З нашого минулого
Розказав Василь Сем’янів
Мої до Боснії приїхали з України, від Тернополя, село називалося Діл. Це було 1914 року. Купили землю від турків, тоді доробилися і докуплювали ще землі. Ми мали 12 гектарів в селі Брезік, коло Прнявору. Було село Гайова близько коло нас і Лишня, а з другого боку було сербське село. Дідо мав три дітини, дві дочки і сина. Мій батько і ми жили у маминого батька, а татові батьки жили на Камяниці і у них було три дочки і три сина.
В той час, в Босні люди жили досить добре, робилося примітивно, не було машин, техники. Були люди веселі, як я собі пригадую, було досить весіль, робили деякі притки, не було струї (єлектричного струму), телевізії. Люди більше занімалися польопрівредою (землеробством), дівки занімалися вечером все на якихось притках, пряли, ткали. Люди там найбільше сіяли пшеницю, жито і кукуруза сіялася досить. Не родило як тут у Сремі. Жилося як на селі, оброблялася земля, трималася худоба, колись не було тих фабрик...
Люди почали виселюватися 1946 року, все до 1970 року. Причина була, мишлю, там війна наробила досить клопотів, було випадків, що нападали на наших людей. А потому люди прийшли, подивилися що тут лекше прийти до життя, а друге, що я знаю, хто мав більше дітей, там по селах до школи було далеко слати, хотілися школувати, не було більше, щоб пасли худобу і землю робили. Було тільки до восьмого клясу, так, що люди пхалися до більших міст, до ліпшої землі і так... Ті, котрі закінчили школу йшли далі, не затримувалися у тих селах, ні дороги доброї, ніякої...
Ми пересилилися 1970 року до Сремської Митровиці, перше перийшов з Брезіку до Чорле 1967 року, а тоді тут. Я, як перший раз прийшов був купив тут хату, не моглася переписати, була дика будівля.
Тут вже було українців, котрі вже раніше прийшли, помагали одні другим , хати мурували мобою (толокою), як сказали. Було багато дітей, було тісно, мусілися добудовувати. Ту хату продав бо не міг переписати, ледве гроші дістав, купив тутка пляц, латалося по троха, клалося. Тут наші люди помагали досить, приходили у „мобу”, і „подрум” копали, і „темель” копали, фамілія і сусіди...
Крім праці, були і забави, все робилися якісь, за новий рік, дочікування. Були тут вже Причепи, Ляховичі і Гільчишини, в той час вже було досить українців, у Шашінцях...Забави робилися по хатах. Нараз почали дітиська тут у мене, на бетоні, Причепа Славко грав, Михайло вже зачав дещо вчити з ними, зробилися активніші, зачався фольклор, всюди наступали...
З народних звичаїв було, що ходили вінчувати на свята, ходили дітиська, мої два-три хлопці, і Воротнякові тут приходили, діти йшли від хати до хати засівати до рідніших, до фамілії... Всі активності могли б обновитися як би діти хтіли. Я би нашим українцям доручив щоби були активніші, щоби були якісь відкритіші, обновляли, котрі си пригадують старі свої обичаї, за Новий рік, за Николая. Колись дітям за Николая клали родичі під подушку деяких колачиків, цукерків. Ті обичаї обов’язково робилися, і сходилися, і колядували, і активностей було інакших, інакше обходилися. Требали б обновити, іти на фольклор, українську мову, щоб усе було, щоб обновилося, а і до церкви ходили б діти. Найважніше, щоби були признаті як люди, котрі тут живуть, роблять і мають свої активності, щоб мали охорону. Ми мусіли б мати школу, де б українські діти училися, хоч два рази на теждинь, чи як там, українську мову, українське письмо, так щоб щось знали, від кого постали, щоб знали свої звичаї, потанцювати, заспівати свої пісні...
Записано у грудні 2003 року - Петро Ляхович
 |
| Василь Сем'янів перший ліворуч |
Нема коментара:
Постави коментар