Стефан та Стефка Причепа
Стефан Причепа перший з ліва. Знимка зроблена в Лишні (Боснія), а зробив її Володимир Мислевич.
------------------------------------------------------
Ми уже досить чули про життя в Босні а тепер нас більше цікавить чому наші люди пересилилися до Срему.
- Котрий ішов до Срему, йшов на роботу, як знав то йшов до того служити за кавальчик хліба, робив те і те, бо не мав з другого боку як піти у світ, не мав нікого нігде, щоби до когось притулитися. Як піти, коли не маєш динара. Йшов сюди раз на теждинь автобус і те мусіло платитися, а на день платили 6-7 динарів. То було ще за старої Югославії, люди йшли за роботою, за грішми. Від найліпших, кваліфікованих, був Місьо, тут служив в селі Воґань у доброго господаря і преніс якийсь динар, вбрався та поновився. Ті другі з чим пішли з тим і прийшли. І я йшов робити.
Перше приходив на фізичну роботу, вертався та ще працював в Банялівці. З Банялівки ще повернувся в село і одружився, а переселення відбулося 1952-го року.
Як прийшов перше до Інджії, там дістав роботу, а то було 52-53-го року на салаші Йойкич, не міг дістата державної роботи. Так робив поки не вийшов “Службовий лист”, хто 60 відсотків інвалід, може піти і я пішов до села Шашінці , був у Корпакових, там був купив хату. Покійний Никола Сапун і я не могли посилати дітей на промислові науки, там було потрібно орати, а я без ноги. До Мітровиці перейшов 63-го року. Йшов за динаром, чи платиш більше іду до тебе. Тут були тяжкі роботи, не було ще фабрик Так міняв роботи, доки не дістав працювати в трафиці ( тютюнова крамниця). У Мітровиці межи першими були Колісник Петро та Головка Іван. Вони також перше були в Шашінцях.
Коли доселився, тут уже був Никола Самборський, був Копестенський, знайшли ще людей з фірами що помагали пересилюватися, возити крокви для хатів. Так робилися хати, рано почнемо копати фундамент, до вечора уже пакрита і комин змурований і роспалений вогонь. То збируться українці, господар зрихтував матеріял, а хати тоді уже мурувалися і було важне, щоб тільки покрити та, щоб комин задимівся, бо тоді вже не мали право прийти завалити. У той час був такий закон. Взагалі помагалися люди, і якщо тебе кличуть, понеси свої знаряддя, лопату, пилу аба молоток. В той час Копестинський мав коні і усе, що було потрібне перевозив. Так люди відробляли один другому.
Від звичаїв, святкувалися свята, на Великдень несли паску святити, на Різдво йшли одні до других колядувати. З Сапуном і його синами та дочками, а так само і з Нагайовським колядували та щедрували. Наші діти йшли засівати на Новий рік.
Як чоловік мав корову то було вже пів маєтку, а були й ті, що дістали землі від 3 до 7 ютрів в колонізації доки ще вартував той закон про “аграрні інтересенти”. То було (47-49 років), а хто прийшов пізніше уже не діставав нічого
Сходилися люди, ми перше жили в хатині і тут у нас ми робили “гульки”, або як у Босні казали "музики". Музикантами були Йовонко, Юза і Іван Кравець та Міхал Сокальський. Ми гуляли та співали, а ті люди з боку дивилися що то за пісні і танці. Ми всі, і молоді і старші, уміли співати, а пізніше до музикантів прилучився і Франьо Марилюк. Тут до нас приходили й люди з Лачарку і на той спосіб ми зберігали нашу культуру та традицію.
Коли ми їхали в Україну то здибали там якусь родину в Чорткові, а вони дуже дивувалися, як ми добре говоримо по-українськи...
Сремська Митровица, березень 2004 року - Петро Ляхович
Нема коментара:
Постави коментар