0027 - переживання

Переживання мого життя

    Йохана  (Ганя) Гаврилюк вже заздалигідь споминала, що у своєму подвір’ї зорганізує вечорниці. Так і сталося. Запросила вона до себе своїх рідних, сусідів, знайомих з церкви і членів ансамблю «Коломийка».

     7 серпня до Гані найперше прийшли кілька жінок, щоб наробити і наварити варинеків і борщу для більшого числа людей. Незадовго за ними почали прлучуватися і інші запрошені люди. Господарка і її чоловік приготовили досить столів і крісел і все, що годиться покласти на столи перед людей.

          Йохана –Ганя Гаврилюк

    З початку гостей розважав господар, граючи на акордионі а згодом пускалася українська музика з казетофона. Коли нарешті прибули всі запрошені, а між ними і багато членів джерельної групи співаків «Коломийки», залунали українські народні пісні.

     Господарка летіла як горлиця між людьми і всім тішилася і старалася всім вгодити. Перед вечерою прибув і парох нашої церкви, який поблагословив страви із співаною молитвою «Оче наш».

     Вечорниців як таких вже давно не організувалося і це на перший погляд вже ці сходини людей самі собою вже приманювали увагу, але Ганя Гаврилюк надумала щось інше. Вона забажала так відзначити своє повернення до своєї хати після довгорічного перебування у Австрії на праці а ще головніше, вона бажала явно подякувати всім своїм рідним і знайомим за все, що вони зробили для неї у тяжких моментах її життя. Вона це висловила явно перед всіма людьми і не одна сльоза покотилася по щоках присутніх.

     Борщ і варинеки були смачні бо їх наробили наші жінки, які у своєму житті це неоднораз робили. По вечерї розважалися люди вже знаним способом: українськими піснями і танцями а щоб і це вдалося постарався акордионіст Ярослав Сем’янів з акордионом а у танцях помагали танцюристи ансамблю «Коломийка».

     Господарка була рада товаришувати зі своїми людьми і просила залишатися іще. Коли хтось вже хотів іти додому. Вона забажала своє життя розповісти і передочити всім, яке її життя було тяжке і як вона тепер щаслива, коли наостанку починає краще життя між своїми рідними і приятелями і у своєму домі.

     «До 15 року я жила у батьківській хаті. Батьки старі, виснажені, хварі. Працювала я в хата – помагала. Але від тої помочі я не мала ніяку майбутність – майбутність, яку мали інші діти, мої ровесники. Думала я і бажала краще життя, кращу майбутність. Одного дня сказала я моїм батькам «я хочу йти працювати за кордон. Не діставала відповідь від своїх батьків, але була впертою – «у світ за хлібом». Старі батько і мати не могли повірити. Кажу я мамі « іду я до Білгороду  дістати візу». Мамині сльози намочують її лице, старий хворий батько злапався за голову і сказав: «Дитино, тобі 15 років, як ти йдеш у чужий світ?» Відповідаю їм: «Багато людей йдуть з нашого краю і мене поведуть.» Відповідають бідні батьки: «Роби як хочиш, тільки, щоб тобі було добре.».

     Наближається день нашої розлуки, 18 серпня 1965 року. Ранок того дня був дуже вогкий не через росу, але через наші сльози. Намочилася моя постіль на якій спала, а ще більше, коли увійшов мій батькоподивитися як його дитина останній раз переберає свою постіль. Сльози не стають а ще гірше ляться нашими щоками. Прийшов час відходити – відходжу із болем на станцію – залишаю батьки, братів і сестру і свою батьківщину. Подорожування протекло із сльозми і болем. Прибула до Аустрії, там вже чекали господарі, якім було потрібно робітників. Відвезли нас на місце, де будемо працювати, дали нам кімнату, покривадло і кусик хліба. Але я постійно думаю, як зароблю троха грошей і повернуся до батьків. Сьогодні, завтра і позавтра, але від повернення нема нічого.

     Прийшов Новий рік і ми з радістю спішемо до нашої батьківщини, у наш рідний край. Але знов розлука, вертаюся на роботу. Ті розлуки тривали 42 роки.

     Я вийшла заміж. Працювали ми обоє і придбали все потрібне для життя. Але свекруха не бажає мене більше бачити у своєму подвір’ї. Припала мені біда – я боролася врятувати подружнє життя але не вдалося. Ми розійшлися.. Після розлуки я не мала нічого – руки в кишенях. Було щастя і тих тяжких моментах – мій господар підприємства був добра людина, чоловік з три серця, мав співчуття. Співчував нещаслевим робітникам. Найперше дав мені одну кімнату а далі позволив мені працювати скільки мої сили позволяли – від ранку до вечора, щоб чим скоріше прийти до кращого життя. Заробила я, щоб придбати собі дах над головою. Приходжу до моєї кімнати і думаю: «Де мені подітися, де знайти який куточок? Залишатися у чужому світі – не маю нікого свого. Вернутися у край, де жила з чоловіком. Там впізнала багато дружок, багато пізнатих і звичаїв? Купила я там недокінчений житловий будинок, але не була вдоволеною.

     Одного літнього відпочинку відвідую свою рідню, моїх наймеліших у Сремській Митровиці. Відчула я теплоту своєї рідні а серце билося все сильніше і сильніше. Коли почула пісні, які мене ще більше приманили до рідного краю, моєї батьківщини. Мій брат мені подарував траку українських пісень, які я слухала цілою дорогою повороту до Австрії, Приїхала щасливо до міста мого проживання. Седжу і у думках мене іще більше тягне до моїх найрідніших. Просила їх знайте мені якийсь куточок, щоб приєднатися з ними. Серце знову б’є і болить за ними.                                        

     Купила собі хату, у якій зараз мешкаю, але вона не закінчена. Тільки цигла і горобці і голуби. І вони любо співали, коли я зайшла у своє подвір’я. Знову журуся же буду спати. З помічю моєї родини і мого сучасного чоловіка. Вони зараз того дня пополудні виробили з піском одну кімнату, поставили вікна і двері. Прийшла ніч, але радісна ніч, яку я не можу забути. Спала я у своїй хаті, у своїй кімнати, не зважаючи на пісок і порохи, але із щастям і любов’ю.

     Я співаю як пташка у кімнаті, горобці у моєму саді а голуби на дасі. І вони тішилися разом зімною у моїй хаті.

     42 роки мого життя перейшло у подорожуванні, журбі і тузі. 2007 року повернулася я до своєї батьківщини, у свій рідний край, між свою родину, свій нарід і культуру. Гарно бути у своїй батьківщині, на свому порозі. Тому бажаю привітати тих, яких доля подібна моїй, якщо не мають – будуть мати. Нехай боряться як і я боролася і знайшла теплоту рідного краю.» - Йахана (Ганя) Гаврилюк, Сремська Митровица.

     І так, у цьій короткій росповіді ця жінка відкрила своє ціле життя, свої переживання по чужих країнах і свою велику радість, відчуту у своїй хаті, між своїми людьми і видверто дякує своїм добродіям у тяжких моментах у своєму житті.

Сремська Митровица, 18 серпня 2008 року                            Петро Ляхович