недеља, 27. јануар 2013.

0033 - Ляховичі і Коломийка (2)


     Від 1991 року по 1995 рік у бувшій Югославії відбувається громадянська війна,  у наслідок якої ансамбль ″Коломийка″ зупенив діяльність. Після того Петро серйозно взявся до праці, і з поміччю своїх братів і сестер відновлює ансамбль і стає його головою у наступних два роки.     1999 року, 5 липня Петро знову організує велику маніфестацію – зустріч трйох товариств у Сремській Митровиці під назвою ″Вечір українського фольклору″. На концерті брали участь ансамблі: ″Тарас Шевченко″ з Банялуки, ″Карпати″ з Вербасу та ″Коломийка″ з Сремської Митровиці, який відбувся у міському театрі.
     З початку 2003 року Петро зберає однодумців для підписання заяви для реєстрації українського товариства у Сремській Митровиці.
      12 травня 2003 офіційно реєстроване Товариство плекання української культури ″Коломийка″, якому наступні два роки головою був Петро. Він з того часу керує Групою співаків джерельних пісень у Товаристві. 
       З того часу Товариство ″Коломийка″ видає місячний інформаційник ″Вісник″, якого упорядковував Петро. У ″Віснику″ пишеться про активності ″Коломийки″ і інші цікаві інформації, а також Петро починає записувати заяви старших українців про доселювання українців до Сремської Митровиці у статях ″З нашої історії″. До сьогодні надруковано понад 85 номерів ″Вісника″.
       Бувши головою ″Коломийки″ 2004 року, Петро ініціював і брав участь у організації великої маніфестації – відзначення 25 річнеці існування ″Коломийки″. З тої нагоди організована виставка українців – художників і святочний концерт фольклорного ансамблю Товариства ″Коломийка″. 

 На святочному концерті Петро звиртається до глядочів і членів ансамблю.

Книжка ″Коломийка 25 – монографія товариства″.    

      З нагоди відзначення 25 річниці ″Коломийки″, Петро пропонує написати і видати книжку ″Коломийка 25 – монографія товариства″. За авторів монографії пропоновані Іван Терлюк і Петро Ляхович. Після кілька місяців праці і призбирування матеріалів Монографія вийшла друком початком 2005 року.


Грамота Державного Комітету України  на ім’я Петра Ляховича.   
    
     З рук заступниці голови Державного Комітету України у справах національностей і міграції два члени нагароджені грамотами за вагомий особистий внесок у консолідації світового українства.
     Між нагородженими активістами є два члена Товариства «Коломийка», Микола та Петро Ляховичі. Микола нагороджений як культурний діяч і хореограф  а Петро як культурний діяч.  Це відбулося 6 листопада, 2005 року у місті Сомбор.
      З ініціятиви Товариства ″Коломийка″ і приватної радіо-станції ″Радіо Роял″ , Петро впорядковує і веде радіо передачу українською мовою ″Українська веселка″ впродовж п’ятнадцять місяців, з листопада 2005 року.
     Петро і сьогодні є активним як журналист – аматор і займається культурною працею у Товаристві ″Коломийка″.
      Володимир, четвертий син Марії і Івана, народився 18 вересня  1955 року у селі Футоґ, біля Нового Саду. Початкову школу закінчив у Сремській Митровиці а після того, 1968 року, разом з братом Петром відходить до Риму, у Українську малу семінарію. 1970 року напускає Семінарію і вписується у Сремській Митровиці до ремісничої школи електричного фаху.
     Александра і Марина такаж забажали потанцювати у фольклорному ансамблі ″Коломийка″. Ці свої бажання вони здіснювали у 1997-98 роках. Крім що займалися у танцювальному ансамблі, Алекандра ще і гарно співала і тому брала участь у молодшій групі співаків.
     Михайло, п’ятий син Марії і Івана, народився 13 червня 1959 року  у Сремській Митровиці. Він перша дитина своїх батьків у власній хаті, на власному подвір’ї, де вони дожили свій вік.
     Михайло у Сремській Митровиці закінчує початкову школу і Ґімназію, а Академію мистецтв у Новому Саді, а пізніше став викладачем образотворчого мистецтва в ґімназії у Сремській Митровиці.
     Він вже від своїх батьків сприйняв почуття національної приналижності до українського народу, а тут дав свій внесок і о.Стефан Пітка, тодішній парох у Сремській Митровиці, який поміг і спрямував Михайла  на Літню школу українознансва в Ілоку (Хорватія) 1977 року.
      Сам Михайло розповідає про ті часи: ″На мене особисто о. Стефан залишив глибокий слід. Ще і сьогодні пригадую день, коли він закликав мою сестру Надію і мене і сказав піти до общини, до молодіжної організації і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і русинської молоді , який того 1977 року відбувався у Iлоку. Oфіційні особи у общині на нас „вибілили очі“, і мало нас не прогнали.  На це о. Стефан сказав нам поїхати до Ілоку і передати привіт Гавріїлові Tакачу, який був головним організатором семінару.   Ми це зробили і нас радо прийнали бути учасниками семінару. Aвторитет о. Стефана цьому сприяв.
   Участь на семінарі цілком змінила життя мені, а вірю і моїй сестрі.  Oбоє ми нарешті зрозуміли якого народу ми діти, що є наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське.  За це я нераз дякував о. Стефанові.
  Повернувшись до дому, ми вирішили, що мусимо щось робити і в Сремській Митровиці.  Через два роки, ми зорганізували Aнсамбль „Kоломийка“, долучили донього іншу молодь, і відродження українців у Сремській Митровиціпочалося. Величезна заслуга у цьому і о. Стефана.
     Михайло 1978 року поступив на Художню академію у Новому Саді і зразу почав навідувати КМТ ім. М. Горького, де окремо приманило його стати танцюристом. Він швидко вчив, а окремо цікавила його хореографія. Нахил до музики вже мав з батьківсьгого дому.
     Він усім своїм єством заглиблюється у  пошуки шляхів, які б зближили його з українством. Невдовзі ці пошуки увінчалися успіхом: Михайло організовує самодіяльний колектив ″Коломийка″, і керує ним упродовж багатьох років.
       - Коли повернулися з літньої школи, ми почали працювати, - пригадує Михайло. - Притулок ми знайшли у Будинку молоді "1Листопада", в самому центрі міста, коло нашої церкви. Спочатку давали терміни, які нам не дуже відповідали. Пізніше, коли побачили, що ми серйозно працюємо і що сходимося не тільки з усіх кінців міста, але і з Лачарку, то дали нам більше часу. Але я мусів до Нового Саду і приїзджав раз тижнево і тоді ми працювали і довше.


Михайло Ляхович як танцюрист у ″Коломийці″

- Найцікавіше було, що ми мали, так би сказати, сімейні групи, пригадує Надя. - Так були аж п‘ятеро Сем‘янових,  четверо Ляховичів, троє Капроцьких, Чорних і Дзвіників, по двоє Воротняків, Писанюків, Душенків, Відаковичів та інших.  Отець Пітка нам запропонував ходити колядувати і таким способом приманими і старших. І справді вже після Різдва старші заснували групу співаків, яка постійно зростала і все краще співала. Були це переважно наші народні пісні і диригент не дуже був потрібний. Але з часом і вони почали цей спів вдосконалювати і це ще краще звучало. Правда, було і обдарованих співаків, як наприклад Іван Тарадайко, Марія Ляхович, Марія Сем’янів, Василь Сем’янів і інші.
   Пригадує Михайло. - І хоча ми були формально на їхньому списку, ми були зовсім самостійні в роботі. Правда, ми часто готували частину своєї програми коли виступали разом з ними. Але мали  все забезпечене. Нам навіть забезпечили автобус для першого виступу на "Ружі" в Керестурі. Так ми і залишилися в рамках Будинку молоді, потім вибрали соби назву "Коломийка", не лиш тому, що це був перший танець, якого ми явно виконали, але це між нашими  людьми була популярна назва.

Ансамбль ″Коломийка″. Михайло з лівого боку із шапкою на голові .

    Михайло написав його погляди про “Коломийку” від початку до сьогодення:  “А все почалося від мрії. Ця мрія була палка і велика – розбудити українців Сремскої Митровиці з летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті, розбудити знову в них приспану любов до власної пісні, дідівської землі. Мрія ця зродилася в серцях кількох нас, у той час дуже молодих і недосвічиних людей. У зародку “Коломийки” стояли три родини: Ляховичі, Сем’янові і Капроцкі. Ми почали заохочувати і інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на пробу. Знайшли ми і крепетитора. Був це досвідчиний музикант Ярослав Пречепа. Люди були, охота була та одного бракувало; дозволу політичних органів. З початку одержати цей дозвіл не було просто. Деякі люди сподівалися, що наша ініціятива згасне сама від себе. Але, вона не згасала. Ми знайшли підтримку у особі тодішньої голови общинського Союзу Соціялистичної Молоді Бранки Прокоп. Ми у письмовій формі обгрунтували наше бажання і – дозвіл отримано. Нас оформлено як гурток при Будинку молоді в Сремскій Мітровиці. Здається, що вирішальну роль у одержанні дозволу відіграв і тодішній директор Будинку молоді Душан Ерцеговац. Він від самого початку нас підтримував і завжди виходив на зустріч нашим бажанням.
  Ми почали працювати з безмежним ентузіязмом. У той час я був студент Академії мистецтва у Новому Саді і там став членом КМТ “Максим Ґоркий”. Все, що я навчився там, старався переносити до “Коломийки”. Нашою першою хореографією був досить простинький “Гопак”. Із тим “Гопаком” ми вперше виступили на Фестивалі культури Русинів і Українців “Червона Рожа” в Руському Керестурі. Було це в червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які без ентузіязму вийдуть на сцену. А побачили вони правдивий ансамбль з вісім парів високих хлопців і срунких дівчат. Українці Сремскої Митровиці вийшли з анонімности на широку сцену і там залешилися і до сьогодні.
  Тут треба сказати, що крім танцювального гуртка, почала прцювати і група співаків. Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в якій вони існували у народі. Це вперше ті пісні потрапили на сцену. Члени групи з ентузіязмом і відповідальністю ставилися до участі в групі, хоча мали свої домашні обов’язки. Їхній труд увінчався успізом, коли в 1981-ому році вони виступили на Воєводянському фестивалі традицій у Вршцу. Потрібно згадати і тих, які у групі співали від самого початку аж до відходу у вічність а саме Марія Ляхович, Марія Сем’янів та Іван Тарадайко. Вони убудували свій талант у нашу громаду, у нашу майбутність.
  З того року ми кожного року виступали на “Червоній Рожі”, і з кожним роком наші виступи були кращими і кращими. Ансамбль збільшувався, ми придбали чудову оркестру, заснували дитячий ансамбль.
  В 1984-ому році ми відзначили п’яту річнецю свого існування. Концерт відбувся в будинку Педагогічної Академії. У той час ми думали, що п’ять років-це велике осягнення. І воно було з огляду на те, що українці перед тим були цілком забуті і викрислені з списку національних меньшин.
  Найбільше успішним періодом “Коломийки” були роки 1985-86. Оба ці роки ми одержали нагороду за найкращі хореографії на Червоній Рожі”. Для нас це був великий успіх з оглядом на те, що ми змагалися з набагато досвічиними ансамблями. В 1985-ому році ми виступили з хореографією “Українська сюіта” а в 1986-ому з хореографією “Ласкаво просимо у Карпати”.  І по сьогодні пригадую ту радість, коли в 1985-ому році нас проголошено найкращим ансамблем на фестивалі. Про наш успіх тоді писали і газети “Сремске новіне”.
  В 1989-ому році урочистим концертом ми відзначили 10-ліття нашого існування. Концерт відбувся у міському театрі. У фоає театру було поставлено виставку присвячену нашому колективу. У той час ми буди невідємною частиною культури нашого міста, ми завоювали собі місце між іншими народами і нас через це поважали. Ми гордо говорили про наш нарід, який у той час не мав свого власного голосу. ( Тут місцеві люди знали тільки про Совєтський Союз та Росію).
  Роки минали а “Коломийка” продовжувала існувати і працювати. Виступила вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживають українці: Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі у Румунії. Всюди “Коломийку” радо вітали, через якість наших виступів.
  Якщо подивитися на існування “Коломийки” з точки зору історичного моменту, то її явище цілком унікальне. Заіснувала вона, коли на загальному рівні мало хто знав про Україну і народ, який себе називав українцями. За нами у той час не стояв ніхто, крім нашої любови до рідної культури, та безмежної віри, що колись, все таки, Україна заговорить своїм власним голосом і скаже: “Так, ви мої розсіяні діти і я горджуся вами”. Ми тут у Сербії, хоч і числено маленькі, та однак ми є частиною великого українського народу...”
      В 1984 році Михайло вирішує одружитися з Любкою Капроцькою, з якою впізнається на репетиціях у ансамблі.
    Надія, шоста дитина, а перша донька Івана і Марії, народилася у Сремській Митровиці 19 лютого 1961 року.     Надія скінчила початкову школу,  Середню Педагогічну Академію, звання учителя початкових шкіл з 1 по 4 клас, Сремська Митровиця, 1976- 80 рр,  Педагогічну Академію, диплом учителя у дошкільних закладах, Сремська Митровиця, 1980 –82 рр.
     Вона була правою рукою братові  Михайлові, коли вони розбуджували українську громаду у Сремській Митровиці і засновували український ансамбль ″Коломийка″.  Михайло був хореогафом і керівником, але Надія у всьому помагала і її авторитет у ансамблі не був маленький. Коли Михайло відбував військовий обов’язок, то Надія провадила репетиції, а навіть і поставляла хореографії.

Нема коментара:

Постави коментар