субота, 15. јун 2013.

Празник у грекокатолицькій церкві Вознесення Господнього у Сремській Митровиці

     По церковному календарі, кожного року, сорок днів по Великодні, святкується велике свято, Вознесення господнє. Грекокатолицька церква у Сремській Митровиці з окремою шаною відноситься до цього свята, бо це є також і храмове свято. Того дня на Службу Божу приходить набагато більше вірних, ніж у звичайні свята і неділі. Приходять і гості з других парафій а окремо ті, які мають рідних у Сремській Митровиці.
     Залижно від можливості але у більшості випадків на Празник приходить і наш владика Апостольський Екзарх кир Георгіє Джуджар. Також приходять і більше число наших священиків з інших парафій. Архієрейську Службу Божу служив владика кир Геогріє Джуджар сослужували о. Декан Михайло Режак, о. Михайло Рац, о. Михайло Малацко, о. Петро Дудка, о. Зеновій Вовк.
    Проповід говорив владика, в якій перше вітав з празником домашніх вірних і пароха а також і гостей, які були присутні. Звернув увагу на ювілеї, які припали у цей рік: 1700 років Міланського едікту, 1150 років від початку місії святих Кирила і Мефодія, 1025 років від хрещення Русі-України святим Володимиром Великим, 100 років від народження владики Гавриїла Букатка, 10 років від заведення Апостольського Екзархату для грекокатоликів Сербії на наміщення Екзархом кир Георгія Джуджара, сумну 10 річницю від смерти о. Стефана Пітки.
     Перед початком Служби Божої владика посвятих молодого Ігора Вовка у перший ступінь, чтець першого ступіня, на дорозі до священичих обітів, яких він незадовго може скласти.

     На закінченні Служби Божої всі йшли процесією навколо церкви, на всі чотири боки читалися Евангелії а владика благословив церкву і вірних.






Поминальна Служба Божа за о. Стефана Пітку

    12 червня 2013 року, у Інджії 
    Минуло вже десять років як нема між нами о. Стефана Пітки. Родина о. Стефана організувала відзначення тої сумної річниці Службою Божою у грекокатолицькій церкві Успіння Присвятої Богородиці. Службу Божу служили о. Петро Дудка з Інджії і о. Владіслав Варґа з Сремської Митровиці. Іван пітка на це відзначення запросив і кілька блиських співробітників і приятелів о. Стефана Пітки.
     Проповідь говорив о. Варґа а звирнувся і доброю частиною на пам'ять про о. Пітку.

    

«Я впізнав о. Стефана перший раз 1968 року у Малій семінарії. Він прийшов до нас тримати нам духовні вправи. Приходили і другі свящиники нам говорити на тему Бога і вони нам говорили якось на високому рівні, дуже вчено, багото того ми не могли зрозуміти про ті великі речі, бо хотіли показатися дуже мудрими. Отець Пітка говорив зовсім інакше, користався своїм досвідом. Було дуже цікаво його слухати, сидів так як батько коло дітей, диколи пожартував, завжди був блиський до нас, говорив так щоб ми могли розуміти. Ми мали тоді 15-16 рноків.Це була моя перша зустріч з ним як з батьком, який міг розуміти своїх дітей.....»
          По закінченні Панахиди і домашній парох о. Петро Дудка також сказав кілька думок про о. Стефана Пітку.



    «Хочу скласти пам'ять, чисть і подяку о. Стефану Піткі, як старшому. Час переходить як одна мить як нестало між нами о. Стефана, людини приятеля, духовного отця, який був для нас радником духовним, коли ми потребували його поради, Людина з якою могли говорити годинами а все було миттєво. Пам’ятаю той вечірний час, коли я його бачив останній раз. У нього були великі плани. Хто вмів слухати від нього міг багато навчити...»
    Іван Пітка, брат покійного о. Стефана привітав всіх і подякував що прийшли віддати честь о. Стефану і запросив до слова Бориса Небесного з Нового Саду і Петра Ляховича з Сремської Митровиці.


     Пан Борис Небесний говорив зворушливо пригадуючи як колись дуже багато спілкували вони ще з дитячих літ аж до самої смерти о. Стефана Пітки.



     «Я не можу висловити все, що я думаю про о. Стефана Пітку. Я мав велике щастя, що одну частину своєї дороги на цім світі ішов попри Стефана Пітку а один короткий час ми разом і жили. Ми впізналися 1948 року, вже 1950 року розійшлися. Він пішов своєю дорогою а я своєю, Знайшлися потім у Інджії. Я дуже гоноровий і щасливий що міг з ним співпрацювати. Дякую і вам пане Іване, що дали мені нагоду це і вам наголос сказати. Не булоб і цього храму, де ми тепер є. Це тільки він своєю силою і працею він збудував. Скажу ще кілька деталей, Перша Літня школа україністики відбулася на Фрушкій горі 1998 року. Ми назбирали 50 дітей з цілої Воєводини і це була справжня школа, була і шкільна рада, була програма, там вчилася мова, танці, пісні, віронаука, Там показали дітям, як робляться представління. Всі тодішні газети тоді писали про ту школу як про щось відмінне. Ми всі знаємо про цвентар у Батіні, де вегинула велика кількість українських вояків. Отець Стефан був ідейний ініціятор піти на той цвентар і відвідати тих українських героїв. Це тепер вже традиція. Коли вже думали, що зникне українська свідомість, задумали організувати нашу Національну раду. Тоді було потрібно назбирати понад три тисячі підписів від нас п’ять тисяч українців. Отець Стефан був той, який говорив – ми то можемо і ми то зробимо...».
     Після Бориса Небесного говорив Петро Ляхович.
   
  

     « Шановні отці і часні сестри, пані і панове, маю дуже велику честь стояти сьогодні тут перед вами. Знаємо чому ми зібралися, віддати честь на дорогого чоловіка, отця Стефана Пітку. Ми його довго мали а вже довший час його не маємо але великі і глибокі сліди залишилися після нього. Я хочу сказати на який спосіб і як о. Пітка робив, на який спосіб він впливав на нас, на людей, спрямовував робити якісь справи, щоб все на кінці виходило на славу Божу, на славу нашого українського народу.
     Я мав велике щастя бути дуже довго спільно з ним. Отець Стефан Пітка був парохом у Сремській Митровиці 30 років і ми спілкували всіх тих 30 років. Навіть у родині не був тільки довго. Йшов по світі працювати, сюди-там а у Митровиці був найдовше. Тому я можу сказати, що я і інші у Сремській Митровиці були найдовше з ним.
     Виховання, яке дістав в родині було для одного так звичайного чоловіка, бути порядною людиною у світі але одне окриме виховання і напрям як треба у світі жити, як треба боротися, як треба шанувати віру і боротися за збереження своєї індентичності українського народу.
    Закінчив восьмирічну школу, о. Стефан Пітка вислав мене до Риму. Можете думати яка це була велика справа у моєму житті, бути в центрі світу, у Римі, навчатися українською мовою гімназію, бачити там Святішого отця Папу, навіть мав щастя бачити і нашого ще живого архієпескопа Йосифа Сліпого, бачити як там будується великий храм український, Свята Софія. Вона тоді будувалася і була висвячувана і мав щастя бути. Значить, це перший крок, де я отримав дуже багато і знання і любові до всього, що ми маємо цінувати.
 На жаль, я не закінчив за свящиника, але це вже друга справа, було щось сильніше. Тоді тут, як були у Митровиці о. Пітка завжди давав нам напрямки на такий спосіб, що ніколи нікому не сказав, ти мусиш це і це зробити. Ми через розмову, споминав це і те, це би могло так а інші роблять так і тоді залишав нам, щоб ми робили висновки, що це о. Стефан хотів с тим сказати, що треба робити і як робити.
     Коли засновувалося Товариство української мови, літератури і культури Воєводини, він мене повів там перший раз, каже, ідемо на те засідання і сталося так, що я тоді став дуже активним, постійно йшов на ці засідання де ми піклувалися про національні справи, про школи, про радіопередачі, про писане слово, літні школи і так далі, як і на який спосіб.Це друга справа у моєму житті, якою я вирушив завдячуючи отцю Піткі.
     Коли прийшлося засновувати український ансамбль у Сремській Митровиці, коли він висилав молодих людей на ті табори у Хорвацію, але пізніше коли вже була заснована Національна рада, бачилося, що наше національне життя буде йти троха вільніше і, що ми маємо право як і всі інші нації у цій країні більше робити на тій справі. Він мені один раз розповідав, знаєш як, навіть ті, що люблять голубів, позбираються, підпишуть приступниці, заснують товариство любителів голубів. Думаю, що отець мені говорить про голубів, але це було щось інше, прийшов час, щоб наше товариство у Сремській Митровиці реєструвалося. Прийшов час, коли це треба зробити, але на такий спосіб і завдячуючи отцеві Піткі ми реєстрували товариство у Сремській Митровиці, яке дуже сильне і працює на плеканні української культури а через те на збереженні української національності.
     Багато разів ми там сиділи, пили каву, горіку і через необовязкову розмову навіть він говорив і мріяв про те, що там у нас у церковному подвір’ї треба збудувати один зал, який буде користатися на потребе церкви, парафія а також і на потреби культури русинів і українців, котрі там мешкаємо, але його смерть застала так дуже несподівано. Ніхто з нас не думав, що він може так вмерти, і він самий, напивно, але так багато зробив, так багато з людьми розмовляв і багато людей тепер роблять справу в його ім’я. То, що він думав багато людей після нього це робили і йшли в тому напрямі. Це є велика справа, яку він нам залишив. Залишив нам спосіб як триба жити, навчив нас що треба любити.

     Мені дуже жаль, що до сьогодні не вийшла ця книжка, на котрій я вже кілька років працював, на монографії про о. Стефана Пітку. Дуже бажав, але знаєте які труднощі в цьому часі, але я вже маю гаранції, що вона цього року вийде, може вже наступного місяця. Не знаю на який спосіб ми українці віддячилися отцеві за все, що він зробив. Я від себе можу так, зібрав всі матеріяли, що люди про нього говорили, що думали, що писали, дисить фотографій знайшов і це змістимо в одну книжку. Нехай це буде від мене особисто йому подяка а всім нам пам’ятка про нього. Дякую!»
      Після того іще було приказано короткий фільм на відео-біму, якого приготовили і приказали Далібор П’єкний і Василь Дацишин. Родина покійного о. Стефана Пітки запросила всіх присутніх перейти до парафіяльного залу, де іще могли поспілкувати і може іще пригадати ті гарні часи, коли між нами іще був о. Стефан, який дуже любив товаришувати з людьми і переносити на них позитивну енергію.