Микола, восьма дитина Марії
і Івана, народився 27 серпня 1965 року. Початкову школу і ремісничу школу
автомеханічного напр’яму закінчив у Сремській Митровиці.
Коли Микола народився, найстарший брат Штефан мав вже 16 років і йшов до другого класу
технічної школи. Значить, що в хаті вже було чотири учні, з яких постійно хтось
вивчав свої шкільні лекції, або робив свої домашні завдання, так що малий
Микола був обмежений у вільних забавах, а з другого боку, на нього завжди хтось
пильнував. Пригадую, коли Миколі було три роки, Володимир і Петро відходили до
Риму на науку до Української Малої Семінарії, а брат Штефан на студії до
Сараєва, так що їм було шкода покидати малого брата.
Микола виростав у численій сім’ї, в оточенні старших братів і сестри.
Батьки і далі старалися всадити в дитячу свідомість, що вони українського
походження. Мама постійно зверталася до дітей українською мовою, вчила дітей
молитися, а найчастіше заставляла сказати молитву «Отче наш» увечір, перед
спанням. Вона часто співала українських народних і церковних пісень, а окремо
на Святий вечір у сім’ї колядувалося. Мама Марія знала багато колядок, а від
неї научили їх всі діти. Вона постійно неділями водила дітей до церкви, на
Службу Божу. На Великдень обов’язково носила паску і кошик зі стравами на
освячення. Мама старалася приготовити всього гарного на свята, а для дітей були
найважніші різні колачики. Діти найбільше чекали той момент, коли повернуться з
Всеночного, коли піст закінчується, і коли мама виносить колачі на стіл, коли
можна до ситу наїстися колачів. А батько бере посвячене яйце і розрізує його на
тільке кусочків, скільке членів у сім’ї, і тоді, перехристившися, всі
споживають по кусочку. Було обов’язковим на сніданок накришити всього свяченого
до миски, а тоді всі разом снідали.
Шведко Микола прилучився до забав, яких бавилися старші брати, грати у
фудбол, зимою виробляти сніжного діда, возитися на санках, і ховзатися на
льоду, на тому озерці.
Коли зявилася перша іскра українського культурного відродження у
Сремській Митровиці, 1977 року, Микола мав дванадцять років. А коли, 1979 року
починала діяти «Коломийка», Микола мав щойно чотирнадцять років, але мажна
прийняти факт, що і він був танцюристом від самих початків українського
танцювального ансамблю. Може краще написати що про це сказав Микола для книжки
«Коломийка 25 – монографія товариства» Петра Ляховича і Івана Терлюка:
-Я в «Коломийці» від самого початку. Зрозуміло, що я був ще хлопчиком а
моя заслуга в тому, що я запрошував своїх друзів приходити на репетиції танців.
Усе те, що тодішний хореограф Михайло від нас вимагав навчити, ми старалися
чимкраще виконати. У нас збудився запал до праці, а краса українських танців у
нас пробуджувала якесь нове почуття, котре було сильніше від усіх інших.
Пригадую собі, що коли наші батьки хотіли нас чомусь покарати, то забороняли
нам йти на репетиції, бо знали, що для нас не було гіршої кари. Коли настане
час йти на репетиції, ми не могли затриматись в дома або піти десь інде.
І я на зразок старших, ішов на Літню школу
(семінар) до Ердуту а бувало, що їздили велосіпидами. Організатори семінару, як
це бачили, не могли нас не прийняти до школи.
З початку ніхто з нас не думав на
майбутність, доки «Коломийка» буде існувати. Знаю тільки, що ми полюбили і для
нас було велике вдоволення приходити на репетиції, їздити по фестивалях та
виступати.
Швидко «Коломийка» стала між найкращим
ансамблем в колишній Югославії. Для нас уже було нормальним щороку їздити по
фестивалях, а навіть виборювати собі звання найкращих на змаганнях. Настав час,
коли інші ансамблі дивилися на наші хореографії, а тоді старалися щось подібне
зробити. «Коломийка» стала зразковим ансамблем для інших.
Прийшов час відзначити п’ять років праці а
ми з тим не мали ніяких труднощів, бо мали репертуару на цілий концерт. Тоді не
було проблемів з танцюристами, завжди їх було більше і коли хтось не міг
танцювати то ті другі ледво дочекали своєї нагоди, щоб вскочити в програму. Між
нами володіла конкуренція.
Десь 1987-88-ого року наш хореограф і душа
ансамблю Михайло Ляхович знайшов собі працю у Вуковарі. Став журналістом в
«Новій думці» і перейшов там жити. Один час преїжджав на репетиції, а пізніше
посунули репетиції на суботи та неділі. Так працювати не було зручно, ні
Михайлові, ні для танцюристів. Прийшлося шукати нового керівника. Ніхто не мав
сміливості перебрати відповідальність хореографа. Тут ми крутилися в місці та
вирішили зробити вибори, на котрих обрано мене за нового керівника. Я був ще
молодий але треба було працювати а Михайло приходив у всіх нагодах, коли
траплялися. Так ми разом приготували програму для відзначення десятеріччя
«Коломийки»...
Микола сподобав собі дівчину, яка також була
членом українського ансамблю, Анну Чорну. Він з нею і одружився 1988 року.
Ансамбль українського танцю «Коломийка» працював іще короткий час, а тоді
почалася політична напружиність, яка довела да початку громадянської війни у
бувшій Юґославії. Як і всі його брати, так і Миколі прийшлося бути короткий час
на фронті.
Микола почав працювати у батьковім підприємстві автомеханіком, де і
сьогодні працює. Анна дістала працю у місцевому уряді. Молода пара з початку
жила у приватній квартирі, під рентою, а потім і вони збудували собі власну
хату.
Миколі і Анні народжуються двоє дітей, дочка Олександра 2 серпня 1989
року і син Олександер 19 травня 1994 року.
Коли війна припинилася, це ще не означало, що було можливо почати з
культурними діяльностями. Але люди все більше осмілювалися і коло церкви все
частіше говорилося про потреби оживання
діяльності «Коломийки».
Якось найлегше було почати щось робити у церкві, а в ній і почалося з
ініціятиви сім’ї Ляхович, з підтримкою пароха о. Стефана Пітки...
Микола з братами були на полі та ломали кукурудзу. Так вони працювали
розмовляючи про різні спогади. Так вони і згадали, що блисько до Різдва, і
домовилися, щоб зробили концерт різдв’яних пісень в нашій церкві. З тим
згодилися брати Еміл і Петро, а до них прилучилися сестра Таня. Вони домовилися
ще закликати Александру (донька брата Володимира) та Віолету (донька брата
Славка). Петро мав книжку церковних пісень а також і синтисайзер. Найперше він
мав навчитися грати ті коляди а потім проспівати з іншими та приготовитися для
виступу. Репетиції отримували неділями в хаті мами Марії по Службі Божій. Мама
Марія була дуже рада, коли вони приходили і співали коляди, а часто співаючи
плакала, бо вона пісні дуже любила, а окремо, що її діти приготовляють те, що
ще ніхто не зробив перед ними. Діти їй сказали, що вона не буде з ними співати
на концерті, а буде мати нагоду дивитися на них. Коли приблизилося Різдво,
Петро пішов до о.Стефана Пітки і сказав йому про їхній намір а він згодився,
нічого не заперечуючи.
Прийшло Різдво, а мама Марія дуже захворіла і не могла прийти до церкви
на Службу Божу, ні на концерт. Вони зробили запис концерту на касеті а тоді
після Служби Божої всі пішли до мами заколядувати. На касетефоні пустили запис,
щоб вона почула як перейшов концерт. Вона слухала зі сльозами в очах.
На концерті брали участь Петрів син Дарко, граючи на гитарі, Петро грав на синтисайзері, а співали Еміл, Микола,
Борис, Таня, Александра і Віолета.
Заохочені тим успіхом, вони вирішили зробити концерт і на Великдень, але
тоді вже не робили репетиції в маминій хаті, бо мама в міжчасі померла, а в
парафіяльному домі. Отець Пітка їх підтримував і позволив робити репетиції в
його хаті неділями по Службі Божій. Тоді гурток вз’яв собі імя «Кобза» і
збільшився членами. До гуртка приступили ще Микола Причепа та Ярослав Сем’янів.
Великодний концерт також пройшов успішно.
Відчулося, що речі порушено з мертвої точки.
Того року у сім’ї Ляхович відбулася цікава подія, яка була зовсім
незвичайна, але дітям Мірії і Івана здавалася можливою. Що це було? У січні
того року померла мама Марія, батько Іван помер два роки раніше. Коли
наповнилося шість місяців від смерті мами Марії, її діти домовилися зробити
концерт в її честь. Для тої нагоди приїхали з Канади Надія і Михайло із своєю
сім’єю. Тої неділі, по Службі Божій, вийшли всі Ляховичі, діти і внуки Марії у
передню частину у церкві і почали виконувати свою програму. Прозвучали пісні
«Рідна мати моя – Рушничок» і «Люлі, люлі, моя дитино».
Всі парафіяни в церкві німо сиділи і зі
сльозами у очах згадали покійну Марію, яка мала такий прикрасний голос, якого
було чути у церкві кожної неділі. І тодішній парох о.Стефан Пітка стояв сумний
і не одна сльоза покотилася по щоках. На такий спосіб Маріїні діти хотіли
піснею подякувати своїй мамі за всі її труднощі, яких вона пережила доки не
вивила десятеро дітей на життєву дорогу і за всі ті пісні, яких вона передала
своїм дітям. Ціле життя Марії було переплетене піснею і вона зуміла перенести
на дітей любов до пісні і Богом даний дар – почуття до пісні. З тої причини її
діти думали, що така подяка і молитва буде мамі Марії наймиліша...
Таня, Микола, Еміл, Петро та Борис зачали заохочувати українську молодь
і бувших членів «Коломийки». Все було приготоване і незабаром домовилися
зробити першу репетицію ансамблю 12 травня 1997 року в Будинку молоді. На
першій репетиції зібралися багато молодих,
старших з дітьми так що було гарно подивитися на велике число людей. На тій
першій репетиції домовлено, що хореографом буде Микола, що з новими
танцюристами працюватими Таня, Петро буде головою ансамблю і керівником групи
співаків, а керівником оркестри буде Ярослав Сем’янів. Ще домовилися про
терміни відбувань репетицій, і з того дня здійснилося відновлення «Коломийки».
На кінці сезону Культурний центр «Сірміумарт» у Сремській Митровиці
організував успішний концерт, в якому, крім танцюристів КМТ ім. Бранка
Радічевича, найприємнішою несподіванкою був перший виступ відновленого українського
танцювального гуртка «Коломийка».
Тепер вже можна сказати, що «Коломийка»
існує – цим разом як секція українського
фольклору при культурній організації «Сірміумарт». Перший виступ наших аматорів,
як передбачино, відбувся на річному концерті «Сірміумарта» в будинку театру ім.
Добріци Мілутіновича при кінці червня. Головою українського ансамблю є Петро
Ляхович, мистецький керівник старших танцюристів Микола Ляхович, а з молодшими
танцюристами працює Таня Ляхович, керівником оркестру є Ярослав Сем’янів, а
керівником групи співаків є Петро Ляхович. Відновлення діяльності «Коломийки»
підтримали й предсавники общинних властей...
На цей раз український гурток
виконав дві українські народні пісні: «Розпрягайте хлопці коні» та «Ой,
дівчино, чия ти» та танець «Українська сюїта» хореографію Михайла Ляховича, яку
відновив Микола Ляхович за всього сорок днів наполегливої праці.
На запрошення мера міста Сремська Митровица Ілії Міліновича, на цій зустрічі
були присутні і Надзвичайний і Повноважний посол України д-р Вадим Примаченко та Маркіян Лубківський,
аташе з питань культури та інформування Посольства України в СР Югославії,
Через три дні «Коломийка» знову виступила на тому самому місці, цього
разу як гості на концерті початкової школи ім. Йована Поповича з Сремської
Митровиці. Це концерт сучасних танців, а хореографом тим танцюристам є Олена
Павасович (Гевка). Танцюристи «Коломийки» виконали два танці: «Метелиця» та
«Українська сюїта».
12
грудня 1997 року, в Музеї Воєводини, в Новому Саді відбулося відкреття виставки
вишивок Тернопільського району. Орнаменти виставки принесли та виложили жіноча
організація ім. «Союз українок» з м. Бучач, з України. Виставку названо
«Україно, нене моя». В програмі відкреття виставки співали жінки з «Союзу
українок» та група молодших співаків «Коломийки», а саме: Ляхович Еміл, Микола,
Таня та Петро і Сем’янів Стефан та Ярослав і Причепа Микола, а відспівали
пісні: «Рідна мати моя» та «Від синього Дону до сивих Карпат».
14 грудня 1997 року, в Новому Саді українці
з Кули, Вербасу, Інджії та Сремської Митровиці відвідали виставку, а того
самого вечора організовано концерт в
залі ім. Петефі Шандора. Тут «Коломийка» мала значну роль своєю сорокахвилиною
програмою. Група старших співаків «Коломийки» відспівали пісні: «Цвіточки –
рум’яночки», «Там на горі крута вежа», «Викопав я криниченьку», «Чорні очка»,
«Била мене мати» та «Ой, у лузі червона калина». Танцювальний ансамбль виконав
хореографії: «Повзунець», «Метелиця», «Дев’ятка» та «Українська сюїта».
В неділю, 5 липня «Карпати» з Вербасу та товариство ім. Тараса Шевченка
з Баня Луки були гостями фольклорного ансамблю «Коломийка» у Сремській
Митровиці. Концерт трьох товариств відбувся в переповниному залі міського
театру, а після концерту в приміщенні «Клуб войске Югославіє» був організований
розважальний вечір. Гості з Баня Луки понесли до дому приємні враження.
Замість,
щоб продовжити активність, з мало відомих причин працю припинено на наступних
кілька років...
Кілька наступних років «Коломийка» не
працювала через напруженість політичної ситуації, а найголовніше через «війну»,
яка велася у автономному краю Косово і Метохія. Ніхто з Ляховичів не йшов там,
бо там більше йшли поліцайські і спеціяльні підрозділи. Ця нестабільність
довела до бомбардування Сербії і
Чорногорії (так у той час називалася наша країна) з боку «Нато» у 1999 році.
Бомбардування тривало майже три місяці. На початку всі добре настрашилися, а
пізніше вже трохи привикли. Всі виходили з своїх домів дивитися на літаки і щоб
бачити де падають бомби. Переважно бомби кидали на воєнні обєкти, або будинки,
в яких перебувало військо. Ми вже писали про Дарка Ляховича, але не споминали,
що він ті три місяці знаходився у Подгоріці (Чорногорія) на відслуженні воєного
строку і через це ціла родина Ляхович боялися за нього, а найбільше його батьки
Наташа і Петро і сестра Маріяна. Петро і Наташа навіть їхали автомашиною
відвідати його у Подгоріці. Це було надзвичайно небеспечно і рівне з подвигом.
Після того бомбардування вже не було ніяких конфліктів, ціла Юґославія
зменшилася на Сербію і Чорногорію, а в Косово і Метохію увійшли міжнародні
військові сили, і вони вже там тримали який-такий пор’ядок.
Українська громада у Сремській Митровиці і цілій Воєводині не сиділа
зовсім бездільною. З ініціятиви Товариства української мови, літератури і
культури Воєводини з Нового Саду організувалася Літня школа україністики для
українських дітей з Воєводини. Літня школа відбувалася 2000 року у Бачкому
Петровці, тривала п’ятнадцять днів, і в ній побувало п’ятьдесять дітей. В цій
школі Микола був вихователем і хореографом.
2001 року Літня школа відбувалася у Україні, а наступного 2002 року у
Сремській Митровиці у Будинку учнів середніх шкіл. За директора тої школи
обрано о.Стефана Пітку, а його заступником і керівником школи поставлено Миколу
Ляховича.
2003 року Микола знову вступає в акцію і починає збирати дітей, щоб
знову порушити активність «Коломийки». Йому це вдається, і назбиралося гарне
число дітей, з якими Микола починає з початку, бо з тих дітей, ніхто раніше не
був танцюристом. Працюється у складі Центру культури «Сірміумарт» у Сремській
Митровиці.
Ситуяція у державі втихомирилася, а державний уряд заснував Національні Ради для
всіх національних меншин, а так само і для українців. Це означало, що мажна
почати трохи вільніше працювати на полі національної культури. Українці
Сремської Митровиці, на чолі з братами Ляхович зрозуміли, що це добрий час, щоб
остаточно заснувати українське товариство у Сремській Митровиці. Треба додати,
що тоді ще жив о.Стефан Пітка. Він ніколи прямо не намовляв їх заснувати
товариство, але коли йому сказане, що на цьому робиться він сказав: «Я на це
чекаю роками!» Він між першими вписався до засновників товариства.
Тому, що «Коломийка» знову почала працювати, і що у місті було багато
бувших членів, то зрозуміло, що вони записувалися до членів засновників
товариства. Тому, що «Коломийка» заснована як ансамбль ще 1979 року, то було
нормальним, щоб вона продовжила своє існування як Товариство української
культури «Коломийка». До списку засновників українського товариства записалися
майже всі Ляховичі, а до Керівної ради товариства обрано Петра і Миколу
Ляхович, а був би обраним і Еміл, але він не хотів прийнятися того, щоб не було
забагато Ляховичів у керівництві товариства.
Ставши товариством, «Коломийка» повністю розгорнула свою діяльність. На
полі танцювальнього ансамблю, яким керує Микола найбільше працюється. Дітей –
танцюристів назбиралося понад сорок і мусів Микола їх поділити на два ансамблі:
дитячий і молодіжний. Першим завданням було наробити костюмів для всіх
танцюристів. З ініціятиви Миколи, найбільше костюмів зроблено в товаристві,
руками дівчат і матерей.
У чергові активності з того часу увійшло організувати «Шевченкові вечори»,
брати участь кожного року на оглядах фольклорної самодіяльності, організувати
під кінець року, в листопаді «Вечір української музики – Бал», посилати певне число
дітей на Літні школи українознанства.
Все це не могло зробитися без участі Миколи.
Товариство плекання української культури «Коломийка» заєреструвалося як
Спілка громадян 2003 року, а справді це ширший вигляд уже існуючого Фольклорного
ансамблю «Коломийка», котрий заснований
давнього 1979 року. І таке молоде Товариство швидко дістало завдання
організувати таку велику маніфестацію, відзначення 25 років існування ансамблю
«Коломийка». Реєстрацією Товариство стало незалежним від інших міських
інституцій культури у створюванні
власного плану та програми праці, та у знаходженні способів фінансування активностей та
придбанні потрібних засобів для нормальної праці.
2004 року знова сильно піднімається український
фольклор та на тому полі багато зроблено. На першому місці – масовість
ансамблю. До того прийшлося отриманням відповідних кімнат для репетицій у всіх
днях тижня, достатня кількість кімнат, добрі умови та також близькість дітям.
Приймалися усі діти, котрі висловили бажання бути членами не зважаючи на
здібність. З дітьми робилося терпеливо, щоб жодна дитина не пішла без великої
причини. У багато випадків дітей на репетиції приводили батьки і саме ті
батьки, коли було найпотребніше
виробляти велику кількість костюмів для ансамблю, найбільше помогли.
Вони вишивали, шили, замовляли чоботи у майстрів, виробляли віночки.
Бажаючи цю маніфестацію відзначення 25 річниці від засновання
Фольклорного Ансамблю «Коломийка» зробити чим багатішою, а також ширше
представити українську культуру, вони організували виставку українських
художників з України, Сербії і Хорватії. Святочне відкриття виставки відбулося
21 червня 2004 року о 19.00 годині. Саму
програму відкрила Олександра Ляхович, виграваючи на флейті одну українську
мелодію. Група співаків джерельних пісень заспівали пісню «Коло млина, коло
броду» з супроводом на акордеоні Петра Ляховича.
Головна маніфестація відбулася у міському театрі, де «Коломийка»
влаштувала ціловечірній концерт, для якого Микола приготовив більше хореографій
із своїми танцюристами: «Метелиця», «Повзунець», «Гопак» - дитячий ансамбль,
«Гопак» - молодіжний ансамбль.
Грамоти, або «Вислів подяки» всім присутним членам, які
більше не активні вручали о.Диякон Михайло Ляхович та Микола Ляхович
У неділю, 11 липня 2004 року, у місті Кула, що на півночі Автономного Краю
Воєводина, відбувся Перший Фестиваль української культури «Калина»
організатором котрого виступила Українська Національна Рада в Сербії і
Чорногорії. Ансамбль Товариства «Коломийка» своєю програмою відкрив фестивальну
програму. На самому початку заспівали
пісню «Калина», котрої автором тексту і музики є Михайло Ляхович, а співали
Михайло Ляхович, Наталія Ляхович, Катарина Ляхович, Соня Мороз і Петро Ляхович,
а супроводжали Саша Юришич та Олександра Ляхович. Ця пісня стала святочною
піснею фестивалю в наступних роках, бо організатор шукав таку пісню, в котрій
говориться про калину, а до того ще є авторською з нашого середовища. Після
цієї пісні чергувалися наступні точки: танець «Гопак» затанцював молодший
ансамбль у хореографії Миколи Ляховича, а супроводжали Ярослав Сем’янів, Саша
Юришич та Дарко Ляхович, пісню «Через сад вишневий» відспівала вокальна
група під керівництвом та супроводом
Петра Ляховича, пісні «Куди ідеш козаче» і «Дам я яловицю» заспівали Михайло,
Наталія та Катарина Ляховичі, танець «Метелиця» показали дівчата молодшого та старшого ансамблю у хореографії Миколи Ляховича.
Керівники «Коломийки» у добрій мірі підтримали цей перший фестиваль і
додали організаторам сили у рішенні конче організувати український фестиваль.
Учасників «Коломийки» на фестивалі було аж 65, а привели і ще один повний
атобус глядачів з Сремської Митровиці.
Від
17 до 31 липня 2004 року відбувалася Літня школа україністики, котру
організувало Товариство української мови, літератури та культури «Просвіта» з
Нового Саду. Школа проводилася в Будинку учнів у Сомборі, а у ній брали участь
вісімнацятеро дітей, членів «Коломийки». Разом з учнями у школі був хореографом Микола Ляхович.
У неділю, 3 квітня 2005 року відбувся
у Педагогічній Академії општинський огляд фольклорних ансамблів
Сремської Митровиці. Товариство «Коломийка» і цього року виступило в конкуренції
дитячих та молодіжних ансамблів. Мистецький керівник Микола Ляхович разом із
своїми численими танцюристами приготували для цієї нагоди дві нові хореографії.
Не маємо охоту цю Монографію сім’ї Ляхович перетворити у Монографію
«Коломийки», але життя Миколи у тих роках було так тісно зв’язане з
товариством, що це не можливо розлучити...
Ангажованість Миколи у плеканні української культури у Сремській
Митровиці і ширше таке велике, що це стало великою частиною його життя
У парафії грекокатолицької церкви Вознесіння Господнього постійно
організуються представління на Різдво, Великдень і св. Миколая, а більшість тих
дітей члени «Коломийки». Того року, коли у парафіяльнім подвір’ї розпочинається
будова Парафіяльного залу, Микола був інкасантом а Еміл заступником голови
Церковної Ради.
«Коломийка» постійно виступає на українських фестивалях, оглядах,
концертах, виступають співаки солісти і дуети, засновано бібліотеку, дитячу
оркестру, дівочу вокальну групу, вишивальну секцію, виступається на
Етно-фестивалях, а понад усе, посилаються діти що року на Літні школи
українознанства, і на кінець, «Коломийка» отримує власне приміщення від
општинського уряду.
У приміщенні товариства організуються різні
спілкування членів, «Пущення», «День жінок», ріжні репетиції і так подібне.
Організуються ріжні гастролі: до Дев’ятини, Славонського Броду, ....
За такі активності починають приходити і нагороди: З рук заступниці
голови Державного Комітету України у справах національностей і міграції два
члени товариства «Коломийки» і родини Ляхович нагароджені грамотами за вагомий
особистий внесок у консолідації світового українства.
Між
нагородженими активістами є два члена Товариства «Коломийка», Микола та Петро
Ляховичі. Микола нагороджений як культурний діяч і хореограф а Петро як культурний діяч.
2-го грудня повернувся з Київа хореограф і мистецький керівник
фольклорного ансамблю «Коломийка» Микола Ляхович. Він там брав участь на курсі
української хореографії у Київі у організації Міністерства культури і туризму
України, який тривав з 20 листопада до 2 грудня 2005 року. Курсистами були
хореографи українських товариств з усіх кінців світу, а викладачами були високі
фахівці і визначні культурні працівники України. Вони там мали нагоду бачити
виступи значних українських ансамблів а
репетиції проводилися по більше годин на день. На закінченні курсу
Микола нагороджений дипломом за участь. Він там отримав досить потрібної
літератури і казет з відео-записами українських ансамблів.
Ця подорож на Україну для Миколи була
заслужена нагорода а фольклорний ансамбль «Коломийка» напивно буде мати користі
у наступних активностях
І тоді 2006 року «Коломийка» отримує бути
технічним організатором Третього Фестивалю української культури «Калина». І
знову не обходяться без братів Ляхович: Петро був заступник голови Ради
фестивалю і голова Програмної комісії, Микола координатор Святочного концерту,
а Еміл координатор Етно-художньої виставки у складі Ради фестивалю. Цей
фестиваль так добре організований, що роками буде взірцивим для організаторів
майбутніх фестивалів.
Іще одна Літня школа українознанства 2006
року, яка відбулася в місті Бучач, у Україні, і яка була організована для учнів
старших від 15 років. Від старших були Ляхович Микола як директор і Анна
Ляхович як вихователь.
Я запросив Миколу Ляховича, директора цієї
літньої школи, щоб росповів як там їх прийняли.
– Пішле ми 10-го серпня, мали 43 дітей і четверо дорослих Коли приїхали
там, пан Олег Михайлів дуже гарно нас прийняв хлібом і сіллю та піснями. Після
того пішли до міської ради, поговорили про прграму, яку ми мали
проводити. Прийом був дуже гарний, такий від серця. Не моглося ані подумати, що
будемо мати такий гарний прийом. Після того ми пішли до того приміщення, де
мали проживати. Перше впізналися з тим цілим комплексом. Там нас знову дочекали
діти, котрі вже там були і знову хліб, сіль та пісні. Програма була дуже добра,
мали обов’язки, йшли до Бучачу, до Львова, на водоспади, до печер і відвідали
багато церков. Деколи приходили о 10-ій, 11-ій годині змучені. Крім того, ми
мали приготовити якусь програму і представити 24-го серпня, на день
незалежності України, мали виступити у Тернополі. Ми там поїхали, але не
виступили, бо той день в Україні був проголошений днем жалоби, і всім було жаль
через те...
Крім усіх активностей і гастролів, зорганізовано ще одну чергову
маніфестацію: Річний концерт товариства «Коломийка». Публика дуже любить
виступи «Коломийки» і це ще одна нагода на кінці року побачити що робилося у
минаючому році.
Ще треба додати, що Микола зараз виконує обов’язок голови Філії
Товариства української мови, літератури і культури «Просвіта» у Сремській Митровиці.
Думаю, що далі не потрібно числити
усі активності «Коломийки», які тісно в’язані з життям Миколи. Крім його
особистої ангажованості, його ціла сім’я активна на тому самому полі, і у
дальшому тексті мусимо і про них написати.
Анна Ляхович, з родини Чорний, закінчила
середню і вищу економічну школу у
Сремській Митровиці. І для неї можна сказати, що включилася до українського
ансамблю від самих початків аж до 1991 року, коли «Коломийка» зробила першу
перерву у праці.
Її ангажованість продовжилася у підтримуванні свого чоловіка, коли він
багато свого часу мусів приділити на полі культурної діяльності. Вони разом
старалися виховати своїх дітей у українсько-національному і релігійному дусі.
Швидко по реєстрації «Коломийки», Анна і сама вписалася до членів.
На Річних зборах «Коломийки», з початку
2005 року, Анну обирають за члена Керівної ради товариства, а в тім за
генерального секретаря тої самої ради. З того часу її ангажованість у
товаристві підноситься на ще вищий рівень.
Незабаром Анна пропонована з боку товариства «Коломийка» бути членом
Української Національної Ради, якої вона є членом з 2005 року. Національна Рада
Українців Сербії була задумана і заснована державним урядом, як співробітнича
інституція, яка заступає інтереси Українців Сербії по всіх питаннях.
2006 року Анна брала участь у Літній школі
українлзнанства, яка відбувалася у Україні у Місті Бучач, як виховник.
Після Річних Зборів Товариства плекання
української культури «Коломийка», які відбулися 17 лютого 2007 року у Сремській
Митровиці, які також були і виборними, прийшло до значних змін у керівництві
Товариства.
Голові Керівної ради Товариства Іванові Морозу вийшов дворічний мандат,
але має право бути ще два роки в Керівній раді. Заступнику голови Ярославу
Сем’яніву вийшов чотирирічний мандат і він перестав бути членом Керівної ради,
а також перестали бути членами Керівної ради Владо Шевчук та Іван Кривошия.
Виборами на Річних Зборах Товариства на їхні посади обрано Івана Ворінського,
Івана Ґреґуса та Владу Дереня.
Склад Керівної ради Товариства плекання української культури «Коломийка»
з Сремської Мітровиці такий: Іван Мороз, Славка Канюга, Владо Дерень, Петро
Ляхович, Іван Ворінський, Йосип Кравець, Іван Ґреґус, Микола Ляхович, Анна
Ляхович та Софія Писанюк.
17-ого березня, на своєму першому засіданні після Річних зборів Керівна
рада обрала нового голову, заступника голови, секретаря та скарбника. У
наступних два роки, скільки триває мандат, головою Керівної ради Товариства
«Коломийка» буде Анна Ляхович, заступником голови Іван Мороз, скретарем Іван
Ґреґус а скарбником Іван Вірінський.
Анна Ляхович була активною у «Коломийці» від
самих початків 1979 року, була два роки секретарем у Керівній раді Товариства
«Коломийка», а зараз є головою Фінансової комісії у Українській Національній
Раді. ЇЇ вибір головою Товариства «Коломийка» тільки потверджує її позитивну
ангажованість у нашій українській громаді, як у Сремській Митровиці, так і
ширше.
І справді відколи Анна стала головою
«Коломийки», вона серйозно старається виправдати довірену посаду, і що
найголовніше товариство стало ще активнішим і успішнішим. Це оглядається у
великому числі виступів і гастролів на різних оглядах, фестивалях і етно-фестивалях.
Олександра, донька Миколи і Анни народилася 2 серпня 1989 року. Вона закінчила
початкову школу як надзвичайно добрий учень і за це дістала нагороду як «учень
генерації». Вона знайшла своє місце у книжці, де числяться найкращі учні
Сербії. Зараз є учнем Середньої економічної школи, а початкову музичну школу у
клясі флейти також закінчила.
Коли «Коломийка» порушила свою діяльність, то Олександра також стає
членом і ангажується на всіх полях.
- Я називаюся Олександра Ляхович.
Народилася 2 сарпня 1989 року у Сремській Митровиці. Я учень восьмого клясу
музичної школи на флейті. Вже роками я член фольклорного ансамблю «Коломийка»,
а також часто виступала як соліста на флейті для потреб ансамблю. Крім того займаюся
іще атлетикою і є членом атлетичної команди «Сірміум».
До тепер була учасником на три Літні школи у Сербії, дві у Україні та на
одній у Боснії. На Літніх школах я осягла певні знання з областей української
історії, культури та мови. На тих школах я впізнала багато друзів, з котрими і
далі отримую контакти.-
Нашому Товаристві є дуже необхідне, щоб мали чим більше молодих музично
освічених членів. Вже роками одне з болючих питань було неіснування власного
оркестру.-
Це Олександра говорила 2004 року для
«Віснику» , а ще треба додати, що її активність проширилася: вона танцюристом у
ансамблі, співає у дівочій вокальній групі, грає у дитячому і старшому
оркестрах, відвідує уроки української мови, виступає як декляматор. Кілька
років за чергою виступає на Општинському, Регіональному і Крайовому оглядах
декляматорів, де мала досить успіху. У останій час писання цього тексту,
прийшла радісна вістка, що Олександра стала лауреатом Крайового огляду
декляматорів і братиме участь і на Державному огляді.
В останій час вона
керує дитячою оркестрою, по потребі виконує обов’язок видучої на різних
імпрезах. Виступила вже два рази як співак соліста, або в тріо на Конкурсі
української пісні у складі Фестивалю української культури «Калина» у Вербасі і
Сремській Митровиці. У Сремській Митровиці Олександра зайняла друге місце у
конкуренції дітей-співаків.
Крім усього спімнутого, Олександра обов’язково
брала участь у різних представліннях у нашій церкві, які виконувалися на великі
свята або св.Миколая.
І на кінець, додаємо, що Олександра і далі є
одною з кращих учнів своєї школи, а з того, вона часто виступає у змаганнях на
полі знання з ріжних предметів, і тут осягла неабиякі успіхи.
Олександр, син Миколи і Анни, народився 19
травня 1994 року. Зараз є учнем початкової школи і початкової музичної школи у
клясі гітари.
2003 року, коли «Коломийка» почала
провадити репетиції, то батько Микола почав приводити і Олександра, і прилучив
його до дитячого ансамблю. Малий танцюрист швидко оволодів першими
танцювальними кроками, і швидко стає ведучим у ансамблі.
Пізніше вже по потребі танцював і у складі молодіжного ансамблю. Крім
танцювати, Олександр також активний на числених заходах у товаристві. Він
ходить до музичної школи гітари, і це знання часто демонструє на ріжних
імпрезах. Він бере участь у всіх Літніх школах українознанства, чи то у
Україні, чи тут у Воєводині, відвідує уроки української мови у школі. Він часто
виступає як декляматор чи на імпрезах товариства, чи на оглядах декляматорів. У
товаристві Олександр грає у дитячім оркестрі.
Олександр один час займався і атлетикою, і
на тому полі також мав успіхів, але інші обов’язки не дали йому часу продовжити
у тому спорті.
Всі представління, які приготовлялися у нашій церкві не проходили без
участі Олександра.
Олександр зараз має тринадцять років, в багато чому вже показався, а
багато іще від нього можемо очікувати.
Борис, дев’ята дитина Івана і
Марії, народився 29 червня 1968 року. Він закінчив початкову і ремісничу школу
автоелектричного фаху.
Борис, наймолодший син Івана і Марії. Коли він народився то найстарший
брат Штефан мав 19 років і у той час вже був студентом у Сараєві. Того самого
року брати Петро і Володимир пішли на науку у Українську Малу Семінарію у Римі,
тільки два місяці по народженні Бориса. Значить, що дома постійно було п’ять
братів, а Борис завжди виштався і дивився що роблять старші брати. Можна
сказати, що у його вихованні більший внесок дали старші брати ніж батьки.
В хаті вже існував пор’ядок, який створився
протягом багатьох років в багатодітній
сім’ї. Для батьків було найважніше, щоб діти добре училися у школі, і щоб кожна
дитина закінчила найменше ремісничу школу. Для тих, які надзвичайно добре
вчилися і бажали йти і на вищі школи, то і для них знаходилося якесь рішення.
Окремо для мами Марії було дуже важне всадити дітям віру до Бога, бо вона сама
була щиро вірна особа і у вірі завжди шукала і бачила Божу поміч у всіх
труднощах. А діти, як і всі діти, любили і забави, а всі інші обов’язки
виконували скільки мусілося, хто не мав нахилу до високої науки, то вчився у
школі скільки було потрібно, щоб батьки не гнівалися і не сварили їх. Неділями
ходили до церкви, бо так мама бажала, а було і цікавостей, через які і самі
бажали йти. Пригадую, що всі діти мусіли йти у свій час на віронауку до парафії
і приготовлятися до першого св. Причастія, і в той день, коли хтось з дітей
приймав перше св. Причастія, то мама справляла святочний обід і відчувалося, що
це надзвичайний день у сім’ї. Коли на Велик-день сторожилося коло Ісусового
Гробу, то завжди між вартовими був хоч один з братів Ляхович.
Коли у Сремській Митровиці засновано український ансамбль, Борис мав
одинадцять років, і тому можна сказати, що і він міг помало придивлятися що тут
робиться і приготовлятися і самому стати членом танцювального ансамблю. Він
пізніше став добрим танцюристом, а окремо, коли було потрібно робити якісь
жарти у хореографії, то Борис був найздатніший для цього.
Він на сцені завжди був усміхниний, йому
гарно стояла козацька форма, так що на сцені виглядав справді симпатично. У
«Коломийці» був активний до 1991 року, до війни, потім іще у 1997-98 роках, вже
як старший танцюрист – ветеран.
Ремісничу школу закінчив і військовий строк відслужив перед початком
війни, а коли у часі війни одного за одним братів брали до військових одиниць і
посилали на фронт, то і він дістав наказ початком 1992 року. Того самого дня
мав іти і його брат Петро, але, коли одночасно мали йти два брати на фронт, то
один мав право не йти, тобто звільняли його того обов’язку. Коли брати Борис і
Петро домовлялися, котрий з них використає цю нагоду, то Петро перепустив
Борисові звільнитися від фронту.
Коли повмирали батьки, батько Іван 1995 і мама Марія 1997 року, Борис
іще нігде не працював, бо роки війни не були здатні для знайдення роботи. Але в
тих сумних днях, коли ховали маму Марію, Борис дістає запрошення прийти
працювати у Карально-виховничому заводі у Сремській Митровиці, як результат
його заяви на конкурс того заводу. Питався Борис, що робити, чи йти на завод,
чи бути дома в тих сумних днях. Всі радили йому йти на завод, бо і сама мама
дуже турбувалася, тому що він нігде не працює. Так він почав працювати у тому
заводі як вартовий, а там працює і по сьогодні.
Борис дуже любив бути на українських балах
і інших забавах, де моглося добре потанцювати. Так він і впізнав Анну Саламун,
яка також веселого духу і також любить потанцювати. Анна в той час була вдова,
бо її перший чоловік помер, а їй залишилося двоє дітей: син і донька. Борис і
Анна побралися і повінчалися у церкві. Їм народилася донька Марія.
Борис із своєю сім’єю живуть також на батьківському обійстю у своїй
хаті. Це йому залишилося як спадщина від
батьків.
Марія є маленькою і ще не ходить
до школи.
Татяна, десята дитина Івана і Марії, а друга донька,
народилася 25 травня 1974 року. Татяна
закінчила початкову і перукарську школу. Вона була молодша від Бориса шість
років, а її народженням можемо сказати, що сім’я дістала наймолодшого члена,
якому всі втішилися.
Татяна відростала у великій сім’ї, в якій завжди відбувалося щось
цікаве. Старші брати відходили один за одним на відслуження військового строку,
Штефан вже закінчує студії і відходить до війська. Славко і Петро вже раніше
відслужили військовий строк, а за ними відходили один за другим і інші брати.
Татяну всі у сім’ї любили, а це можна сказати і за батька Івана,
який цілий час був строгий до дітей, а тут у нього зм’якло серце. Батьки вже в
роках, змучені від піклування над дітьми і всіх інших труднощів, які з тим
пов’язані. Старші брати почали вже жинитися, відходити на завжди з дому, почали
їм народжуватися власні діти. За Татяну можна сказати, що найбільше любила
старшу сестру Надію, але коли Татяна мала тільки вісім років Надія відходить з
дому за працєю своїм життжєвим шляхом. Татяні залишилося завжди чекати, коли
Надія прийде до дому на кілька днів. Їй
залишилося спілкуватися з братами, які ще не були дорослі, а найбільше з
Борисом, який був старший від неї тільки шість роки, або з дітьми старших
братів.
Коли у Сремській Митровиці порушено
ансамбль українського танцю і пісні «Коломийка», Татяна мала п’ять років. Про
якесь включення до ансамблю ще не може бути мови, але можемо сказати, що вона
була часто присутньою на репетиціях чи виступах, бо без неї тяжко мама могла
десь піти. Але і вона не чекала довго на свій перший виступ, на якому її
завдання було бавитися з качанами на кінці сцени, доки старші танцювали. Коли
«Коломийка» відзначувала десятерічний ювілей, то вже Татяна була справжньою
танцюристкою.
На жаль, Татяна мусіла прожити всі страждання сім’ї під час
громадянської війне, бувши ще молодою дівчиною. Почалося відходом братів на
фронт, побоювання батьків за них, яких і Татяна відчувала. Михайло і Надія
пішли далеко, до Канади, і не мала можливість бачити їх наступних чотири-п’ять
років. Потім прийшла смерть брата Штефана у Сараєві 1993 року і його похорон у
Сремській Митровиці. Батько Іван помер 1995 року, а мама Марія 1997 року.
Коли знову прийшло до порушення активності «Коломийки» в 1997 році, то
Татяна в цьому дала свій великий внесок, бо вона просто кохала ансамбль і дуже
любила танцювати на виступах, і на всяких інших забавах. Вона разом із своїми
братами призберували членів, а пізніше працювала з початківцями. Того самого
року вона вирішила вийти заміж за Миколу Причепу, який також був танцюристом у
ансамблі.
8 листопада 1997 року відбулося весілля Татяни і Миколи. Татяну з
батьківського дому випровадили брати і невістки, бо батьки вже були покійні, а
сестра Надія в далекій Канаді. Думаю, що у її серцю того дня було більше туги
ніж радості, але і вона мусіла ступити на свій житєвий шлях.
Татяна із своїм чоловіком перейшли жити до Миколиних батьків. Умови для
життя у Ярослава і Надії Причепів були добрими.
Микола ходив ще на репетиції танцю, а Татяна, яка невдовзі завагітніла,
на репетиції перестала ходити.
1998 рік іще тривала напруженість у автономному краю Косово. Там
відходило багато поліцаїв і там відбувалося щось, про що офіційно мало говорилося, але дещо могло чутися від
тих, які там вже були і поверталися. Там завжди тривали якісь конфлікти між
шіптарами і сербами, а тут мішалися поліційські і військові одиниці. Знову
диякі молоді чоловіки отримували запрошення зголоситися до війська і іти на
Косово. Такий наказ одержав і Микола Причепа. Він, маючи досвід з попердніх
таких перебувань у військовій формі на фронті у Хорватії, не бажав відгукнутися
на цей наказ, а разом з Татяною вирішили залишити рідний дім і країну. Вони
скликали найближчу рідню, пояснили про що йдеться, і самого того дня подалися в
дорогу. Татяна була вже у великій вагітності, але це їх не зупиняло у своєму
рішенні. Вони поїхали на кордон Угорщини, перейшли його і дісталися до міста
Дебрецин. Тодішній парох греко-католицької церкви у Сремській Митровиці
о.Стефан Пітка запросив одного свого приятеля у Дебрецині, щоб забезпечив, щоб
Татяна і Микола були прийняті до табору для біженців у Дебрецині.
Так почалося їхнє перебування у Угорщині, яке тривало кілька років.
Швидко, у Дебрецині Татяна народила сина Олександра. Вони були терпиливі і
зносили таке життя, бо їхній намір був добитися якось до Канади. Візу для в’їзд
до Канади ніяк не могли легко дістати. Вже з дитиною вони переселюються до
іншого табору, на зовсім протелижний бік Угорщини, де умови були багато
кращими. На щастя, що Угорщина позволила їм проживати на території своєї
країни, навіть давали і допомогу для дитини. Татяна і Микола не відступали від
свого наміру дістати візу для Канади, а вирішили чекати скілько буде потрібно,
а до Сербії ніяк не приходити. В тому другому таборі Татяна народжує і другу
дитину – дочку Христину. Микола тоді вирішив почати працювати, що йому і
вдалося. А з тим вони виходять з табору, а продовжують жити у винаймленій хаті.
Тут їм народжується іще одна дитина – донька Маріанна. І на кінець, іще
переселюються до Будапесту і тут їхня терпеливість вродила плодом. Вони
отримали візу переселитися до Канади.
Під час їхнього життя у Угорщині їх відвідували часто Миколині батьки, а також і Татянині брати Петро, Микола,
Еміл і Борис. Відвідали їх і Татянині
брат і сестра з Канади Михайло і Надія.
І коли вже остаточно знали, коли мають сідати на літака і политіти до
Канади, вони іще забажали відвідати рідний край і родину у Сремській Митровиці.
Пробули вони у Сремській Митровиці кілька днів, і коли вже мали відходити до
Канади, запросили всіх рідних і знайомих на прощальну зустріч у хаті
Причепових.
Зібралося багато людей, співалося і
танцювалося, а на прощання всі їм бажали щасливої дороги і доброго початку у
вимріяній Канаді, де на них чекають Татянині брат Михайло і сестра Надія.
Подорож пройшла добре, їх у Канаді дочекали гарно, помогли зміститися і
почате нове щасливе життя.
Сім’я Татяни і Миколи тепер у Торонті живуть
у нормальних умовах, у гарній квартирі. Микола працює а Татяна займається
домашніми обов’язками і виховуванням своїх дітей, а такаж працює у школі
заступницею учительок під час обідньої перерви. У Торонті Татяна народила іще
одну дитину – сина Мирослава.
**********************************************************
Історія родини Ляхович – це маленька частина історії цілого нашого
народу, а особливо тої частини нашого народу, який покинув рідну Галичину і подався
до Боснії. Замість кращого життя, там їх
зустріли нові випробування, нові труднощі.
Але ця родина, як і тисячі інших
українських родин, крім боротьби за кусник хліба і виживання, дає ще і вагомий
внесок в відновлення і розвиток
української культури на цих балканських просторах.
Ця монографія буде цікавою не тільки для наступних поколінь у сім’ї
Ляхович, які завдяки їй довідаються про життя своїх предків. Вона буде цікавою і для всіх тих, які колись
у майбутньому досліджуватимуть історію цієї маленької групи українців, ялі
опинилися перше у горбистій Боснії, а відтак у рівній Воєводині. Майбутнім
членам і нащадкам сім’ї Ляхович пропоную читати цю книжку, з якої можуть
дізнатися про життя своїх предків. Якщо, одного дня, хтось з нащадків забажає
написати чогось подібного, то ця монографія може у великій мірі прислужитися.
Іншим читачам, які прочитали цю книжку відповідально затверджую, що все,
що написав відповідає реальному і дійсному житті, і що нічого не видумане і не
перебільшене.
Автор цієї Монографії дякує членам родини
Ляхович на підтримці і фінансовій допомозі!!!
************************************************************************
Використані матеріяли:
1. Часописи «Українське слово» у
видавництві Товариства української мови, літератури і культури Воєводини з
Нового Саду.
2.
«Нова Думка» у видавництві Союзу русинів і українців Хорватії, Вуковар
3. WWW. KOUKYU.CA – o. Stefan Pitka, Our literature
4.
«Коломийка 25 – монографія товариства» Петра Ляховича і Івана Терлюка у
видавництві «Прінтекс» Мачванська Митровица, 2005 р.
5.
«Мандри» Михайла Ляховича у видавництві «Відродження» Канадського Об’єднання
Українців Колишньої Югославії, Торонто, Канада 2007 р.- рецензія Петра
Гринчишина, члена Національної Спілки письменників України.
Нема коментара:
Постави коментар