субота, 26. јануар 2013.

0025 - Спогади, спогади...


Спогади Марії та Ярослава Ільчешин


     У Сремській Митровиці жиє українська родина Марії та Ярослава Ільчешин. Я вирішив з ними порозмовляти і записати їх спогади із дві причини: перша, тому, що вони є зразковими українцями, а друга, тому, що цього року їм наповняється 50 років подружнього життя.
     І Марія і Ярослав були членами Групи співаків джерельних пісень у фольклорному ансамблі "Коломийка" від самого засновання 1979 року. Вони є активними членами Товариства плекання української культури "Коломийка", і активно бируть участь у всіх заходах того товариства. Якщо не беруть участь як учасники програми, то обов'язково вони між глядачами, якщо десь їздиться, і вони обов'язково їздять. Порядно відвідують Богослужіння у нашій церкві, а і своїх дітей виховують у токому дусі.
     -Звідки ваші предки приїхали з України і точно коли?
     Марія: - Моя мама прийшла як мала рік. Вона народилася 1903 року десь коло Тернополя, в Україні, а приїхала до Босні як мала один рік. Тато народжені в Босні. Я з родини Заволодні, а ми жили в селі Гаєва в Босні. Можу тобі показати кілка знимок з нашого життя з Босні, бо досить того позабувалося а на знимках видко і пригадує дещо з минулого.
     Це є наша церква у Гаєві, а видно і люди як ідуть з церкви. А пригадую собі, як одного разу я домовилася з товаришками і товаришами піти після Служби Божої на музики, а потім піти до Лишні до знаного фотографа Володимира Мисливича щоб зробив нам Фотографію. Я і сьогодні її маю, а це було 1951 або 52 року.



     Тут видно як мій брат зробив собі кузню у селі Гаєва і робив в ній як коваль. Це могло бути десь около 1947-48 року






       Хотілам ти дати одну сліку, а то був іспрацяй, Чи знав Романа Радекевича? Відходив до війська, а він мій брат від вуйка. З Лишні, а бачиш як тут везли з кіньми.
     А тут маю і одну стару книжичку від моєї мами, але хто знає скільки стару. Я попри маму і той молитовник научила читати.
      -А коли Ільчешини прийшли з України?
     Ярослав: -Мама з Бразилії а тато з України.
     -Ваша сестра Софія у своїх спогадах говорила, що вони йшли кудись водою, коли доселювалися.
     Ярослав: -Баба перше була в Бразилії. Мамині родичі переселилися до Бразилії. Вони там жили досить років. Моя мама там і народилася, а мала п'ять років коли вони переселилися до Босні. Баба десь вмирла в дорозі на морю. Її тоді впустили в море з корабля, бо їздилося довго і не було де інде поховати.
     Мої тато Йосип Ільчешин були у Діброві, з Діброви перейшли до Прнявора, а не знаю з котрого місця прийшли з України, але як приїхали з України вони жили у Діброві. З Діброви прийшли на Околицю, тут одружилися з нашою мамою. Дівоче призвище моєї мами було Коржан.
     -А то значить, що українці селелися через океан, а тоді верталися?
     Ярослав: -Вони прийшли там до Босні, і я там народився. А то колись люди були веселі, тягнули, але були веселі. Ану видиш, таке життя, як це йшлося, було і доброго і злого життя. Було веселіше ніж нинька, а в Босні було дуже весело, і сербани, і українці були такі веселі.
    А це маю знимку, як ми випроваджували до війська одного хлопця і зробили знимку з тим "джіпом".
Марія: -Це було в Поточанах.
     -Яка там пропаганда була, коли мали селетися з Босні?
     Марія: -Чули одні від других.
     Ярослав: -Це мало б говоритися пару днів, щоб це усе обговорити, де ми жили, як жили, де ми упізналися, це усе історія.
     -Як би ми писали історію усіх українців поодиноко, то була б, знаєте яка книжка. з розповідей поодиноких зробимо цілісність.  А тепер поговоримо трохи про ваше життя в Шашінцях.
     Марія: -Ми до Шашінців переселилися 1956 року і там жили, а Славко прийшов ще борше, а я віддалася за нього 1957 року.
   Ця знимка, коли смо сі доселили у Срем. Тут я, Владо Боргій. Це було 1958 року, а того року смо сі доселили. Владо робив у пекарні.
     -Чому до Шашінців?
     Марія: -Одні других тягнули. Було найбільше праці у господарів. Мусілосі якось починати, мусіло сі жити. А що можеш, таке життя. В Босні було файно, а тоді війна, а після війни нічого сі не лишило.
     До Шашінців найбільше йшли за роботою, одні за одними, знаєш, як там було тяжко жити. У Шашінцях нас двоє купили якусь хатину та даправлєли, а тоді він дістав пляц тут, де ми тепер у Митровиці. Від підприємства дістав пляц на відплату, і зробили хату, усе брали кредити.
     -Чи люди в Шашінцях більше купували хати чи пляци?
     Ярослав: -Купували і хати і пляци, так працювали, що кажуть... Ті домашні нас називали "русами".
     Марія: -Ми для них були "руси і рускині".
     Ярослав: -Вони казали: -Прийшли "руси" з куферком, а зробили хати і усе більше, ніж ми тут роками.
     -Так більшість робила, купували пляци а тоді мурували хати?
     Ярослав: -Мурувалися хати найбільше толокою. Помагалися українці між собою. У Шашінцях народилися наші діти.
     Марія: -А це, коли ми працювали у задрузі-спілці в Шашінцях. Це було 1956 року і я ще не була віддана. Тут Ярослав, його брат Йозо...







      А тово як ми учили за шнайдерів. Тут є Мальвіна і Вольга Басіщючка і це 1959 року у Шашінцях, курс 6 місяців, хто хотів записатися і ми вписалися.
     -Значить, що ви одружилися 1957 року, а далі говоримо про ваше спільне життя.




     Марія: - Це так само 1959 року, я і Славко. Він на коні а я тримаю. Це в задрузі, я йому приносила їсти. Я принисла йому обід, а він на коні, фотографується, а вони сміються і кажуть: "Іди і ти."









     Тут так само Славко в задрузі (землеробча спілка). Він там робив. 






     Ярослав: - То я на своїм мотоциклі Вже пізніше в Митровиці. Досить наших українців, яких я знаю так були собі придбали такі мотоциклі і возилися ними, всюди нас було, цілу Воєводині обїхали, і до Босні їхали.
      -Чи було наших людей у Шашінцях?
     Марія:  -Було доста, а тепер щось не знаю, розійшлися, а ті що лишилися, позабували.
     -А як було йти до церкви з Шашінців?
     Марія: -Знаєш як, йшлося біціклом, пішки, було і фірами, возом - підемо на станцію до Вогню. Йшлосі як яке велике свято. А вже пізніше ішов Славко каміонетом і позбирає українців на свята.
     -Чи сте сі сходили?
     -У початку було, робили танці, а Стево Райц грав на гармонії. Він був перший музикант, а пізніше кум Причепа.
      Ми у Шашінцях мали організацію, а не була тільки українська. На нас скаржилися до суду і Општини бо ми робили гульки, а не наплачували, а вони не мали відвідувачів у Будинку молоді.
     Це так робилося і в Босні, оден возьме шапку і каже: "Ану, хлопці, кожний по динар по два." Назбираємо і дамо музикам, і щоб хлопці щось випили. Так само і в Шашінцях, грав Стево Райс, і нам було файно, ми його кликнимо, назбираємо тих динарів, купимо літер чи пів літра горівки. І він випє і дамо йому якийсь динар. І йому було добре у товаристві і нам файно.
     -До Мітровиці люди йшли за роботою, за фабриками?
     Ярослав: -Люди знаходили працю в фабриках у Митровиці, а найбільше через дітей, бо мусіли йти до школи, на промислові науки.
     Марія: -Славко їздив 11 років велосипедом на роботу до Митровиці.
     Ярослав: -Я свій цілий робочий вік, 38 років провів у підприємстві "Мітрос". Робив в шихтах, їздив, а тоді кажу: "Не можу більше." Колись були великі сніги, сельні морози.
     -А ви вже разои прийшли до Сремської Митровиці?
     Ярослав: -Так, 1961 року смо сі доселили. Я прошу тебе представити нас разом, бо ми разом прожили ціле життя.
     -Буде усе, буде і та знимка як вона вам носила їсти.
     Ярослав: - Як ти нас поставиш у книжку, то не питаю скільки буде коштувати, ми возьмемо.

Сремська Митровица, лютий 2007 року                                     Петро Ляхович

Нема коментара:

Постави коментар