Портрет Фетька Канюги
 |
| Фетько Канюга |
Цього разу хочемо представити людину, українця, яка живе у Сремській Митровиці, але у своєму житі багато бачила і яку багато людей знає по її позитивних прекметах. Фетько Канюга досить добре пізнає Босню, ті простори, де жили українці, Вербас, де також жив досить років, Сремську Митровицю, де сьогодні проживає, а також і всі місця у Воєводині, де проживають українці. По чім особлива ця людина? По тім, що жиє своє життя як справжній українець а інші його знають по доброму декламуванні українських віршів і ведучого на ріжних культурних маніфестаціях. Діти його знають іще як св. Миколая у церкві, коли дітям діляться пакунки на свято св. Миколая.
Прадід Грігоріє Канюга прийшов 1908 року до Боснії і тут не затрималися ані один рік . Не знаю через які звязки і як але вони змогли звідте податися до Америке. Мій дід по батькові Василь Канюга народжений у Америці, на кораблі вже на вході до американських вод. Прадід Грегорій мав чотири брати і одну сестру. Прадід не затримався довго у Америці але знова вернувся до Боснії. Їм не подобалася ані Америка а також ані Босня. Прийшло до І Світової війни. З тих грошей які їм залишилися або заробили в Америці зробили один млин у компанії з Корпаковими у Добраку коло Царського мосту. Той млин працював дуже добре, годував сім’ю. Грунти вже були раніше поділені так що вони собі купили дещо землі, щось їм залишилося з першого перебування.
Перша Світова війна минула, щоб пережити мусіли докупити землі. Дід тут ожинився з Аною з родини Федор. 1941 року дід був вз’ятий до війська, де його воєнні відбування довели через Ґрадішку і Прнявор до Петровародіну, де попав до рук німців і був депортований до Німеччени. Звідтам переміщений до одного роботячого табору в Австрії. Тому що пізнавав працю з млинами, це його, здається врятувало. У тому таборі працював у млині, керував млинами а що найважніше знав клепати каміня. Звідтам вернувся 1945 року і тому що не могли залишитися тут де жили. Це було у сербськім оточенні а під час війни було всього. Як прийшов до Одбору не знаю, але був розпоряджений за керівника млина у Новій Тополі коло Ґрадішки. Там були до 1955-56 року. Вернулися до Хорвачан, де зачалося життя як і всіх інших, тяжке, копітке: ворали, сіяли, переживали шість членів сім’ї. Діти підросли, мій батько став парубком. З товаришами, як і інші хлопці з села, рушив за працею, заробляти за хліб: у Сурдуці, Белеґішу, Старій Пазові, Новій Пазові, Войкі. Там працювали в літо, осінь: жатви, ворання і все інше.
 |
| Це вінчання батька і мами у Хорвачанах 1961 року. Крім батька і мами тут Баліцькі Павло, кум Саво Шуман, з молодших бачу стрийка, кума Івана Кржачека. |
Батько ожинився 1961 року у місяці жовтні.
 |
Я народився 1962 року, у селі Хорвачани, у старій хаті Канюгових, яка була мала. Хати Канюгів і Ребачекових ділила тільки дорога. Канюги були попри дорогу а Ребачеки троха далі за горбом але майна були одне до одного. Батько відходить 1964-65 року до Вербасу і там починає працювати а я і мама також приходимо до Вербасу і жили у кумів в одній малій хаті. 1966 року народився брат Славко. Два роки затрималися у тій хаті а тоді батько купив пляц в частині міста Виногради і збудував хату. Народилася і сестра Славка 1967 року.
Початкову школу закінчив у Вербасі, середню електро-технічну в Кулі Під час школування показував нахил до деклямування. Не був на змаганнях бо того тоді не було але часто брав участь на представліннях у школі як актор і декляматор. Після школи дістав працю в одному торговельному підприємстві. Тут троха працював. На відслуженні війсьового строку впізнав мою майбутню дружину Славку у Сремській Митровиці у Стефана Сем’яніва, там робили забави. Було велике товаришування. Після півтора року вона була у Босні на весіллі у Фігуриків а і я був там. Найцікавіше, що на кожних літніх канікулах я, брат і сестра відходили до одних і других дідів і бабусів, щоб їм троха помогти. Мама і батько не могли йти через роботу. Там збирали сливки і це для мене було важко. Від всіх відбувань по Босні, найкраще було йти з дітьми на віронауку чи тут у Дабраці, але тут рідко відбувалася а більше у Дев’ятині. Позбираються діти з усіх околних сіл, сімдесят-вісімдесять дітей. Як настане троха перерви, отець каже позбирати сливки а ми це зробимо за три хвилини і нема. Ці спілкування з дітьми залишилися мені в найкращій пам’яті. З маминого боку були дід і баба, вуйко Філько, цьоця Михалька і цьоця Юзифка а у діда Василя і баби Анни був стрийко Іван.
З маминого боку знаю, що баба прийшла з України. Прадід Прокоп Ребачек. У всіх тих подіях, прадід десь, як вояк Аустроугорщини загинув у І Світовій війні. Прабаба Катарина відгодувала дітей тут. Дід ожинився з Марією, яка була полька з родини Тихомирицькі. 1945 року всі поляки мусіли піти до Польщі. І прадід пішов і вся бабина родина. Баба з поляків одинока залишилася. Так ми відходили до одних і других. Були близько і не було ніяких проблемів, коли в одних було забагато праці, щоб Фетько пішов до других. Вони знали, що якщо не тут, то там, а часто він був хто зна де.
Пригадую як цьоці, вуйко і стрийки йшли до старої кузні, котра була там попри православну церквує. Це був одний дім, хата, в якій була сцена. Це не було таке мале, була сцена і це українці користали за свої культурні потреби. Тут робили гульки. Мама каже, що там гульки починали о другій годині пополудні а коли сонце заходить всі дівчата мусіли бути вдома. Я перший раз пішов з ними. Було там молоді, 17-18 років. А другий раз вони викралися без мене, щоб я не йшов з ними, щоб може не сказав щось про них, що бачив. Пригадую, що я вже був приготовився, де вони, нема. Не далеко, видко, але я ніколи не йшов сам на той бік і це для мене було... Я троха зібрав відваги, перехристився і давай. Вони, як мене побачили, здивувалися. Нічого другого і не сподівалися від Феді. Я мав одинадцять-дванадцять років.
 |
| На цій знимці цей малий хлопчик, це я, десь 1965-6 року на випровадженні маминих братів та Сиротюків на відході до Австралії. Знимка зроблена у Змаєві |
 |
Це мама і баба у подвір’ї Ребачекових, пекли хліб. Це здається паски і бабки за Великдень. Тоді всі збиралися і того було потрібно досить. У тому п’єцу пекли хліб раз на тиждень за цілий тиждень. Снопами розгрівали п’єц а перевіряли чи добре загріта а не занадто, коли викинули попіл, клали солому до серелини і якщо вона зараз не займалася, було добре. Позакривають отвори бляхою, кладуть хліби, які будуть спечені за годину часу. Кожне обістя мало свою п’єц. |
Так перебуваючи в літа там, я помагав косити сіно, у жнивах косили жито, вязали снопи. Я пізніше вже мав більше сили і міг снопи кидати на фіру а складалося високо. Йшли збирати колосся по стернинах. Я назбираю і дам сестрі Славці нести а я далі збираю. Кожного раху діди і бабці щось купили за те що їм помагали, чи черевики, чи сорочку, чи щось інше. П’ятницею, чи з дідом Антоном чи з дідом Василем йдеться на базар, вдолину до Хорвачан, сяду на фіру, дідо дасть батога, фіра пошкріпує... Дід Василь мав якусь пенсію, знали деколи повернути до шинку, щоб я випив кокту, дідо купить все що потрібно на сім днів і їдемо назад.
У тих наших відвідинах Босні у моїх гарних спогадах залишилося як відходили до Дев’ятини на празник Матки Божої. Там відходили кожного року а вже на другий день по празнику верталися до Срему. Церква була повна а ми діти пропхаємося у перші ряди. Було вже що вбрати, вбиримося гарно але черевики і панчохи обов’язково носили в руках. Баба дасть мішочок, ми пільнували бо дороги були різні, насипані, болото. Босий просто до Дев’ятини попри стару школу, керницю, обмиємо ноги і зачекаємо на тій лавці біля берези, щоб ноги висохли, взуваємося і аж тоді заходимо до церкви. Пізніше як вже був старший назбирається компанія з Хорвачан, ідемо разом, справжнє задоволення. У нас українців було гарно, що після Богослужіння довго затримувалися коло церкви, стрічаються товариші, куми, свати, сюди-там, дивляться на дівчата, дехто не стрічався довго а тут була нагода поговорити. Люди розмовляли про різне, про врожай. Старші люди посідають на колоди і лавки в дубовому ліску, домовлялися про польові роботи, хто від кого візьми коні або воли, щоб ворати, хто до кого прийде косити, що, як, коли. Коли розмови закінчаться я знову з своїм товариством додому.
Був одного року на Великодних святах у Дабраку, церква була дуже слабо освітлена, не було іще електрики, вівтар освітлений свічками, Божій гріб також а все інше напівтемрява. Це залишилося мені у пам’яті, ця побожність людей, привязаність до своєї церкви. Вони з великим трудом збудували її там в долині. Мали будувати на горбі, коло великої груші, на роздоріжжі. Вже грун був куплений, цигли привезені але через православну церкву це заборонене. І грунт забрали і тоді люди збудували церкву у долині при дорозі.
Вже пізніше, коли почали середні школи, відходилося, вже було на коротше, бо і тут вже починав дещо робити. Троха в задрузі чи десь інде щоб який динар заробити.
Тут у Вербасі, під час початкової школи для мене не було проблемів навчити різні вірші і деклямувати. Завжди отримував добрі оцінки за те а було і представлінь де грав деякі ролі. У Вербасі був парохом о. Біленький і його дружина Славка, учителька тримала уроки української мови. Тут і я був присутній, навчився читати і писати. Було досить дітей. Учителька Славка намовляла моїх батьків післати мене до Банялуки до якоїсь школи, але це не могло здійснитися.
Вісімдесятих років я був присутним на заснованні товариства «Карпати». Був одним із засновників, але вже працював у той час і багато не мішався до того. Я коли почав працювати при війську, був троха у Вербасі, троха у Митровиці, троха у Новому Саді.
1983-4 відслужив військовий обов’язок а 1988 року одружився з Славкою Чорні. Прибула одна дитина, Марина. Почав працювати в Войводинапромет. В міжчасі прийшли тяжкі роки, підприємство пропало. Взяв від підприємства шість місяців звільнення. Пішов до війська, їм були потрібні радарники і це було добре, був безпечний у дурний час – воєнні роки. Приймили мене на постійну працю так що вже докінчую свою військову карієру. Моїми слідами рушила і моя донька Марина, вписалася на Військову академію, вже четвертий рік. Цього року дістане чин підпоручника. Нежай її карієра буде кращою від моєї.
 |
| Фетько Канюга і дочка Марина як ведучі на Фестивіалі "Калина" |
Вже у Сремській Митровиці знаходив часу включитися до праці «Коломийки», на початку якось встидливо. В ній були люди, з яких декого пізнавав і від раніше. Найперше впізнав Михайла Ляховича на одному концерті у Вербасі. Ми ніби пізнавалися роками, так був приємчлевий. Пізніше, коли знаходив троха часу, з оновленою працею «Коломийки», що з великим старанням порушив Микола Ляхович, було потрібно робити якісь представління, вечері Тараса шевченка. Тут було потрібно деклямувати. Тут пересудило те, що Петро Ляхович дав мені вірш від Тараса Шевченка «Живим, мертвим і ненародженим». Це в мені розярило той вогонь, який був придушений проблемами останніх років.
 |
Від тоді вже постійно беру участь на полі деклямування. Люблю українські вірші а окремо Тараса Шевченка. Багато людей позитивно оцінюють моє деклямування, деякі оцінювали дуже добре а я завжди старався чим чіткіше вимовляти, щоб людям дещо і залишилося у пам’яті.
Мої плани на майбутнє: скільки можливо, скільки буде часу і здоровля приготовити вечір Тараса Шевченка і у інших нагодах у організації різних маніфестацій, концертів, фестивалів. Я радий, що мене у «Коломийці» приймили такого, яким є.
 |
Фетько Канюга у ролі кобзаря.
|
Пропонували мені зробити драмську секцію при «Коломийці» але це якось не вдається. Але на цьогорічнім Вечорі Тараса Шевченка спробуємо знову поставити якусь сценку, епізоди з життя Тараса Шевченка. Чи буде успішно, побачимо, глядачі дадуть оцінку. А щоб заснувати драм-гурток мав би прийти хтось більш кваліфікований, хто знає український менталітет. Щоб поставити більшу сценку потрібно більше акторів і старших і молодших. Я самий не відважився б без помочі фахової особи, яка знає поставити події на сцені.
 |
Фетько Канюга в ролі св. Миколая у грекокатолицькій церкві Вознесення Господнього у Сремській Митровиці 2010 року.
|
У моїх дитячих роках не було такого наділювання пакуночків у церкві але зате мама і тато, у одному куті стояла одна мала коробка. Мама залишала коробку віткритою так що, як збуджувалися зараз бачили її і що в ній щось є. Здається що, батько, працюючи в тім торговельнім підприємстві, приносив, з моєї першої пам’яті, три великі помаранджі, для мене були великі як фудбольний мяч. Я не знав що це а мама каже, це приніс Миколай. Я подумав, що це мячик, але коли обтирибили, мені подобалося. Мама пізніше молодшим братові і сестрі клала під подушку. У той комуністичний час вже були і пакуночки за Новий рік від Діда Мороза. Не купувалося того багато, але мама завжди купить маленькі шоколадки у вигляді дукатів у різнобарвних папірчиках. Ми дивимося чиї кращі, зелені, жовті, червоні, сині...
Пізніше вже в моїх середньошкільних роках пригадую, що у Вербасі парохом був о. Вовк і що пакуночки у церкві ділив, вбраний у св. Миколая, Славко Барановський.
Моя сім’я ціла включена в культурне життя українців Сремської Митровиці у рамках «Коломийки». Моя дружина Славка активна у «Коломийкі» від самих початків. Вона була танцюристкою а цю любов перенесла на доньки Марину і Катарину. Ми до 1995 року жили у Вербасі а тоді дістала роботу у Сремській Митровиці і ми вирішили перенестися до Митровиці. Тут Марина і Катарина помало включилися у активність «Коломийки». Включилися до танцювального гуртка, вокальної групи. Відростали разом з «Коломийкою». Брали участь на всіх заходах, танці, співи, деклямування, літні школи... Марина вже на академії і менше може брати участь а Катарина і далі активна. Складають повні альбоми знимок з усіх виступів. Славка приймилася бути учителькою української мови. Провадить і збирає дітей для Літніх шкіл україністики. Праця в початковій школі з дітьми їй робить вдоволення.
Тут мої приятелі, моє життя сповнене спілкуванням з українцями де б вони не жили а найбільше у Сремській Митровиці у «Коломийкі» і нашій церкві.
Сремська Митровиця, 21 лютого 2011 року
Нема коментара:
Постави коментар