2008 року Вісник іще виходив, порядно висилав статті для Рідного слова а спільно з тим надумав написати монографію сім'ї Ляхович. З поміччю братів і сестер призбирав матеріяли для монографії. Спільними силами профінсували друк книжки так що вона вийшла друком 2008 року.
Автор:
Петро Ляхович
Комп’ютерна підготовка:
Петро Ляхович
Дизайн обкладинки:
Йовіца Томашевич
Накладом автора
Друк:
ДОО МАРИН
Сремська Митровица
Тираж:
300
Лектор:
Лариса Гринда
Монографія
сім’ї Ляховичів
Родина Ляховичів – це одна з багатьох українських родин, члени якої
сьогодні проживають на різних континентах, але їх в’яже спільне походження. Походять
вони від галицьких переселенців, які наприкінці ХІХ століття покинули рідну
Галичину і подалися до горбистої Боснії у пошуках кращого життя. Більша частина
цієї родини сьогодні проживає у Воєводині, Сербії, в місті Сремська Митровиця. Це
сталося завдяки рішенню Марії і Івана Ляховичів покинути Боснію, в якій вони
народилися, і перенестися до воєводянської рівнини, де заробити на кусник хліба
було легше.
Протягом наступних десятиліть ця багатодітна родина стала носієм
культурного і національного відродження українців у Сремській Митровиці. Члени
цієї родини були ініціаторами заснування українського самодіяльного гуртка,
який став вогнищем національного відродження приспаної української спільноти у
цьому старовинному місті.
Історія родини Ляховичів – це частина історії українців на теренах колишньої
Югославії. Усе те, що пережила ця родина, у більшій або меншій мірі переживали
всі інші родини на цих теренах: важкі перші роки після переселення, боротьба за
національне, релігійне і фізичне виживання, знущання з боку корінного
населення, репресії комуністичного режиму, пошуки ідентичности. Усе це
відбувалося в умовах поневолення України, коли мало хто знав, що на світі є
така нація, яка називається українці. Ця родина пережила усі несприятливі умови
і дожила до дня, коли Україна стала незалежною, а українці у Сремській Митровиці
і цілій Воєводині нарешті усвідомили свою приналежність до великого народу зі
славним минулим.
Головними героями цієї монографії буде подружня пара Івана і Марії
Ляхович, а далі – їхні діти і внуки. Але щоб точніше з’ясувати, хто і звідки
вони, мусимо найперше посвятити трохи часу їхнім предкам і їхнім життєвим
шляхам.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття почалися сильні хвилі міграцій,
які охопили Середню та Південну Європу. У тих хвилях опинилося і 15000
українців з Галичини, яка тоді була частиною Австро-Угорщини. Головною причиною
еміграції стало перенаселення Галичини, в якій тоді близько 92% галичан
займалися хліборобством. Австрійський уряд не робив нічого, щоб цей стан
поліпшити. Виходом для галицьких селян було емігрувати в пошуках кращих умов
життя.
Українці-емігранти заселяють північно-західні простори Боснії. На нових землях
їх спіткала така ж сама недоля, як і в рідній Галичині. Одна частина повернулася
назад, інша – пішла у дальші міграції до Європи і заокеанських країн. Найбільша
частина залишилася і пробувала пристосуватися до нових умов життя у горбистій
Боснії. Найлегше було там, де вони заснували зовсім нові поселення і де зберегли
свою етнічно-культурну індентичність до сьогодні.
Що нам відомо про батьків Івана Ляховича? Його мама, Анастазія, походила
з родини Басистюк. Її батько, Марко, в Галичині був лісником. Її маму було звати
Марта. За словами Славки Басистюк, ця родина походить з Коропця, що на
Бучаччині. Там народилася Анастазія і переїхала до Боснії ще малою дитиною.
Вона зі своїми батьками жила в Лішні біля Прнявору, а пізніше вийшла заміж за Івана
Стефанишина (народився в с. Бліх, Зборівського району, Тернопільської області).
В родині було двоє синів і одна дочка. Чоловіка Анастазії було змобілізовано на
Першу світову війну, де він загинув. Після того вона вийшла заміж за Йосифа
Ляховича, який перейшов жити на їхнє майно.
Не маємо даних, де народився Йосиф, але є
певним, що народився в Босні, можливо, в Деревенті. Йосиф мав два брати і одну
сестру. Старший брат Володимир жив у Банялуці, а перед ІІ Світовою війною пішов
до Іспанії і звідти вже ніколи не повернувся, і немає про нього ніяких даних.
Був іще молодший брат, який жив десь коло Банялуки. І він помер перед ІІ
Світовою війною. А була і сестра Катарина, яка віддалася до Кули (за
Василишина?) і мала восьмеро або дев’ятеро дітей. З Йосифом в Анастазії було
іще п’ятеро дітей – три сини і дві доньки. Один із синів був Іван, який
народився 20 січня 1924 року. Іван мав братів Василя і Стефана. Вони обидва
пропали безвісті під час ІІ Світової війни.
Є цікавим згадати, що на обійстю Йосифа і Анастазії була криниця, яку
ціла Лішня називали «Криниця Ляховича». Вода вибрискувала з-під великого пня і
славилася бистротою та холодністю.
Батьками Марії були Володимир і Катарина
Мисливичі, які також жили в Лішні. Володимир Мисливич народився 1896 року в
Бучачу, село Порохова. Приїхав до Боснії в 17 років, тобто у 1913 році. Думалося, він
був польського походження, але ніхто не був певним.
Марія, його донька, це все пояснювала тим,
що він був молодим, коли приїхав, а Бучач у ті часи належав до Польщі, і коли
його питали, звідки він приїхав, він сказав: „З Польщі” – і так було записано,
що він поляк. Він, мабуть, був українцем.
Катарину запізнав, ідучи пішки з Прнявора, а
потім і одружився з нею. В Лішні вони ходили до греко-католицької церкви, але
святкували польські свята, а римо-католицку віру в їхній родині (Катарини і
Володимира Мисливичів) диктувала Катарина, бо сама виросла у римо-католицькому
монастирі. Потім, коли перейшли жити до Банялівки, то близько їхньої хати була
римо-католицька церква, до якої Катарина часто ходила.
Помер Володимир 5 березня 1975 року.
Катарина народилася 1902 року. Її дитиною віддали
до монастиря, де минуло її дитинство і молодість і звідки вона вийшла заміж. Її
мама була українкою з родини Варениців і називалася Христина. З того походить
це, що говорила тьотя Славка: «Твоя
вуйна Вареничка». Дівоче прізвище Катарини було Стахов, бо тато її справді
був поляком. Померла баба Катарина 23 березня 1982 року.
Що про це написав Михайло Ляхович у книжці «Хресна дорога українців
Боснії»: „Батьки Марії, Катарина і Володимир Мисливичі, мали хату біля «кривого
моста». В них було сім дочок. Їх життя значною мірою спрямував один факт –
Володимир мав великий нахил до фотографії, яка у той передвоєнний час у Боснії
була мало відома. Перші знання про фотографування він набрав з якоїсь книжки, а
перший фотоапарат зробив власними руками. Крім щоденної праці в полі і на
господарці, Володимир і його дочки робили фотографії і таким способом зберегли
від забуття чимало подій з життя українців Лішні.
Після війни Володимир пробував відкрити ательє у Баня Луці, навіть і
приміщення купив. Але йому чомусь не пощастило, і він це приміщення віддав під
ренту. З їх майна лишилась лиш велика хата у Баня Луці. У 70-их роках Володимир
і Катарина повмирали, а дочки розійшлися”.
Про їхнє життя розповідала їхня донька Марія в статті, яка вийшла друком
у часописі «Нова думка», Вуковар, Хорватія:
Портрет «Нової думки» 1985 р.
Антін Михайлович
Марія Ляхович, Ср. Митровица:
«Співаю в групі співаків українських джерельних пісень в нашому ансамблі...»
Ці рядки написані з глибоким переконанням, що вони дуже блідо віддзеркалять
усі переживання, турботи, приємні хвилини, попросту – долю однієї жінки-матері,
про яку хочеться росповісти. Життя надто складне, особливо тоді, коли людина
старається заповнити його корисною працею, яка буде плодоносною не тільки для
неї, але й для інших.
Ця
людина, ця жінка-мати, якій присвячено ці рядки, називається Марія Ляхович і
живе у Сремській Митровиці. Чи була окрема нагода поговорити з нею і все почуте
записати? Мабуть, була?.. І не одна нагода сприяла цьому...
Народилася вона 1930 року в селі Лішні біля Прнявора. У її батьків –
Катарини й Володимира Мисливичів – було семеро дітей, всі дівчата. Про своє
дитинство та молодість з приємністю згадує: „Думаю, що моє дитинство було
гарне, хоча роботи ніколи не забракало. Крім батька, чоловічих рук не було в
хаті...
А ми, дівчата, все знаходили час для дрібних людських радостей: читали,
вишивали, рисували, а найчастіше – співали... В усіх нас був розвинений музичний
талант, і кожну хвилину, чи то в часі праці, чи ввечері біля свічки, ми
заповняли піснею. В нашій хаті говорилося, читалося і співалося тримовно:
українською, польською та сербськохорватською мовами. Читали ми багато. Батько
десь роздобував книжки, журнали, газети, приносив їх додому, а ми це перечитували
з першої до останньої сторінки. Батьки піклувалися нашим вихованням. І хоча їх
життя не було легке, вони, маючи на увазі ті часи, осягнули досить високий
рівень освіти. Батько добре володів не лише українською, польською та сербохорватською
мовами, але й російською. За фахом був фотографом, одним з перших у цій частині
Боснії. Ремесла цього навчився з книжок. Свою першу камеру зробив собі сам. Так
фотографія знайшла відповідне місце в нашому житті і залишилась по нинішній
день. Я цього навчилася від свого батька, навіть посвідку маю, а мої діти
навчилися від мене. Своєю камерою батько врятував від забуття чимало подій з
життя українців у Боснії”.
„Після війни, коли все здатне населення
ставало у лави, щоби відновити зруйновану країну, я і мої сестри, тому що були
грамотні, робили різні переписи і все, що було потрібно. Одна з моїх сестер
стала до праці в пошті, а я службовцем у місцевій канцелярії. Моїм завданням
було одружувати пари. Будучи метрикальним службовцем, я одружила тридцять пар,
а серед них і себе зі своїм чоловіком.
І так перед нами стало відкрите одне життя,
в якому чергувалася важка праця з приємними хвилинами в дружбі з книгою, піснею
або якоюсь іншою формою мистецької творчості”.
До наших розмов прислухалося і десятирічне
дівчатко, яке весь час тут вешталося.
– Це моя наймолодша доня – Таня називається. Бачите, в житті різно
буває. У мене десятеро дітей, усі здорові. Ні одно не померло. Мене люди часто
запитували, як я могла виховати стільки дітей. Моя відповідь все була однакова:
було важко, але гарно! Всі вони вийшли на добрих людей. Часто відвідують
батьківський дім, а то для мене найщасливіші хвилини. Коли раз у році всі разом
зійдуться, зі своїми дружинами і діточками – справжнє свято!
Про все Марія говорить з материнською
гордістю, а ось – сльози котяться.
–
Хоча моє життя не було легке, я ще не здаюся. Шість років тому у Сремській
Митровиці було зорганізовано український ансамбль, і я зразу стала його членом.
Співаю у групі співаків українських джерельних пісень. Багато я знаю
українських джерельних пісень. Навчив їх мене відомий лішнянський співак Микола
Чорний. Піснею наш народ висловлює усе своє горе, усі свої страждання, свої
мрії... Люблю я і ці новіші пісні, але вони відображають почуття лише однієї
людини. Почуття цілого народу міцніші...
З групою я вже п’ять разів виступала на «Червоній ружі» в Руському
Керестурі. Виступала на крайовому огляді джерельної творчості у Вршцу, звідки
наша пісня хвилями «Радіо Белграду» залунала у всіх краях Югославії.
Крім Марії, в діяльності ансамблю беруть
участь і її діти:
Михайло, Надія, Еміл, Микола, Борис та
Таня, яка вже танцює в дитячому складі.
Коли виходив з дому в Тицановій вулиці, напливали різні думки... Добре,
що ще є такі люди! Вони своїм прикладом показали, що й важке життя може бути
гарним і приємним. Будь-який інший коментар був би зайвим...»
Іван і Марія повінчалися 12 січня 1949 року. Всі недолі, які притискали
українців у ті післявоєні часи, притискали і молоду пару – Івана і Марію. Вони спочатку
жили на спільнім обістю з родиною Йосифа і Анастазії Ляховичів, і тут народився
їхній перший син Штефан 25 листопада 1949 року. Їхній другий син Славко народився
в селі Чорле 17 червня 1951 року.
Після цього родина вирішує пошукати кращої долі, як це в той час робило
і багато інших українців з тих просторів.
«Сумно виглядають колись багатолюдні українські колонії. Більша частина
українців виїхала з горбистих сіл, шукаючи легшого життя. Найбільше виїхало до
Воєводини: до Кули, Інджії, Вербасу, Сремської Митровиці, а також і до
Хорватії: Вуковару, Петровців та Липовлян. Частина виїхала до Австралії і
Канади, а інші пішли жити до міста – Прнявора або Банялуки», – з книжки Михайла
Ляховича «Хресна дорога Українців Боснії» (Ужгород, Видавництво ВВК «Патент»,
1993 р.).
Не знаю чому, але 1952 року Іван, Марія, Штефан
і Славко опинилися на хуторі Йойкич, що коло села Люково біля міста Інджія, бо
тут вже було українців, які поселелися з Боснії раніше. Я думаю, що цей хутір
був житловим осередком, де мешкали робітники, які працювали тут в кооперативі.
Тут їм народився і третій син Петро 10 січня 1953 року. Незабаром після того
вони переселяються до села Футоґ біля міста Нового Саду, де прийшов на світ
їхній четвертий син Володимир 18 вересня 1955 року.
І тут не затрималися довго, а тому, що Іван мав у Сремській Митровиці
сестру по матері Катарину, вони переходять до Сремської Митровиці, де швидко
купують землю для побудови хати. У закупівлі землі їм допомогли батьки Марії –
Катарина і Володимир Мисливичі. Це було Марії на придане.
Тут, на тому пляці, змурували спочатку меншу
хату, а пізніше і більшу, бо сім’я швидко збільшувалася. Протягом подальших
років у них народилося ще шестеро дітей: Михайло – 13 червня 1959 року, Надія –
19 лютого 1961 року, Еміл – 23 лютого 1963 року, Микола – 27 серпня 1965 року,
Борис – 29 червня 1968 року і Таня – 25 травня 1974 року.
Йосиф
і Анастазія прибули до Сремської Митровиці до сина Івана в 1958 році. Причиною
приїзду Анастазії стало те, що вона була поважно хвора і виявила бажання дожити
свій вік у сина Івана. Йосиф іще залишився у Лішні розпродати майно. Те, що не
міг продати, він навантажив на поїзд і привіз до Сремської Митровиці. Привіз
навіть і цілу розібрану стодолу. Цю стодолу Йосип пізніше знову склав на
подвір’ї Іванового обійстя, бо він був дуже добрим столярем. Привіз він і цілий
верстат, на якому пізніше виробляв різні дерев’яні предмети (зробив внукам добрі сани). Одного разу ця стодола і все в
ній, що вартувало (і ті сани), згоріли вщент.
Анастазія Ляхович померла у жовтні 1960 року у Сремській Митровиці, де і
похована.
Йосиф після смерті дружини Анастазії оженився у Сремській Митровиці на
Катарині Кривошиї, якій вдалося перебрати все його (родинне!) майно. Вдалося
врятувати тільки один кусник землі, який і зараз є у родини Ляховичів. Опісля
Йосиф перенісся до дочки Анни, яка жила в Прняворі. Помер він у середині 70-их
років, маючи 76 років. Поховано його у Прняворі.
Сім’я Ляховичів уже була велика, і тому Іван мусів добиватися кращої
роботи. Землеробний комбінат, де Іван працював, був великим підприємством, яке
мало багато різних машин і грузовиків. Водії грузовиків їздили в різні далекі
подорожі по цілій тодішній Югославії, розвозили продукти свого комбінату і за це
одержували солідну зарплату. Тому Іван склав іспити, щоб отримати права водія
грузовика. Працюючи водієм грузовика, він часто не бував вдома цілими днями.
Мама Марія мала дуже багато праці в хаті, адже всі діти мусіли бути і
нагодовані на час, і ходити чистими та гарно вбраними. У неї була в той час
машинка для шиття, і багато чого, у що діти були вбані, вона пошила сама. Перед
кожним святом, на Різдво або Великдень, всі діти були гарно вбрані, коли всі разом
йшли до церкви. Старші діти вже ходили до школи, і всі вони мусіли мати і торбинки
для школи, і книжки, і зошити. Про все це мама Марія мусіла думати, все придбати
і надглядати, як діти вчаться – чи вивчили лекції, чи написали домашні завдання,
а до того ж, і християнське виховання не сміло бути занедбаним.
У 1991 р. громадянська війна у колишній Югославії не обминула і сім’ї
Ляховичів. Колишня комуністична Югославія на хвилях демократичних процесів у Європі
почала розпадатися. Почалися конфлікти між народами колишньої Югославії. Цей
кофлікт врешті перетворився на справжню громадянську війну. У Сербії і
Воєводині війни не було, але всі мужчини, які відслужили військовий строк,
належали до так званих запасних формувань югославського війська, і всі вони
мусіли відгукнутися на військовий заклик одягнути військову форму і зголоситися
на фронт.
У подальшому тексті побачимо, якої непоправної шкоди завдала ця війна
сім’ї Ляховичів.
Іван помер у Сремській Митровиці 5 серпня 1995 року, а Марія померла також у Сремській Митровиці 27
січня 1997 року.
Штефан, перша дитина Івана і Марії, народився
25 листопада 1949 року у Лішні. Початкову школу і Технічну середню школу
закінчив у Сремській Митровиці.
Будучи першою і найстаршою дитиною у своїх
батьків, він і в усьому іншому мав бути першим. Штефан найбільше відчув труднощі,
пов’язані з переселенням сім’ї, початкові проблеми на нових місцях проживання,
недостатки в усьому. Він найбільше відчув строгість батька Івана, яка пізніше, коли
народжувалися молодші діти, поволі попускала. Він завжди мусів вважати, щоб
чим-небудь не прогнівити батька, і мусів пильнувати молодших братів, за чиї
гріхи він часто відповідав перед батьками. На щастя, Штефан був доброю дитиною,
а найголовніше – добре вчився у школі. Пригадую, як він рисував свої технічні
рисунки, а електричного струму іще не було в хаті. Він клав дві лампи на стіл і тоді рисував. На рисунку не сміло
бути найменшої помилки, а хата повна молодших братів.
Технічний факультет закінчив у Сараєві.
Студіювання було важке – не через науку, а через несприятливі фінансові обставини,
в яких знаходилася сім’я. На щастя, він отримував стипендію від батькового
комбінату. Відслуживши військовий строк далеко від дому, у тодішньому Тітограді
(Подгоріца, Чорногорія), він мав обов’язок працювати, через ту стипендію, на
тому комбінаті. Штефан тут і почав працювати, але вони швидко його звільнили,
бо не мали потреби в такому фахівці.
Після того він повернувся до Сараєва, де і
залишився на постійне проживання. Там отримав роботу на підприємстві
«Енерґоінвест». Одружився з Радойкою з родини Петковичів з міста Зворніку, яка
також студіювала у Сараєві. У них народжуються дві доньки: Тамара і Бояна.
Штефан пізніше переходить працювати на військове підприємство «Орао», де він був
ведучим інженером з ремонту двигунів до літаків. Тут, у Сараєві, їх застала громадянська
війна. Радойка з дочками виїхала до її батьків до Зворніку, а Штефан залишився
на своєму підприємстві, де його вбрали у військову форму і дали чин майора.
Праця була небезпечна, часто проводилася під постійним гранатуванням і під
снайперськими обстрілами.
Штефан загинув за незрозумілих, нез’ясованих
обставин, які того дня відбувалися в їхній казармі. Його знайшли у канцелярії з
простріленою головою. Це сталося 25 лютого 1993 року. Штефана поховано на цвинтарі
у Сремській Митровиці, ще за життя його батьків Івана і Марії.
Тамара, старша донька Штефана і Радойки, народилася 7 серпня 1977 р. У
початковій школі, до сьомого класу, вчилася в Сараєві, восьмий закінчила у
Сремській Митровиці, а середню технічну школу – у Зворніку (Республіка Сербська
– Боснія і Герцеговина). Зараз живе у Сремській Митровиці з чоловіком Йовіцом
Томашивичем. Вони мають двоє синів – Стефана і Филипа.
Бояна, молодша донька Штефана і Радойки, народилася 2 січня 1980 р. До
п’ятого класу початкової школи ходила в Сараєві, решту початкової школи та гімназію
закінчила у Зворніку. Психологічні студії закінчила в Білгороді. Зараз живе у
Зворніку з чоловіком Бояном Браичем.
Коли Бояна студіювала у Білгороді, тоді і її мама Радойка переїхала туди.
Вона одержала працю в державній фінансовій інституції у Білгороді. Радойка важко
захворіла 2002 р., а померла 2 січня 2003 р. Похована поруч зі своїм чоловіком
Штефаном на цвинтарі у Сремській Митровиці.
Славко,
другий син Івана і Марії, народився 17 червня 1951 року у с. Чорле, в Боснії. Він
відрізнявся від Штефана, хоча з ним найбільше і спілкувався. Славко не дуже-то
брався до науки у школі, але чимсь іншим ставав у пригоді. Був завжди хоробрий,
не боявся майже нікого. Це було незамінним, коли хтось з інших хлопців хотів знущатися
над молодшими братами. Він усіх охороняв і ще пригрожував більше не рухати.
Початкову школу закінчив у Сремській Митровиці. Коли довелося перейти до вищої
школи, то у нього сталася зміна на краще. Він раптово став одним із кращих
учнів у школі. Він навіть має три грамоти ремісничих шкіл металевого і
автомеханічного фаху. Після того, як відслужив військовий строк і почав
державну працю, одружується з Веріцою з родини Рудих.
Вони короткий час жили у Веріциної бабуні,
а потім Славко отримав квартиру, яку вони пізніше і відкупили. Їм народжується
двоє дітей – син Вєкослав і донька Віолета. Славко, Веріца і Вєкослав, хоч і не
брали активної участі у праці товариства «Коломийка», так як інші члени родини
Ляховичів, але своєю присутністю завжди вшановували і підтримували кожну
імпрезу, яка в товаристві організовувалася.
Вєкослав, син Славка і Веріци, народився 13
червня 1976 року як перший внук своїх баби Марії і діда Івана. Початкову школу
закінчив у Сремській Митровиці, а потім і ремісничу школу електричного фаху.
Після відслуження військового обов’язку Вєкослав одружився з Анною з родини
Поповичів. Вони тепер живуть у м. Кладово, мають одну доньку Анджелу і сина
Оґнєна.
Віолета, донька Славка і Веріци,
народилася 28 січня 1980
року, закінчила початкову і музичну школу по класу флейти.
Вже
від восьмого року свого життя бере участь у товаристві «Коломийка», граючи на
блок-флейті, флейті, співаючи і танцюючи. Перестає бути активною, коли виїжджає
на студії до Нового Саду. Там закінчує біологічно-педагогічну академію.
Сьогодні одружена і мешкає в Новому Саді.
Славко цілий свій трудовий вік був
автомеханіком у державному землеобробному підприємстві «Мітросрем», а одночасно
приватно працював вдома автомеханіком. На тій ниві став одним із кращих
майстрів зі свого фаху. Зараз вже на пенсії і живе у Сремській Митровиці.
Петро,
третій син Івана і Марії, народився 10 січня 1953 року у селі Люково, біля
Інджії. Початкову школу закінчує у Сремській Митровиці, а 1968 року виїжджає до
Риму (Італія), до Української Малої Семінарії. Там закінчує п’ятий клас, а коли
прибув на літні вакації додому влітку 1972 року, військовий уряд посилає його
на відслуження військового строку. В той час у Югославії панували комуністи, а
ті, що були віруючі, часто піддавалися висміюванню завжди і всюди: у школах,
фабриках, а так само і у війську. Петрові переважно доводилося виконувати
найгірші обов’язки свого першого офіцера.
Після відбуття п’ятнадцятимісячного
військового обов’язку він втрачає бажання повернутися до Риму на продовження
науки в Семінарії, бо, доки був у війську, втратив два шкільні роки.
Посвідчення про закінчення класу в Малій Семінарії не міг використати ні
до чого, а отримав працю на деревопереробному підприємстві як звичайний
робітник. Будучи молодим і сумлінним у праці, він швидко прогресує і отримує
посаду майстра на машині. На тому ж підприємстві знайомиться з Наташею, з якою
одружується в 1976 році. Вже 1977 року в них народжується донька Маріяна, а два
роки пізніше і син Дарко.
Перші роки подружнього життя Петро і Наташа
мешкали, винаймаючи приватні квартири, і найбільше часу проводили у плеканні та
вихованні своїх дітей.
1979 року, в час, коли засновувався
український ансамбль танцю і пісні у Сремській Митровиці, Петрові діти були ще
малі, так що він не мав часу брати участь в активностях ансамблю. 1982 року
Петро і Наташа купують ділянку для побудови хати, а 1983 року вже переносяться
до своєї хати.
У 1985-1986
роках, коли ансамбль «Коломийка» існував вже понад п’ять років і осягнув високий
рівень мистецького виконання та організаційно зміцнився, Петро потроху прилучається
до ансамблю, співаючи у групі співаків. Тоді ж придбав собі акордеон і з ним
починає деколи грати в оркестрі ансамблю «Коломийка».
В
ті роки Маріяна і Дарко вже підростають до початкової школи. Одночасно Дарко
вступає до початкової музичної школи, де закінчує курс гри на кларнеті.
Маріяна і Дарко також стають активними в
ансамблі, танцюючи у дитячому ансамблі, співаючи у дитячих вокальних групах, а
Дарко деколи і грає на блок-флейті. Так було до святкового концерту «Коломийки»
з нагоди відзначення десяти років від заснування.
Чимдалі Дарко ставав більш активним в
ансамблі, граючи на кларнеті, а пізніше на гітарі. Його останні виступи в
оркестрі «Коломийки» були 2004 року на святковому концерті з нагоди відзначення
25 років існування ансамблю, на Першому Фестивалі української культури «Калина»
в Кулі і на «Вечорі української музики – Бал».
У той час Дарко почав займатися аматорською
художньою працею, так що зі своїми картинами брав участь у виставці мистецьких
творів ураїнських художників з нагоди 25-ої річниці «Коломийки» 2004 року та у
виставці мистецьких творів у складі 3-го Фестивалю української культури
«Калина» 2006 року у Сремській Митровиці. Декілька разів представляв свої
творчі роботи на Општинських оглядах художників-аматорів у Сремській Митровиці,
кілька разів на Районних оглядах і один раз на Крайовому огляді Воєводини у
Новому Саді.
Маріяна тепер вже одружена, має двоє дітей,
сина Неманю і доньку Николіну, і живе у Сремській Митровиці.
Дарко також одружився, переходить жити і працювати до Білгорода. Його
дружина називається Бояна, і їм 2-го січня 2009 року народилася перша дитина –
син Олекса. Дарко і далі займається художньою працею як аматор.
Від 1991 року по 1995 рік у колишній
Югославії відбувається громадянська війна, внаслідок якої ансамбль «Коломийка» призупинив
свою діяльність.
1997 року Петро починає бути активним у праці Товариства української
мови, літератури і культури Воєводини в Новому Саді. До цієї праці заохотив його о. Стефан Пітка,
тодішній парох у греко-католицькій церкві у Сремській Митровиці. Там на одному
засіданні було порушено питання відновлення діяльності ансамблю «Коломийка».
Після того Петро серйозно береться до праці і з допомогою своїх братів і сестер
відновлює ансамбль та стає його головою протягом наступних двох років.
Того самого року Петро перший раз відвідує
Україну у складі делегації Товариства української мови, літератури і культури
Воєводини з Нового Саду (пізніше Товариство взяло ім’я «Просвіта»).
1997 року Петро починає писати статті до україномовних газет і
часописів. Перша його стаття з’явилася у часописі
«Дзвони» з Руського Керестуру в червні 1997 року.
У 1998 році Петро перший раз проявляє свої організаційні здібності. Він
організовує святкове відзначення 25-літнього ювілею служіння о. Стефана Пітки у
греко-католицькій церкві у Сремській Митровиці.
5 липня 1999 року Петро знову організовує великий захід – зустріч трьох
товариств у Сремській Митровиці під назвою «Вечір українського фольклору». В концерті,
який відбувся у міському театрі, брали участь ансамблі: «Тарас Шевченко» з
Банялуки, «Карпати» з Вербасу та «Коломийка» зі Сремської Митровиці.
В організації Товариства української мови, літератури і культури
Воєводини відбулася ІІІ Літня школа україністики «Просвіта», яка тривала з 2 по
16 липня 2000 року в м. Бачкі Петровац. У школі побувало 50 дітей з Воєводини,
а директором школи був Петро.
У 2000 році Петро продовжує писати статті, які друкуються в часописі
Товариства української мови, літератури і культури Воєводини «Українське слово».
27 січня 2001 року у Вербасі відбулися
позачергові та виборчі збори Товариства української мови, літератури і
культури Воєводини, на яких на посаду заступника голови Товариства обрано
Петра.
На початку 2003 року Петро збирає однодумців для підписання заяви для
реєстрації українського товариства у Сремській Митровиці.
12 травня 2003 р. офіційно зареєстровано Товариство плекання української
культури «Коломийка», в якому наступні два роки головою був Петро. Відтоді він
керує групою співаків оригінальних пісень у Товаристві.
З того часу Товариство «Коломийка» видає місячний інформаційник
«Вісник», упорядником якого є Петро. У «Віснику» вміщуються інформації про
активність «Коломийки» та інші цікаві матеріали, а також Петро починає
записувати спогади старших українців про поселення українців у Сремській
Митровиці під рубрикою «З нашої історії». До сьогодні надруковано понад 50
номерів «Вісника».
Будучи головою «Коломийки» у 2004 році, Петро ініціював і брав участь в
організації великого свята – відзначення 25-ої річниці існування «Коломийки». З
тієї нагоди було організовано виставку українців-художників і святковий концерт
фольклорного ансамблю Товариства «Коломийка».
З нагоди відзначення 25-ої річниці
«Коломийки» Петро пропонує написати і видати книжку «Коломийка 25 – монографія
товариства». За авторів монографії пропоновані Іван Терлюк і Петро Ляхович.
Після кількох місяців праці і збирання матеріалів монографія вийшла друком на початку 2005 року.
З липня 2005 року починає виходити газета
«Рідне слово» українською мовою. Засновником газети стала Українська
Національна рада, а фінансування надала Виконавча рада Воєводини. Від самого
заснування газети Петро пише статті, в яких інформує про життя української
громади у Сремській Митровиці.
З рук заступниці голови Державного Комітету України у справах
національностей і міграції два члени Товариства «Коломийка» нагороджені
грамотами за вагомий особистий внесок у консолідацію світового українства – Микола
та Петро Ляховичі. Микола нагороджений як культурний діяч і хореограф, а Петро
як культурний діяч. Це відбулося 6 листопада 2005 року в місті Сомборі.
З ініціативи Товариства «Коломийка» і приватної радіостанції «Радіо
Роял» Петро засновує і веде радіопередачу українською мовою «Українська
веселка» впродовж п’ятнадцяти місяців з листопада 2005 року.
Петро і сьогодні є активним як журналіст-аматор і займається культурною
працею в Товаристві «Коломийка».
Володимир,
четвертий син Марії та Івана, народився 18 вересня 1955 року у селі Футоґ, біля Нового Саду.
Початкову школу закінчив у Сремській Митровиці, а після того 1968 року разом з
братом Петром їде до Риму, до Української Малої Семінарії.
У Малій Семінарії перебуває два роки і закінчує перші два класи, а після
того розуміє, що, може, краще закінчити якусь ремісничу школу, бо не знаходить
себе у священичому покликанні. 1970 року залишає Семінарію і записується у
Сремській Митровиці до ремісничої школи електричного фаху.
Цю трирічну ремісничу школу закінчив і став добрим майстром. Як було
заведено, і він мусів відслужити військовий строк і відбути 15 місяців у
військовій формі в Хорватії.
Звільнившись зі служби, повертається до нормального життя. Його батьки
мали іще шестеро молодших від нього дітей, і він не міг довго відпочивати після
війська, а починає шукати собі роботу за фахом. У той час було легше знайти
працю, і він почав працювати на фабриці концентратів (сточне хране) «Провамін».
І так працюючи кілька років, знаходить собі
дівчину Марію з сім’ї Павлишиних і з нею одружується. Кілька років молода пара
жила в чужій, винаймленій хаті, а тоді купують собі пляц у Лачарку для побудови
своєї хати. Спочатку збудували менший будинок, до якого переносяться, і
починають потроху збирати кошти для великої хати. У Володимира були золоті руки,
все, що починав робити, виходило вдало і досконало. Зокрема, йому вдавалося
сіяти і садити квіти і всякого роду зелень, яка після того росла з незрівнянною
красою і розкішністю. З дерева виробляв чудові речі, а навіть виготовляв
вишивані картини – гобелени. В міжчасі у них народжуються дві доньки – Александра
і Марина. Своїми силами і з великою допомогою рідних та братів Володимир і
Марія збудували хату і невдовзі зажили в
ній.
Їхні доньки Александра і Марина добре вчилися у школі і були добрими
дітьми, а від своїх батьків перейняли свідомість про українську національність.
Александра і Марина також виявили бажання танцювати
у фольклорному ансамблі «Коломийка». Це було у 1997-1998 роках. Крім того, що
займалися в танцювальному ансамблі, Александра ще й гарно співала і тому брала
участь у молодшій групі співаків.
Александра закінчила середню економічну школу. Вийшла заміж за Александра
Закамарка, з яким мають двох синів – Володимира і Стефана.
Марина ще навчається на філософському факультеті
і є студенткою відділу психології в Новому Саді.
Коли в колишній Югославії тривала війна, то і Володимира не обійшла доля
інших. Йому наказали зголоситися до югославського війська. Перебуваючи короткий
час на фронті в зимових умовах, там захворів на легені. Прийшов додому
лікуватися, і коли відвідав лікаря, довідався, що хвороба серйозна і необхідно
було лікуватися у Білгороді. У військовому шпиталі у Білгороді його мусіли прооперувати.
На щастя, операція пройшла добре, і Володимир видужав, але мусів пильнуватися і
утримуватися від тяжкої праці. Тому на підприємстві, де працював, його перевели
на склад, де умови були кращими.
Через ту хворобу і тому, що захворів у війську, він почав отримувати
інвалідську пенсію. Крім пенсії, мав ще й зарплату на підприємстві, і усе
виглядало добре, і можна було нормально жити.
Володимир і Марія сповнили свої великі мрії – відвідали Україну. Коли ще
парохом у Сремській Митровиці був о. Стефан Пітка, то він організував поїздку в
Україну, яка тривала кілька днів. Довго ще після повернення додому Володимир і
Марія розповідали, як їм дуже сподобалася Україна.
Але ніхто не знає, де лихо спить, і так одного дня, у грудні 2003 року, у
Володимира стався інсульт. Його швидко завезли до шпиталю у Сремській
Митровиці, а звідти так само швидко до Білгороду. У шпиталі в Білгороді не
могли нічого зробити, а чекали, щоб перейшло 9 днів, і аж тоді будуть знати, чи
варто оперувати. Коли його найрідніші та його брати прийшли побачити його, він
уже не говорив і не подавав ніяких знаків, тільки лежав. Один день перед Новим
роком нам заявили, що Володимир помер, і привезли його додому в Лачарак.
Той Новий рік усі зустріли разом з братом Володимиром, який лежав у труні у своїй хаті, в оточенні своєї
дружини, доньок і найближчої рідні. З Канади приїхали брат Михайло і сестра
Надія, а з Угорщини приїхала
сестра Татяна попрощатися з улюбленим братом.
Володимира поховано 1 січня 2004 року на цвинтарі в Лачарку.
Продовження у наступному пості..
Нема коментара:
Постави коментар