І я маю
свою калину
У подвір’ї моїх батьків росте
калина вже багато років. Цікаво буде розповісти як вона прийшла до нас.
Все почалося того 1977 року, коли
у Сремській Митровиці настало відродження українського життя. Мої брат Михайло
і сестра Надія довідалися, що у Ілоку (Хорватія) працює семінар (літня школа)
для української і русинської молоді. Вони і поїхали на той семінар, і у
наступних роках також були на них, де б вони не відбувалися. В міжчасі Надія
закінчила Педадогічну Академію у Сремській Митровиці і все більше
активизувалася на праці у українській громаді. Протягом 1980-90 рр. Надія
працювала викладачем української мови на Літних школах для українських дітей і
молоді у різних містах Хорватії, а тоді приходить час, коли вона злучає працю з
любов’ю і користю для української громади бувшої Югославії. Надія переходить до
Славонського Броду і там дістає посаду секретаря і адміністратора Українського культурно-освітнього
товариства з вересня 1985 р. і залишається на тій посаді до вересня 1988 р. Її
праця тут оглядалася в полагодженні коресподенції, організації концертів,
ґастролів, різних зборів, проб, тощо...
В той самий час і у Славонському
Броді Надія працює редактором і директором української радіо-передачі
Радіо-станції Славонського Броду. Вона сама приготовляла матеріяли та музику
для передачі, а сама і провадила передачею. Такі праці і посади в Надії
пробуджують охоту для дальшого вдосконалювання на полі української мови і
українознанства. Тому вона винайшла можливість побувати в Україні і там кінчити
Курс української мови і літератури на Київському Державному Універсітеті ім.
Тараса Шевченка в Києві (Україна) в 1987 – 88 рр. Вдосконалювання продовжується
на Курсі ознайомлення з українською культурою в Київськім Міськім Педагогічному
Училищі в Києві (Україна) в 1989 р. Все це було повязане, бо у той час Надія
працювала і вчителем української мови та культури у цілоденній школі ім. Франьо
Маренича у Бебрині, у Славонському Броді (Хорватія) у 1988 – 91 рр. Тут її
праця була відповідальною і багатограною: праця з дітьми, укладанна програм,
ознайомлення учнів з практикою з української етнології, праця з хором та
танцювальним гуртком.
Але я тут хотів говорити про
калину. Коли Надія перший раз була в Україні, то вона звідтам принесла маленьку
калину, яку і посадила у подвір’ї
батьківського дому. Дальшу опіку про калину перебрала мама Марія, так що
вона ще і сьогодні росте у тому подвір’ї. Батьки Іван і Марія вже давно
повмирали, Надія вже роками жиє у Торонті (Канада), а калина і далі росте на
тому самому місці, а про неї зараз дбає Еміл Ляхович, наш брат, який і
залишився жити у тій хаті.
Коли, під час тої громадянської
війни у бувшій Юґославії, Михайло також перебрався жити до Канади, то він
написав поезію про ту калину і склав музику для неї. Пісня про ту саму калину
прозвучала на першому, другому і третьому Фестивалях української культури
«Калина», як пісня фестивалю.
Біля нашої хати калина росла
сама.
Своїм запахом буйним мене
манила щодня.
Приспів: Калино, калино, ти, калино в батьківськім саду.
Калино, калино, чи до
тебе я ще раз прийду?
Понесла мене доля далеко від
рідних сторін,
але запах калини зберіг я у серці своїм.
Приспів: ......
А тоді прийшла осінь,
калиноньку вітер зламав,
і запах не чути, якого так
щиро кохав.
Приспів: .....
Буйний вітер минувся,
калинонька знов процвіла,
своїм запахом буйним мене
назад привела.
Приспів: Калино, калино, ти калино в батьківськім саду.
До тебе, калино, із
любовлю я знову прийду.
Я залишився жити у Сремській
Митровиці, але постійно думав як і собі розсадити калину у своєму подвір’ї, але
це ніколи не зробив.
Вже всі знаємо як справи
розвивалися на полі української громади у Воєводині, щоб про це не писав, але,
коли наші діти пішли на Літню школу українознансва 2006 року, у місті Бучач, у
Україні, якою керував наш брат Микола Ляхович, то вони повернувшися, принесли
багато малиньких калин. Вже тут на місці, коло автубуса, коли дочікував їх, я
отримав і собі так жадану калину. Вона вже два роки росте і у моєму подвір’ї, а
я дивлюся на неї, як будиться із зимового сну. Своєю красою вона нагнала мене і
про неї написати цю сторію.
Я знайшов дуже цікавий текст про
калину у книжці «Берегиня» Василя Скуратівського, і тут переношу найцікавіші
моменти з того тексту. «Навіки вже
одійшли господарі оселі й саду, але їхня пам’ять живе тут: дерева плекані
татовими руками, і калина, випещена маминою любо’ю...- Вона ж її пестила, мов
рідну дитину...
Не було, здається, хати, біля
якої не кущувала б калина. Як забіліють квіти, дівчата ними коси прикрашали. А
вже коли кетяги достигали, їх вішали попід стріхою. Йдеш, бувало, селом – а
хати неначе в коралях, червоніють густими намистами до пізніх
заморозків.... А як була потрібна
калина у численних обрядах, особливо у весільному. Коли випікали коровай,
необмінно прихорошували його вервечком калини. Калиновим цвітом чи ягодами
оздоблювали весільне вільце молодої....
Дбайливі мамині руки викохали їх, і невдовзі біля застільного вікна
зацвіла першим цвітом калина. Завжди, коли приїздив у гості до неньки, одразу ж
нагадувала: ″Ось глянь, яка красуня! А пам’ятаєш, як ми її садили? Тепер, коли
тебе довго немає, я дивлюся на неї і згадую: «Любуйся калиною, коли цвіте, а
дитиною, коли росте». У цьому
афоризмі глибокий зміст. Його достоту осягаєш з літами, надто коли і в самого
з’являються діти. В калині, кажуть, материна любов і мудрість. Дивлюся на кущ,
що розрісся, і згадую її слова: «Щоб гарний споминок був і мені, й
тобі...» Правду каже прислів’я: без
верби й калини нема України. З давніх-давен наш народ опоетизував цей кущ,
оспівав у піснях. Хто не знає відомої козацької балади часів Хмельниччини
«Розлелися круті бережечки», де символ калини символізує дух боротьби за
національну незалижність.
Гей, у лузі червона калина, Гей, гей, похилилася; Чогось наша славна
Україна, Гей, гей, засмутилася....
Чи ж тому так дбайливо охороняли
й доглядали калину.... Кущ калини коло материної хати. Це не тільки окраса, а й
глибокий символ, наш духовний світ, наша спадщина. Якщо троянда й виноград, за
влучним висловом Максима Рельського, символізують красиве і корисне, то кущ
калини, увібравши обидві ознаки, опредметнює й духовний потяг до своєї землі,
свого берега, своїх традицій... Мені
здається, що тому, хто не посадив на обійсті калини, кому вона всохла од
байдужості, а ще гірше, коли викорчувана, -ні йому, ні його дітям ніколи не
почути найчистішої, найніжнішої, найбентежнішої у світі пісні....»
Написавши ці рядки, я тільки
бажав висловити мою любов і пошану до того кущика, який прикрашає і моє
подвір’я, а калиною називається.
Вісник 48 – червень 2008 р. – Петро Ляхович
Нема коментара:
Постави коментар