0035 - Хто Петро Ляхович

Мої корені і спогади - Петро Ляхович

    Цю свою розповідь розпочинаю про мого діда Йосифа Ляховича. Я мав нагоду у моєму житті бачити його більше разів, а навіть і жити один час на нашому обійсті, але про його минуле більше дізнався пізніше від інших людей. Один час він жив спільно з моєю сімєю у Сремській Митровиці і з того часу я його пам’ятаю як порядного чоловіка. Він дбав про свій вигляд, окремо пригадую як він чесався, був завжди чистим. Пригадується мені  як він тесав крокви для одної шопи, яку збудували на нашому подвір’ї. Мав він і коня у хліві. Не було йому тяжко виробити нам – онукам сани з дерева. Ті сани були б і по сьогодні як би були не згоріли разом із цілою шопою.

Ця знимка найстарша, яку я знайшов, на якій знаходиться хтось з родини Ляхович. Жінка перша праворуч є Ляховичка, але я не знаю хто вона. Могла б бути сестрою мого діда Йосифа Ляховича.

     "Йосиф Ляхович народився у Деревенті. Не маю даних звідки доселилися Ляховичі з України і точно котрого року. У його батьків було три сини і одна дочка. Старший брат Йосифа Володимир пішов жити у Банялуці, а перед ІІ Світовою війною пішов до Іспанії і звідти вже ніколи не повернувся, і не було про нього ніякої вістки. Був іще молодший брат, який жив десь коло Банялуки. І він помер перед ІІ Світовою війною. Була і сестра Катарина, яка віддалася до Кули (за Василишина?) і мала восьмеро або дев’ятеро дітей." - "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

     Не знаємо як проживав Йосиф своє дитинство, але нам відомо, що прийшов до Лишні працювати при сім’ї Стефанишин. Тут була господиня Анастазія, а її чоловіка  Івана Стефанишина змобілізовано на І Світову війну, де він загинув. Вони мали двох синів і одну дочку. Після загебелі свого чоловіка Анастазія взяла Йосифа за чоловіка. Здається, що у них було доброго майна. Анастазія з Йосипом народила іще три сини і дві дочки.

Йосиф Ляхович

Брат Йосифа Ляховича Володимир

Анастазія Ляхович

     "Анастазія походить з родини Басіщюк. Її батько Марко в Галичині був лісником. Її мама називалася Марта. Ця сім’я жила у с. Коропець Бучацького району. Там народилася Анастазія, а до Боснії її привели як малу дитину. У Боснії вони поселилися у с. Лішня біля Прнявору." - "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

Це якийсь празник коло дерев’яної церкви,  а Йосиф Ляхович - найближчий чоловік з лівого боку. Це могло бути приблизно 1930 року.

    

    У Йосифа і Анастазії було п’ятеро дітей – три сини і дві доньки. Один із синів був Іван, який народився 20 січня 1924 року. Брати називалися Василь і Стефан. Доньки називалися Ганя і Софія. Недавно розповідала мені батькова сестра, а моя цьоця Софія, про часи життя їхньої сім’ї перед ІІ Світовою війною. «Була дерев’яна церква, а була й коло дороги, що рахувалася Грекокатолицькою. Церква була гарна, все принесли з України. Була дуже прикрашеною, дерев’яна, зараз край дороги на горбочку. Я пригадую, а мала вже 11 літ, коли прийшли усташи і мусульмани. Перший Авдо мусульман, коли прийшли усташи, поставив на шапку «U», а коли прийшли партизани, поставив звізду, а з нами, українцями, згаджувався добре. Він  привів своїх усташів і мусульманів і все з церкви пограбували. У Лішні не було багато різанини (вбивання), бо охороняли одні інших. Коли усташи або мусульмани надійдуть, то зараз били у дзвін, щоб люди знали. Тоді всі вибіжать з сокирами, сапами, так що всі охоронялися і від четників і від усташів. Один раз вночі заскочили усташи і вісім чоловіків порізали. Доки прибігли люди з Лішні, вони їх вже побили.

     А були тут на горбі шваби Телінґери на тому великому скрученні, коли їдеться до Баня Луки, «Павлів горб» називався. Їх було три брати і тоді я бачила як дояться корови, всьо апарати, мали електрику в хаті, воду, а майно було велике, кожний брат мав свою хату. Анна Телінґер йшла разом зі мною до школи, разом сиділи. Кожної суботи приходила до моєї мами, щоб пустила мене до них. Буду там в суботу, ночую. Вернуся в неділю, а в понеділок до школи. Я там багато навчилася німецької мови. А ті Теліґери не були іще довго, були б їх побили. Коли німці посувалися і коли останні відходили, і вони пішли за ними. Це майто, а кажуть, що у Боснії не муже бути, то виноград був у них дуже добрий. Їхнє майно було багате, мали плантажі. Я з їхніми дітьми підемо у ті плантажі і загубимося, не знаємо вернутися. Це пізніше розділили мусульманам, все терняги повиростали. Вже багато пізніше, коли приходила до Лішні, я дізналася, що ті Телінґери залишилися цілий час у Заґребі, пережили війну. Один з братів приходив і взяв тої землі в торбинку. Сказав не гнівайтеся, я тут народився. Вони досить зробили для Лішні, не дали усташам робити великої шкоди у селі під час війни.

     Я добре пригадую, коли черкези приходили. Вони на конях проходили, а ми були на подвір’ї. Перескочили загороду, був сад сливок, були гуси, качки, а він тільки нахилиться з коня, злапає качку, закрутить шию -  і в торбу.Тато вийшов і закричав по-українськи «ну, що робиш там?» То так бігали на конях, гналися як вітер, ті наші дороги перескакували. А прийшов один другий, а тато заговорив до нього по-українськи. Я стояла біля тата, а він зіскочив з коня, погладив по голові мене і витягає з торби великі шоколади і дає мені і сльози пускає. Каже «я таку дівчинку залишив», а тато питає: «Чому?». Віповідає: «Взяли в полон коло Сталінграду. Все нам дали, все можемо робити, тільки маємо боротися проти партизанів.»

     "Є цікавим згадати, що на обійстю Йосифа і Анастазії була криниця, яку ціла Лішня називали «Криниця Ляховича». Вода вибризкувала з-під великого пня і славилася бистротою та холодністю." - Хресна дорога українців Боснії" - Михайло Ляхович, Ужгород 1993 р.

Іван Ляхович у військовій формі

Іван ліворуч, іще перед одруженням. Тут його сестра Ганя і  один з братів Стефанишинів.

     Іван сподобав собі дівчину Марію Мисливич. Вона також жила у Лішні. Її батьки називалися Володимир і Катарина. Пізніше Марія сама розповідала про свою сім’ю і їхнє життя:

         "- Думаю, що моє дитинство було гарне, хоча роботи ніколи не забракало. Крім батька, чоловічих рук не було в хаті...

Марія у дівочих літах

Хата сім’ї Мисливич у Лішні

Сім’я Мисливич працює у полі.

     А ми, дівчата, все знайшли часу  для дрібних людських радостей: читали, вишивали, рисували, а найчастіше – співали... В усіх нас був розвинений музичний талант і кожну хвилину, чи то в часі праці, чиввечері, ми заповняли піснею. В нашій хаті говорилося, читалося і співалося трьохмовно: українською, польською та сербськохорватською мовами. Читали ми багато. Батько десь роздобував книжки, журнали, газети, приносив їх додому, а ми це розчитували з першої по останню сторінку. Батьки піклувалися нашим вихованням. І хоча їх життя не було легке, вони, маючи на увазі ці часи, осягнули досить високий рівень освіти. Батько добре володів не лише українською, польською та сербськохорватською мовами, але й російською. За фахом був фотограф, один з перших в цій частині Боснії. Ремесла цього навчився з книжок. Свою першу камеру сам собі зробив. Так фотографія знайшла відповідне місце в нашому житті і залишилась по нинішній день. Я цього навчилася від свого батька, навіть посвідку маю, а мої діти навчилися від мене. Своєю камерою батько врятував від забуття чимало подій з життя українців у Боснії." - "Нова думка" Вуковар, статя "Марія Ляхович, Ср. Митровиця - співаю в групі співаків джерельних пісень в нашим ансамблі" - Антін Михайлович.

Марія друга ліворуч з батьками і двома сестрами у Лішні 1948 року.

    "- Після війни, коли все здатне ставало у лави, щоби відновити зруйновану країну, я і мої сестри, тому що були грамотні, робили різні переписи і все, що було потрібне. Одна з моїх сестер стала до праці в пошті, а я службовцем у місцевій канцеларії. Моїм завданням було одружувати пари. Будучи метрикальним службовцем, я одружила тридцять пар, а серед них і себе зі своїм чоловіком." - "Нова думка" Вуковар, статя "Марія Ляхович, Ср. Митровиця - співаю в групі співаків джерельних пісень в нашим ансамблі" - Антін Михайлович.

     "Іван і Марія повінчалися 12 січня 1949 року. Всі недолі, які притискали українців у ті післявоєнні часи, притискали і молоду пару – Івана і Марію. Вони спочатку жили на спільнім обістю з родиною Йосифа і Анастазії Ляховичів, і тут народився їхній перший син Штефан 25 листопада 1949 року. Їхній другий син Славко народився в селі Чорле 17 червня 1951 року.

Якесь зібрання людей у Лішні. Марія і Іван перші ліворуч.

     Після цього родина вирішує пошукати кращої долі, як це в той час робило і багато інших українців з тих просторів.

    Не знаю чому вибрали цю місцевість, але 1952 року Іван, Марія, Штефан і Славко опинилися на хуторі Йойкич, що коло села Люково біля міста Інджія. Там вже було українців, які поселелися з Боснії раніше. Я думаю, що цей хутір був житловим осередком, де мешкали робітники, які працювали тут в кооперативі. Тут їм народився і третій син Петро, тобто я, 10 січня 1953 року. Незабаром після того вони переселяються до села Футоґ біля міста Нового Саду, де прийшов на світ їхній четвертий син Володимир 18 вересня 1955 року.

     І тут не затрималися довго, а тому, що Іван мав у Сремській Митровиці сестру по матері Катарину, вони переходять до Сремської Митровиці, де швидко купують землю для побудови хати. У закупівлі землі їм допомогли батьки Марії – Катарина і Володимир Мисливичі. Це було Марії на придане." - "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

     Я не пригадую ці попередні місця проживання моїх батьків. Перші картини мого життя, яких пам’ятаю, - вже в Сремській Митровиці. Мене малого батьки дали моїй цьоці Катарині на старання. Вони жили у Сремській Митровиці і вже були добре загосподарили. Мали і землі і всього у хліві і на подвір’ї.

     Пригадую як з дядьком Стефаном пасли корову у околиці їхньої вулиці. Він сидів і тримав корову на шнурку, а я скакав навколо, а часто і йому на плечі. Дядько і цьоця мали дві доньки вже дівки. Вони багато зі мною бавилися і мені з ними було дуже добре. Мої батьки остаточно переселяються до Сремської Митровиці, купують пляц для будови хати, але доки хата не була збудована, вони жили у чужій. Вже з того часу пам’ятаю як батько приганяв додому великого трактора з кооперативи, де працював. І батьки, і цьоця жили близько одні одних, так що мені було добре, був трохи у одних, трохи у других. Остаточно злучаюся з моєю сім’єю, коли була збудована хата, але знову цьоця була близько, так що я часто їх відвідував.

Хата Івана і Марії у Сремській Митровиці

     "Тут, на тому пляці, змурували спочатку меншу хату, а пізніше і більшу, бо сім’я швидко збільшувалася. Протягом подальших років у них народилося ще шестеро дітей: Михайло  13 червня 1959 року, Надія  19 лютого 1961 року, Еміл  23 лютого 1963 року, Микола  27 серпня 1965 року, Борис  29 червня 1968 року і Таня  25 травня 1974 року. 

На знімку діти Івана і Марії

     Йосиф і Анастазія прибули до Сремської Митровиці до сина Івана в 1958 році. Причиною приїзду Анастазії стало те, що вона була поважно хвора і виявила бажання дожити свій вік у сина Івана. Йосиф іще залишився у Лішні розпродати майно. Те, що не міг продати, він навантажив на поїзд і привіз до Сремської Митровиці. Привіз навіть і цілу розібрану стодолу. Цю стодолу Йосип пізніше знову склав на подвір’ї Іванового обійстя, бо він був дуже добрим столяром. Привіз він і цілий верстат, на якому пізніше виробляв різні дерев’яні предмети (зробив внукам добрі сани). Одного разу ця стодола і все в ній, що вартувало (і ті сани), згоріли вщент.

Похорон Анастазії – Насті. З лівого боку доньки Софія і Ганя і син Іван. З правого боку внуки: Петро, Штефан,Славко, Володимир і Михайло, вуйко Кривий – брат Насті, донька Катарина – Каська, сини Фітько і Артемко

     Анастазія Ляхович померла у жовтні 1960 року у Сремській Митровиці, де і похована.

   Йосиф після смерті дружини Анастазії оженився у Сремській Митровиці на Катарині Кривошиї, якій вдалося перебрати все його (родинне!) майно. Вдалося врятувати тільки один кусник землі, який і зараз є у родини Ляховичів. Опісля Йосиф перенісся до дочки Анни, яка жила в Прняворі. Помер він у середині 70-их років, маючи 76 років. Поховано його у Прняворі.

  Сім’я Ляховичів уже була велика, і тому Іван мусів добиватися кращої роботи. Землеробний комбінат, де Іван працював, був великим підприємством, яке мало багато різних машин і грузовиків. Водії грузовиків їздили в різні далекі подорожі по цілій тодішній Югославії, розвозили продукти свого комбінату і за це одержували солідну зарплату. Тому Іван склав іспити, щоб отримати права водія грузовика. Працюючи водієм грузовика, він часто не бував вдома цілими днями.

    Мама Марія мала дуже багато праці в хаті, адже всі діти мусіли бути і нагодовані на час, і ходити чистими та гарно вбраними. У неї була в той час машинка для шиття, і багато чого, у що діти були вбрані, вона пошила сама. Перед кожним святом, на Різдво або Великдень, всі діти були гарно вбрані, коли всі разом йшли до церкви. Старші діти вже ходили до школи, і всі вони мусіли мати і торбинки для школи, і книжки, і зошити. Про все це мама Марія мусіла думати, все придбати і надглядати, як діти вчаться – чи вивчили лекції, чи написали домашні завдання, а до того ж, і християнське виховання не сміло бути занедбаним." - "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

  Тепер в короткому опишу про моє навчання у школі. Початкову школу закінчив в Сремській Митровиці. Наша мама нас дітей водила до церкви кожної неділі, а як підростали, так і продовжили йти самі. У той час парохом був о. Мирон Гірйоватий а в час, коли я кінчав початкову школу, вже був о. Стефан Пітка. Він з моїми батьками домовлявся, щоб вони вислали двох синів до Риму (Італія) на навчання у Українській малій семінарії. Вони мали на думці мене і молодшого брата Володимира. Питали і нас, чи ми згоджуємося і, коли ми згодилися, рушили (розпочали?) підготовки. Потрібно було виробити паспорти і приготувати все інше. Як вже мав починатися шкільний рік, нам купили квитки на поїд . Випровадили нас на вокзал, і ми поїхали. Дорога довга, їхали  цілий день, але було цікаво. Нас чекав на станції ректор Семінарії о. Сапеляк. Умови були дуже добрі, об’єкт великий, справжня школа. Знайшли нам і кращого одягу і забезпечили все для навчання.

Мій клас у Українській малій семінарії

     Був малий, ніби, магазин і ми підемо і візьмемо все, що нам було потрібно. Мали там великий зал для навчання, кожний учень мав свою лавку і тут тримав книжки, був великий зал для розваг, де могли грати в більярд, або настільний футбол. Тут деколи пускали  фільми, або дивилися по телебаченні. На подвір’ї мали спортивні площі: для тенісу, баскетболу, відбиванки і велику футбольну площу. Щодня  грали у футбол по півтора години. У об’єкті була і церква і ми щоранку мали Службу Божу. Часто водили нас до міста на прогулянки. Рим -  місто велике, гарне, з багатством залишків старого Риму. Багато цілих будинків, як Колізей,  а найвелечніше виглядала базиліка св. Петра у Ватикані. Для мене були дуже великі осягнення: вивчення української мови, ознайомлення з українською історією, і що найважніше - полюбив свій український народ. Прочитав багато українських книжок і це іще більше зміцнило мої почуття національної приналежності. Там вчився грати на гітарі, співав у четвероголосім хорі і з ним часто співали Служби Божі по Радіо Ватикан. Нас слухали українці з України і цілої Європи. Мав велике щастя бачити живого нашого  архієпископа і кардинала кир Йосипа Сліпого і Святішого Отця Папу Римського.

     Літом приходили додому на вакації, гарно вбрані, гарного вигляду і всі з нами гарно спілкувалися,  бо через два місяці ми знову від’їжджали.

     Коли минуло вже чотири роки мого перебування у семінарії, я знову прийшов додому на вакації і тоді настала біда. Мені вийшов паспорт, а коли пішов до військового уряду, щоб позволили мені продовжити паспорт і піти закінчити семінарію, вони навмисно не згодилися а послали мене на відслуження військового обов’язку. Там було досить важко, вибрали мені службу найтяжчу, що могли. Все довго тривало, далеко від дому. За цілих п’ятнадцять місяців прийшов додому тільки раз. Коли нарешті минуло п’ятнадцять місяців, прийшов додому у місяці листопаді. Шкільний рік вже почався давно, а я стратив через військо два шкільні роки і все якось склалося у моїй голові, що я стратив бажання знову піти до Риму.

     Далі життя йшло якось нормально, знайшов роботу, а після кілька років і одружився. З дружиною Наташою жили у найманих квартирах доки не створилися умови, щоб збудувати собі хату. Вже мали доньку і сина.

    І тоді настало щось найстрашніше, що деколи думав, що неможливо, щоб таке щось сталося. Я вірив, що люди тепер у цей час вже мудріші, ніж ті старші генерації, які часто воювали хто б знав чому і за що. Почалися конфлікти між народами Югославії. Ці конфлікти перетворилися 1990 року у справжню війну.

   "У 1991 р. громадянська війна у колишній Югославії не обминула і сім’ї Ляховичів. Колишня комуністична Югославія на хвилях демократичних процесів у Європі почала розпадатися. Почалися конфлікти між народами колишньої Югославії. Цей кофлікт врешті перетворився на справжню громадянську війну. У Сербії і Воєводині війни не було, але всі мужчини, які відслужили військовий строк, належали до так званих запасних формувань югославського війська, і всі вони мусіли відгукнутися на військовий заклик одягнути військову форму і зголоситися на фронт.

     У подальшому тексті побачимо, якої непоправної шкоди завдала ця війна сім’ї Ляховичів." 
      Скільки страху зазнали батьки Марія та Іван, коли Еміл або котрийсь інший із синів був на фронті. Той рік у сім’ї Ляховичів усі важко пережили, і наслідки тієї війни ми вже описували. Михайло з сім’єю мусіли втекти з Вуковару і залишити все своє майно та новозбудовану недокінчену хату і вже ніколи туди не вернутися. Володимир тяжко захворів на фронті, так що мусів бути оперований, а після одужання визнаний інвалідом.     Я також був у війні у січні і грудні, всього сорок п’ять днів. У той час вже було прийняте рішення про зупинення бойових дій, а тільки хоронилися зайняті території. Все таке було іще небезпечно, навіть було і стріляння. Штефан загинув 1993 р. у Сараєві, коли війна перенеслася і до Боснії та Герцеговини. Надія мусіла утекти зі Славонського Броду до Італії, а звідти подалася далі у світ. Вже ніколи сім’я Ляховичів не зійшлася ціла, щоб були всі у даний момент на одному місці, аби зробити спільну фотографію, як то мама Марія дуже любила. Після того батьки тяжко затужили. Два роки після смерті Штефана батько Іван помер, а мама Марія – чотири роки пізніше.

     Іван помер у Сремській Митровиці 5 серпня 1995 року, а  Марія померла також у Сремській Митровиці 27 січня 1997 року." - -  "Монографія сім'ї Ляхович" - Петро Ляхович, Сремська Митровиця 2008 р.

     Батьки повмирали, кілька років після смерти брата Штефана помер і брат Володимир, Михайло, Надія і Тетяна назавжди покинули ці простори, але життя мусіло продовжуватися.

     У Мене залишилося на все життя відчуття приналежності до українському народу. І коли минули ті страшні роки, крім повсякденного життя, у мене була потреба щонеділі  відвідувати Служби Божі і активізуватися на полі української культури. (Про ці активності можна прочитати у окремій сторінці під назвою "Мої записи".) Всі ці роки був активним у українському товаристві «Коломийка» як співак, музикант і організатор різних імпрез. Тепер найбільше займаюсь інформаціями, писанням монографій та керуванням у товаристві Групи співаків джерельних пісень.

      2005 року з рук заступниці голови Державного Комітету України у справах національностей і міграції нагароджений грамотою за вагомий особистий внесок у консолідації світового українства.

     2012 року нагороджений грамотою Української Національної ради Сербії за особистий внесок у (розвиток?)розвиванні української ідентичності через активність у інформуванні.

Група співаків джерельних пісень Товариства «Коломийка». Я з акордеоном