70 років від першого переселення українців до Сремської Митровиці
Знаємо, що у Сремській Митровиці і селах,
які впадають до її області, живуть близько шістсот осіб українського
походження. Вже писали деякі спогади українських переселенців до општини
Сремської Митровиці, але тепер, коли точно знаємо хто перший переселився до
Лачарку і котрого року, то можемо вважати цей рік ювілейним – 70 років життя
української громади у Сремській Митровиці.
І тепер, коли прийшли до того ювілею,
мусимо приготовитися до його відзначення. А щоб це відзначення мало свою вагу,
мусимо вишукати всі значніші моменти з життя української громади у Сремській
Митровиці і найближчих селах протягом сімдесять років.
Перші українці у Лачарку була сім’я Семена
Козака. Він з дружиною, з двома синами і п’ятьма доньками переселилися 1943
року до Лачарку. Один із синів, Никола Козак вже має 86 років і жиє самий на
своєму обійсті. У розповіді з ним дізнався, що він народжений на Україні 1927
року, до Боснії його привезли трирічною дитиною а до Лачарку перейшли, коли він
мав п’ятнадцять літ. Від тоді жиє у Лачарку і часто приходить до Сремської
Митровиці, до грекокатолицької церкви на Службу Божу.
 |
| Никола Козак по середині. |
Никола Козак розповів мені дещо з свого довгого життя, скільки чого знав і міг собі пригадати. «Я прийшов до Лачарку 1942-43 року. Там у Босні була війна і голод настав. Мій тато небіжчик за старої Югославії приходив тут у Лачарку працювати до одного господаря. І тоді, коли настала війна тато шукав як би витягнутися з Босні. Босня була під Хорватією, і він питав одного хорвата а він йому сказав: «Я тобі не можу видати той папір, щоб ти їхав до Срему, мусиш знати чоловіка що тебе шукає а так їхати не можна, я буду відповідати за те». Тато мав адресу і післав до того господара, Максим Секулич називався. Від нього батько отримав посвідчення і з тим він пішов до тих хорватських властей і вони йому віддали папір, з яким можемо їхати. На такий спосіб ми притягнулися до Срему. Тільки мій брат залишився там а ми всі інші прийшли. А я мав п’ять сестер і трйох братів, один там залишився а два брати вже тут повмирали. Сестри повіддавалися і іще дві живуть тут у Лачарку. Мії тато називалися Семен Козак. Там на Україні було їх два брати. Коли школувалися то брат не міг закінчити ні початкову школу а тато закінчив початкову і тоді дідо його вписав до гімназії. Тепер не знаю скільки тої гімназії закінчив, а тоді післали його у війну, коли воювали Аустрія і Русія. Тата потягнули з гімназії на фронт на першу лінію. Йому хотіли дати чин, бо був школований, але він відбив, був звичайним жовняром. Тато пережив війну і вернувся живий додому. А його дід а мій прадід воював проти москалів і там попав до полону. Його тримали у тюрмі, але він якось здурив вартового і втік. Як перейшов границю пристав до якоїсь удовиці і з нею продовжив жити. І тоді дали йому прізвище Козак. Козаки – вільні люди.
Мої переселилися до Боснії, до с.
Рарутінац, біля Прнявору коли я мав три роки. Коли був там у Босні, тато не мав
корову, але найняли у одного господаря. Я пас ту корову. Прийшов раз один
господар, давав землю на «половину», і балакають вони, а бачить мене і питає,
чи би я у нього пас худобу. Я мав десять літ, мої говорили, що я іще малий. Той
господар сказав мені встати і як бачив який я великий, сказав «може він бути в
мене». Я у нього пас худобу цілий рік і тато за те дістав триста динарів, за що
міг купити корову. Я відслужив у нього і напускаю а за короткий час приходить
другий. Він був фамілія з тим першим і дізнався якось, що я добрий пастух. І
пустив мене тато і до нього, Василь
називався а був родич з тим Шелембою. Я мав двадацять років і тому мене
називали – чабав з дванадцять літ. І
коли був у нього він один раз мене запитав, чи би я хтів сповідатися. Вони
тримали до церкви більше ніж мої родичі. Я кажу, хочу. І пішов там і
висповідався. Я від тоді став християнином і ніби церква мене на такий спосіб
відкупила від моєї родини і я ціле життя тримаю до церкви.
Було там у Босні якась дівка закохалася у
мене а я не хотів. До Лачарку прийшли, коли я мав п’ятнадцять літ. Я народжений
27 року а тепер вже маю 86 літ. Я працював пізніше на Фрушкій горі, там якейсь
камінь копали. Робив як машіність, дістав диплом у Новому Саді. Це підприємство
називалося «Технічний відділ» а пізніше називалося «Підприємство високої і
низької будівлі – Пролетер». Маю всього 12 літ стажу і тому тепер не маю
пенсії. А тоді шпарував гроші, щоб купити собі землю, бо не був певний у
підприємство. Бо якщо відпустять мене з праці з чого буду жити, а я купив
землю, була тоді тана. Родичі робили землю а я далі працював у підприємстві.
Там на терені працював більшу платню і дневніци мав. Валував і платили мені по
кубіку. Робив на парній машині і тоді працював і довше, щоб пара не тратилася
марно. Я шукав, щоб керівники дали мені помічника а, коли вони позволили, я
взяв мого брата Владика. Він вже небіжчик і похований у Чалмі.
Ми перші прийшли до Лачарку аж потім
прийшли Овсіки, Корпаки. Тепер вже мало залишилося. Мушу сказати, що є українці,
які встидаються говорити своєю мовою, а українська мова – це інтернаціональна
мова. Коли були партизани, один наш українець був тлумак між сербами і русами.
Як людина знає більше мов, більше вартує, йому краще.»
Треба якось закінчити цю розповідь. Никола Козак, старенький чоловік але іще добре тримається. Не одружувався ніколи, живе самий на сільському обійсті з об’єками, які пригадують, що в них колись
трималася і худоба. Один об'єкт трохи новіший від інших, ручно зроблений а так
дуже пригадує на стодоли, яких мали українці у Босні. Никола чесна людина, жиє
у скромненькій кімнаті і видно, що і не сумує за розкішним життям. Факти, що на
столику стоять український молитовник і окуляри а на стінах картини-ікони, його
українська мова, яку так добре зберіг, показують, що він, по перше, залишився
українцем на ціле життя, шанує свою віру і церкву і чесний у відношенні з
іншими людьми.
Сремська
Митровиця, 27 січня 2013 р.
Петро Ляхович
Нема коментара:
Постави коментар