді ″Вечора української музики – Бал″, якого Товариство організує кожного року.

          Микола, восьма дитина Марії і Івана, народився 27 серпня 1965 року. Початкову школу і ремісничу школу автомеханічного напр’яму закінчив у Сремській Митровиці.

           Коли зявилася перша іскра українського культурного відродження у Сремській Митровиці, 1977 року, Микола мав двададцять років. А коли, 1979 року починала діяти ″Коломийка″, Микола мав щойно чотирнадцять років, але мажна прийняти факт, що і він був танцюристом від самих початків українського танцювального ансамблю. Може краще написати що про це сказав Микола для книжки ″Коломийка 25 – монографія товариства″ Петра Ляховича і Івана Терлюка:

      -Я в “Коломийці” від самого початку. Зрозуміло, що я був ще хлопчиком а моя заслуга в тому, що я запрошував своїх друзів приходити на репетиції танців. Усе те, що тодішний хореограф Михайло від нас вимагав навчити, ми старалися чимкраще виконати. У нас збудився запал до праці, а краса українських танців у нас пробуджувала якесь нове почуття, котре було сильніше від усіх інших. Пригадую собі, що коли наші батьки хотіли нас чомусь покарати, то забороняли нам йти на репетиції, бо знали, що для нас не було гіршої кари. Коли настане час йти на репетиції, ми не могли затриматись в дома або піти десь інде.

  І я на зразок старших, ішов на Літню школу (семінар) до Ердуту а бувало, що їздили велосіпидами. Організатори семінару, як це бачили, не могли нас не прийняти до школи.

  З початку ніхто з нас не думав на майбутність, доки “Коломийка” буде існувати. Знаю тільки, що ми полюбили і для нас було велике вдоволення приходити на репетиції, їздити по фестивалях та виступати.

      Швидко “Коломийка” стала між найкращим ансамблем в колишній Югославії. Для нас уже було нормальним щороку їздити по фестивалях, а навіть виборювати собі звання найкращих на змаганнях. Настав час, коли інші ансамблі дивилися на наші хореографії, а тоді старалися щось подібне зробити. “Коломийка” стала зразковим ансамблем для інших.

  Прийшов час відзначити п’ять років праці а ми з тим не мали ніяких труднощів, бо мали репертуару на цілий концерт. Тоді не було проблемів з танцюристами, завжди їх було більше і коли хтось не міг танцювати то ті другі ледво дочекали своєї нагоди, щоб вскочити в програму. Між нами володіла конкуренція.

     Десь 1987-88-ого року наш хореограф і душа ансамблю Михайло Ляхович знайшов собі працю у Вуковарі. Став журналістом в “Новій думці” і перейшов там жити. Один час преїжджав на репетиції, а пізніше посунули репетиції на суботи та неділі. Так працювати не було зручно, ні Михайлові, ні для танцюристів. Прийшлося шукати нового керівника. Ніхто не мав смілевости перебрати відповідальність хореографа. Тут ми крутилися в місці та верішили зробити вибори, на котрих обрано мене за нового керівника. Я був ще молодий але мусілося працювати а Михайло приходив у всіх нагодах, коли траплялися. Так ми разом приготували програму для відзначення десятеріччя “Коломийки”...-

Тут багато Ляховичів: мама Марія, Михайло, Надія, Еміл, Борис, Таня, Дарко, Віолета, Петро, Любка і Микола, який в долішньому ряді ліворуч.

     Таня, Микола, Еміл, Петро та Борис зачали заохочувати українську молодь і бувших членів «Коломийки». Все було приготоване і незабаром домовилися зробити першу репетицію ансамблю 12 травня 1997 року в Будинку молоді. На першій репетиції  зібралися багато молодих, старших з дітьми так що було гарно подивитися на велике число людей. На тій першій репетиції домовлено, що хореографом буде Микола, що з новими танцюристами працюватими Таня, Петро буде головою ансамблю і керівником групи співаків, а керівником оркестри буде Ярослав Сем’янів. Ще домовилися про терміни відбувань репетицій, і з того дня здійснилося відновлення «Коломийки».

     На кінці сезону Культурний центр «Сірміумарт» у Сремській Митровиці організував успішний концерт, в якому, крім танцюристів КМТ «Бранко Радічевич», найприємнішою несподіванкою був перший виступ відновленого українського танцювального гуртка «Коломийка».

     Тепер вже можна сказати, що «Коломийка» існує – цим разом як секція  українського фольклору при культурній організації «Сірміумарт». Перший виступ наших аматорів, як передбачино, відбувся на річному концерті «Сірміумарта» в будинку театру «Добріца Мілутінович» при кінці червня. Головою українського ансамблю є Петро Ляхович, мистецький керівник старших танцюристів Микола Ляхович, а з молодшими танцюристами працює Таня Ляхович, керівником оркестру є Ярослав Сем’янів, а керівником групи співаків є Петро Ляхович. Відновлення діяльності «Коломийки» підтримали й предсавники общинних властей...

     На цей раз український гурток  виконав дві українські народні пісні: «Розпрягайте хлопці коні» та «Ой, дівчино, чия ти» та танець «Українська сюіта» хореографію Михайла Ляховича, яку відновив Микола Ляхович за всього сорок днів наполегливої праці.

     На запрошення мера міста Сремська Митровица Ілії Міліновича, на цій зустрічі були присутні і Надзвичайний і Повноважний посол України  д-р Вадим Примаченко та Маркіян Лубківський, аташе з питань культури та інформування Посольства України в СР Югославії,

     Через три дні «Коломийка» знову виступила на тому самому місці, цього разу як гості на концерті початкової школи «Йован Попович» з Сремської Митровиці. Це концерт сучасних танців, а хореографом тим танцюристам є Олена Павасович (Хевка). Танцюристи «Коломийки» виконали два танці: «Метелиця» та «Українська сюіта».

Чоловіча група співає: Микола перший праворуч, а до нього Еміл і Петро

    12 грудня 1997 року, в Музеї Воєводини, в Новому Саді відбулося відкреття виставки вишивок Тернопільського району. Орнаменти виставки принесли та виложили жіноча організація ім. «Союз українок» з м. Бучач, з України. Виставку названо «Україно, нене моя». В програмі відкреття виставки співали жінки з «Союзу українок» та група молодших співаків «Коломийки», а саме: Ляхович Еміл, Микола, Таня та Петро і Сем’янів Стефан та Ярослав і Причепа Микола, а відспівали пісні: «Рідна мати моя» та «Від синього Дону до сивих Карпат».

     14 грудня 1997 року, в Новому Саді українці з Кули, Вербасу, Інджії та Сремської Митровиці відвідали виставку, а того самого вечора організовано концерт  в залі «Петефі Шандора». Тут «Коломийка» мала значну роль своєю сорокхвилиною програмою. Група старших співаків «Коломийки» відспівали пісні: «Цвіточки – рум’яночки», «Там на горі крута вежа», «Викопав я криниченьку», «Чорні очка», «Била мене мати» та «Ой, у лузі червона калина». Танцювальний ансамбль виконав хореографії: «Повзунець», «Метелиця», «Дев’ятка» та «Українська сюіта».

      А в неділю, 5 липня «Карпати» з Вербасу та «Тарас Шевченко» з Баня Луки були гостями фольклорного ансамблю «Коломийка» з Сремської Митровиці. Концерт трйох товариств відбувся в переповниному залі міського театру, а після концерту в приміщенні «Клуб войске Югославіє» був організований розважальний вечір. Гості з Баня Луки повезли до дому приємні враження.

     Замість, щоб продовжити активність, з мало відомих причин працю припинено на наступних кілька років...

     Кілька наступних років ″Коломийка″ не працювала а причина того, що напруженість у державі іще притискала, цього разу через ″війну″, яка велася у автономному краю ″Косово і Метохія″. Ніхто з Ляховичів не йшов там, бо там більше йшли поліцайські і спеціяльні одиниці. Ця нестабільність довела до бомбардування  Сербії і Чорногорії (так у той час називалася наша країна) з боку Аліянсу ″Нато″ у 1999 році. Бомбардування тривало майже три місяці.

     2003 року Микола знову вступає в акцію і починає збирати дітей, щоб знову порушити активність ″Коломийки″. Йому це вдається, і назбиралося гарне число дітей, з якими Микола починає з початку, бо з тих дітей, ніхто раніше не був танцюристом. Працюється у складі Центру культури ″Сірміумарт″ у Сремській Митровиці.

     Ситуяція у державі втихомирена, а державний уряд заснував Національні Ради для всіх національних меншин, а так само і для українців. Це означало, що мажна почати трохи вільніше працювати на полі національних потреб. Українці Сремської Митровиці, на чолі з братами Ляхович зрозуміли, що це добрий час, щоб остаточно заснувати українське товариство у Сремській Митровиці. Треба додати, що тоді ще жив о.Стефан Пітка. Він ніколи прямо не намовляв їх заснувати товариство, але коли йому сказане, що на цьому робиться він сказав: ″Я на це чекаю роками!″ Він між першими вписався до засновників товариства.

     Тому, що ″Коломийка″ знову почала працювати, і що у місті було багато бувших членів, то зрозуміло, що вони записувалися до членів засновників товариства. Тому, що ″Коломийка″ заснована як ансамбль ще 1979 року, то було нормальним, щоб вона продовжила своє існування як Товариство української культури ″Коломийка″. До списку засновників українського товариства записалися майже всі Ляховичі, а до Керівної ради товариства обрано Петра і Миколу Ляхович, а був би обраним і Еміл, але він не хотів прийнятися того, щоб не було забагато Ляховичів у керівництві товариства.

   

    

Керівна рада товариства ″Коломийка″.

Микола другий ліворуч, а Петро в середині.                                                                                            

     Ставши товариством, ″Коломийка″ повністю розгорнула свою діяльність. На полі танцювальнього ансамблю, яким керує Микола найбільше працюється. Дітей – танцюристів назбиралося понад сорок і мусів Микола їх поділити на два ансамблі: дитячий і молодіжний. Першим завданням було наробити костюмів для всіх танцюристів. З ініціятиви Миколи, найбільше костюмів зроблено в товаристві, руками дівчат і матерів.

    У чергові активності з того часу увійшло організувати ″Шевченкові вечора″ , брати участь кожного року на оглядах фольклору у општині і ширше, організувати під кінець року, в листопаді ″Вечір української музики – Бал″, посилати пивне число дітей – членів на Літні школи українознанства. Все це не могло зробитися без участі Миколи.

Танцювальний ансамбль ″Коломийки″ 2004 року. Микола у горішньому ряді перший ліворуч.

      Товариство плекання української культури «Коломийка» заєреструвалося як Спілка міщан 2003 року, а справді це ширший вигляд уже існуючого Фольклорного ансамблю «Коломийка», котрий заснований  давнього 1979 року. І таке молоде Товариство шведко дістало завдання організувати таку велику маніфестацію, відзначення 25 років існування ансамблю «Коломийка». Реєстрацією Товариство стало незалежним від інших міських інституцій культури у  створюванні власного плану та програми праці, та у знаходженні  способів фінансування активностей та придбанні потрібних засобів для нормальної праці.

      2004 року знова сильно піднімається український фольклор та на тому полі багато зроблено. На першому місці – масовість ансамблю. До того прийшлося отриманням відповідних кімнат для репетицій у всіх днях тижня, достатня кількість кімнат, добрі умови та також близькість дітям. Приймалися усі діти, котрі висловили бажання бути членами не зважаючи на здібність. З дітьми робилося терпеливо, щоб жодна дитина не пішла без великої причини. У багато випадків дітей на репетиції приводили батьки і саме ті батьки, коли було найпотребніше  виробляти велику кількість костюмів для ансамблю, найбільше помогли. Вони вишивали, шили, замовляли чоботи у майстрів, виробляли віночки.

      Бажаючи цю маніфестацію відзначення 25 річниці від засновання Фольклорного Ансамблю «Коломийка» зробити чим багатішою, а також ширше представити українську культуру, вони організували виставку українських художників з України, Сербії і Хорватії. Святочне відкриття виставки відбулося 21 червня 2004  року о 19.00 годині. Саму програму відкрила Олександра Ляхович, виграваючи на флейті одну українську мелодію. Група співаків джерельних пісень заспівали пісню «Коло млина, коло броду» з супроводом на гармонії Петра Ляховича.

     Головна маніфестація відбулася у міському театрі, де ″Коломийка″ влаштувала ціловечірній концерт, для якого Микола приготовив більше хореографій із своїми танцюристами:   «Метелиця» , «Повзунець» , «Гопак» - дитячий ансамбль , «Гопак» - молодіжний ансамбль.

Микола і Михайло вручають грамоти подяки бувшим членам ″Коломийки″ і тим, хто поміг у організації маніфестації.

     Доділюваня грамот «Вислів подяки» всім присутним членам, які більше не активні вручали о.Диякон Михайло Ляхович та Микола Ляхович. У неділю, 11 липня 2004 року, у місті Кула, що на півночі Автономного Краю Воєводина, відбувся Перший Фестиваль української культури «Калина» організатором котрого виступила Українська Національна Рада в Сербії і Чорногорії.  Ансамбль Товариства «Коломийка» своєю програмою відкрив фестивальну програму. На самому початку  заспівали пісню «Калина», котрої автором тексту і музики є Михайло Ляхович, а співали Михайло Ляхович, Наталія Ляхович, Катарина Ляхович, Соня Мороз і Петро Ляхович, а супроводжали Саша Юришич та Олександра Ляхович. Ця пісня стала святочною піснею фестивалю в наступних роках, бо організатор шукав таку пісню, в котрій говориться про калину, а до того ще є авторською з нашого середовища. Після цієї пісні чергувалися наступні точки: танець «Гопак» затанцював молодший ансамбль у хореографії Миколи Ляховича, а супроводжали Ярослав Сем’янів, Саша Юришич та Дарко Ляхович, пісню «Через сад вишневий» відспівала вокальна група  під керівництвом та супроводом Петра Ляховича, пісні «Куди ідеш козаче» і «Янічко» заспівали Михайло, Наталія та Катарина Ляховичі, танець «Метелиця» показали дівчата молодшого  та старшого ансамблю у хореографії  Миколи Ляховича. 

     Керівники «Коломийки» у добрій мірі підтримали цей перший фестиваль і додали організаторам сили у рішенні конче організувати український фестиваль. Учасників «Коломийки» на фестивалі було аж 65, а привели і ще оден повний атобус глядачів з Сремської Митровиці.

     У неділю, 3 квітня 2005 року відбувся  у Педагогічній Академії општинський огляд фольклорних ансамблів Сремської Митровиці. Товариство «Коломийка» і цього року виступило в конкуренції дитячих та молодіжних ансамблів. Мистецький керівник Микола Ляхович разом із своїми численими танцюристами приготували для цієї нагоди дві нові хореографії.

     Ангажованість Миколи у плеканні української культури у Сремській Митровиці і ширше таке велике, що це стало великою частиною його особистості і приватності...

      ″Коломийка″ постійно виступає на українських фестивалях, оглядах, концертах, виступають співаки солісти і дуети, засновано бібліотеку, дитячу оркестру, дівочу вокальну групу, вишивальну секцію, виступається на Етно-фестивалях, а понад усе, посилаються діти що року на Літні школи українознанства, і на кінець, ″Коломийка″ отримує власне приміщення від општинського уряду.

      У приміщенні товариства організуються різні спілкування членів, ″Пущення″, ″День жінок″, ріжні репетиції і так подібне.

     Організуються ріжні гастролі: до Дев’ятини, Славонського Броду, ....

    За такі активності починають приходити і нагороди: З рук заступниці голови Державного Комітету України у справах національностей і міграції два члени товариства ″Коломийки″ і родини Ляхович нагароджені грамотами за вагомий особистий внесок у консолідації світового українства.

     Між нагородженими активістами є два члена Товариства «Коломийка», Микола та Петро Ляховичі. Микола нагороджений як культурний діяч і хореограф  а Петро як культурний діяч.

     2-го грудня повернувся з Київа хореограф і мистецький керівник фольклорного ансамблю „Коломийка” Микола Ляхович. Він там брав участь на курсі української хореографії у Київі у організації Міністерства культури і туризму України, який тривав з 20 листопада до 2 грудня 2005 року.

     І тоді 2006 року ″Коломийка″ отримує бути технічним організатором Третього Фестивалю української культури ″Калина″. І знову не обходяться без братів Ляхович: Петро був заступник голови Ради фестивалю і голова Програмної комісії, Микола координатор Святочного концерту, а Еміл координатор Етно-художньої виставки у складі Ради фестивалю. Цей фестиваль так добре організований, що роками буде взірцивим для організаторів майбутніх фестивалів.

     Крім усіх активностей і гастролів, у ″Коломийці″ введено іще одну чергову маніфестацію: Річний концерт товариства ″Коломийка″. Публика дуже любить виступи ″Коломийки″ і це ще одна нагода на кінці року побачити що робилося у минаючому році.

     Думаю, що далі не  потрібно числити усі активності ″Коломийки″, які тісно вязані з життям Миколи. Крім його особистої ангажованості, його ціла сім’я активна на тому самому полі, і у дальшому тексті мусимо і про них написати.

     Анна Ляхович, з родини Чорні, закінчила середню економічну школу у Сремській Митровиці. І для неї можна сказати, що включилася до українського ансамблю від самих початків аж до 1991 року, коли ″Коломийка″ зробила першу перерву у праці.

     Її ангажованість продовжилася у підтримуванні свого чоловіка, коли він багато свого часу мусів приділити на полі культурної діяльності. Вони разом старалися виховати своїх дітей у українсько-національному і релігійному дусі. Швидко по реєстрації ″Коломийки″, Анна і сама вписалася до членів.

     На Річних зборах ″Коломийки″, з початку 2005 року, Анну обирають за члена Керівної ради товариства, а в тім за генерального секретаря тої самої ради. З того часу її ангажованість у товаристві підноситься на ще вищий рівень.

     Незабаром Анна пропонована з боку товариства ″Коломийка″ бути членом Української Національної Ради, якої вона є членом з 2005 року.    Після Річних Зборів Товариства плекання української культури "Коломийка", які відбулися 17 лютого 2007 року у Сремській Мітровиці, які також були і виборними, прийшло до значних змін у керівництві Товариства. головою Керівної ради Товариства "Коломийка" буде Анна Ляхович,     Анна Ляхович була активною у "Коломийці" від самих початків 1979 року, була два роки секретарем у Керівній раді Товариства "Коломийка", а зараз є головою Фінансової комісії у Українській Національній Раді. ЇЇ вибір головою Товариства "Коломийка" тільки потверджує її позитивну ангажованість у нашій українській громаді, як у Сремській Мітровиці, так і ширше.

     Олександра, донька Миколи і Анни       Коли ″Коломийка″ порушила свою діяльність, то Олександра також стає членом і ангажується на всіх полях. її активність проширилася: вона танцюристом у ансамблі, співає у дівочій вокальній групі, грає у дитячому і старшому оркестрах, відвідує уроки української мови, виступає як декляматор. Кілька років за чергою виступає на Општинському, Регіональному і Крайовому оглядах декляматорів, де мала досить успіху. У останій час писання цього тексту, прийшла радісна вістка, що Олександра стала лауреатом Крайового огляду декляматорів і братиме участь і на Державному огляді. В останій час вона керує дитячою оркестрою, по потребі виконує обов’язок видучої на різних представліннях. Виступила вже два рази як співак соліста, або в тріо на Конкурсі української пісні у складі Фестивалю української культури ″Калина″ у Вербасі і Сремській Митровиці. У Сремській Митровиці Олександра зайняла друге місце у конкуренції дітей-співаків.

     Олександер, син Миколи і Анни 2003 року, коли ″Коломийка″ почала провадити репетиції, то батько Микола почав приводити і Олександра, і прилучив його до дитячого ансамблю. Малий танцюрист швидко оволодів першими танцювальними кроками, і швидко стає ведучим у ансамблі.

   Олександра в горішньому ряді зліва, Аніта в середині і Олександр з правого боку.

     Пізніше вже по потребі танцював і у складі молодіжного ансамблю. Крім танцювати, Олександер також активний на числених заходах у товаристві. Він ходить до музичної школи гітари, і це знання часто демонструє на ріжних імпрезах. Він бере участь у всіх Літніх школах українознанства, чи то у Україні, чи тут у Воєводині, відвідує уроки української мови у школі. Він часто виступає як декляматор чи на імпрезах товариства, чи на оглядах декляматорів. У товаристві Олександер грає у дитячім оркестрі.

     Борис, дев’ята дитина Івана і Марії, народився 29 червня 1968 року. Він закінчив початкову і ремісничу школу автоелектричного фаху.     Коли у Сремській Митровиці засновано український ансамбль, Борис мав одинадцять років, і тому можна сказати, що і він міг помало придивлятися що тут робиться і приготовлятися і самому стати членом танцювального ансамблю. Він пізніше став добрим танцюристом, а окремо, коли було потрібно робити якісь жарти у хореографії, то Борис був найздатніший для цього. Він на сцені завжди був усміхниний, йому гарно стояла козацька форма, так що на сцені виглядав справді симпатично. У ″Коломийці″ був активний до 1991 року, до війни, потім іще у 1997-98 роках, вже як старший танцюрист – ветеран.

     Татяна, десята дитина Івана і Марії, а друга донька, народилася 25 травня 1974 року.  Татяна закінчила початкову і перукарську школу.     Коли у Сремській Митровиці порушено ансамбль українського танцю і пісні ″Коломийка″, Татяна мала п’ять років. Про якесь включення до ансамблю ще не може бути мови, але можемо сказати, що вона була часто присутньою на репетиціях чи виступах, бо без неї тяжко мама могла десь піти. Але і вона не чекала довго на свій перший виступ, на якому її завдаток було бавитися з качанами на кінці сцени, доки старші танцювали. Коли ″Коломийка″ відзначувала десятерічний ювілей, то вже Татяна була справжньою танцюристкою.

     Коли знову прийшло до порушення активності ″Коломийки″ в 1997 році, то Татяна в цьому дала свій великий внесок, бо вона просто кохала ансамбль і дуже любила танцювати на виступах, і на всяких інших забавах. Вона разом із своїми братами призберували членів, а пізніше працювала з початківцями. Того самого року вона вирішила вийти заміж за Миколу Причепу, який також був танцюристом у ансамблі.

     Від Ляховичів Михайло з дружиною, Надія і Таня з чоловіком живуть в Канаді а з тих, які і тепер активні в «Коломийці: Петро, член Керівної ради, мистецький керівник Групи співаків джерельних пісень, займається інформуванням про діяльність товариства і українців Сремської Митровиці; Еміл співає у Мішаній вокальній групі і курує Етно секцією; Любіца співає у Мішаній вокальній групі; Данієл є танцюристом у молодіжному ансамблі, його дружина Єва також є тацюристкою; Аніта танцює у Молодіжному ансамблі; Микола є головою Керівної ради, мистецький керівник танцювального ансамблю і співає у Мішаній вокальній групі; Анна є член Керівної ради і співає у Мішаній вокальній групі; Олександра танцює у молодіжному ансамблі і по потребі грає у оркестрі на флеті; Олександр є танцюристом у молодіжному ансамблі; Борис співає у Мішаній вокальній групі; Борисова донька Марія є член Початкової групи танцю.