Любіца Паньків
Багато українців з наших теренів зацікавлені дізнатися більше про своє минуле, тобто точніше з’ясувати ту частину української історії, яка стосується переселення українців з Галичини до Боснії у часі 1890-1915 років.
На цю тему вже писали дослідники, які самі належать до нащадків тих переселенців. І мене цікавлять такі дослідження, записав уже кілька спогадів старших українців про життя у Боснії, тим більше мене цікавила причина їхньої міграції далі у світ. Це були дослідження про переселенців, які зараз живуть у Сремській Митровиці. Нижче подаю запис про одну українську родину з міста Шід.
Шід – місто на прикордонні Сербії і Хорватії, а належить до реґіону Срем. В одній українській родині ми провели розмову зі старшою жінкою-вдовою, якій ім’я Любіца Паньків:
- Пані Люба, прошу назвати ваше походження, хто з ваших переселився, де одружилися та дещо про вашу сім’ю.
- Мій батько називався Петро Логінський і переселився з Галичини, коли йому було п’ять років. Його сім’я мала поселитися десь біля Вінковців, у Хорватії. Там їм давали місце, але їм не сподобалося, бо не було досить лісу, а вони переселювалися задля лісу. Тому пішли до Єваджіїв, близько Тешня, 17 км від Добою у Боснії.
- Чи знаєте котрого року це було та з якого місця?
- З галичини, а ніколи не питалися з якого осередку, тому не знаю. Мій батько прийшов 1900 року.
- А ваш чоловік Олекса?
- Його дід був лісником в Україні і називався Федько, а його батько називався Андрій Паньків. Вони також жили в Єваджіях, мали хату близько мого батька. Згодом продали хату одному багачеві й переселилися до Ґрабовиці, де купили хату від одногосвященика.
- А де це село знаходиться?
- Біля Добою, це на дорозі між Добоєм та Баня Лукою. Панькових було п’ять братів і одна сестра. У Логінських так само стільки було. В Єваджіях були ще тільки сім’я Ковалєвсткі і їх було три брати. Вони жили неподалік мого батька. В Єваджіях я жила до свого 17-го року, коли вийшла заміж.
- Де там була найближча україська церква?
- Була в Деревенті та Прняворі.
- Чому ви вирішили переселитися до Срему та коли це було?
- 1954 року. Ми жили на одному горбі у Ґрабовиці, де не було зовсім води. Вода була тільки в потоці, а коли він пересихав, то води зовсім не було, і ми були змушені волами довозити її з ріки в барилах.
- Чим займався ваш чоловік?
- Він був столярем, а і землю ми обробляли. Українці були добрими ремісниками, будували хати, мурували, покривали. Правда, ніхто з них не закінчив ремісничої школи. І мій чоловік був самоук, а його дідо служив у жандармів у Тешні. Він з Тешня приніс котел (казан) на плечах до Ґрабовиці, 30 кілометрів, такий був сильний. У Ґрабовиці була дуже недобра земля, у Єваджіях була краща. Мій батько мав 7 років, коли повмирали його батьки, обидвоє за два тижні, а його сестрі було 11 років. Я завжди заплачу, як собі пригадаю. А був ще і молодший брат Михайло. І вони бідні якось збудували хату з каменя. Хто їм допоміг, цього ми нікого не питали і не знаємо. Наша хата була покрита черепицею. Нас було дванадцятеро дітей, а покажу знимку, до якої хати я віддалася.
Дуже намучилися, Боже хорони. Навколо нас жили самі мусульмани, перша хата – мусульмани, далі стрийко Стефан, а трохи далі хата баби по матері. Інших і не запам'ятала, тільки бабу. Вона була сама і тому я була в неї від свого дев’ятого року. А далі було ще дві хати Ковалєвських, а всі інші мусульмани.
- Що ви зробили з майном, коли вирішили переселитися?
- Продали, було можливо тоді продати, але ″будь за що″, а це було 1954 року.
- Чому ви вибрали за місце переселення Шід?
- Олекса і його брат Стефан ходили шукати в Митровицю, до Інджії, щоб щось викупити. Вибрали Шід, а краще було би, якби це було в Митровиці або Інджії. Ми тут також намучилися. Вибрали Шід, бо Стефан хотів залишитися у Босні. Його дружина була сербка.
- Як було, коли ви прийшли сюди?
- Купили землю біля дороги, збудували хату. Тоді ще багато людей тут будували хати, а того самого року була велика повінь шідського каналу ″Шідал″.
- З чого ви тут жили?
- Обробляле землю. Олекса ще займався столярством, а пізніше одержав роботу на будівничому підприємстві ″Ґрадітель″. Працював у Новому Саді та в інших місцях.
- А ваші діти де народилися?
- Всі троє народилися у Босні.
- Чи ви мали якісь зв’язки тут з церквою?
- Тут, у Шіді ходили бо русинської, парохом був о. Никола Ердель. Був добрим до нас, але не був довго, перебрався до Німеччини. Після нього прийшов о. Василь, забула призвище. Отець Василь був бідною людиною, дуже добрий до нас, приходив посвячувати хату. Я йому зварю каву, а він каже: ″Подивіться, а ви і це маєте″. В нього була дружина і п’ятеро дітей. Ми були добрі і з сестрами-монахинями.
- Чи було тут ще українців , коли ви доселелися?
- Було в Бачінцях, а в Шіді не було..
- Вам це не дуже заваджало, бо ви і там не жили між українцями.
- Ні... Нас насварила одна невістка від Панькових, яка живе в Кулі, де є багато українців. Казала: ″Які ви українці, коли не знаєте говорити по-українськи″. А які можемо бути? З ким ми могли говорити? Мамин батько був італієць, у хаті розмовляли по-сербськи, він не міг говорити по-українськи. Деколи мамина мама дещо сказала дітям по-українськи, коли його не було в дома. Стрийна також була хорватка, не вміла, і її діти не вміли. З ким я могла розмовляти? Мама мало знала по-українськи, коли віддалася, а батько рано залишився без батьків...
- Але ви свідомі того, що ви українці?
- Я люблю, і ще як любила наших українців. Мені в серці приємно тільки, коли хто згадає когось з українців. Здається, ніби мені хтось щось подарував, коли хтось спімне Україну. Не знаю чому мені так. Там, де віддалася в Ґрабовиці, свекор і свекруха були справжні українці і говорили, але я мало була з ними. Ми зовсім говорили по-мусульмански- сербською, але якоюсь іншою мовою.
- А як теперішній священик, чи приходить до вас?
- Отець Михайло Малацко, з ним ми дуже добрі.
- Чи тому, що о.Михайло Малацко і ваш син Андрій були товаришами?
- Він якось добрий, дружина його добра, шанована. Я коли піду до церкви, після Служби Божої вона каже: ″Зараз вас о. Михайло відвезе додому″. Деколи я прийду раніше до церкви, а вона каже: ″Сідайте-но тут, не чекайте надворі″.
- Ви, крім усіх ваших труднощів, приймали і чужих дітей-сиріт на домашню опіку.
- Так, ми прийняли двох хлопців, вигодували. Старший народжений 1972, а молодший 1974 року. У той час в Шіді давали таких дітей. Тут була одна сусідка, а її син працював у соціяльній установі, котра старалася про безпритульних дітей. Я працювала у ″Мітларні″, яка розформована, а тоді пильнувала доньчиного сина-мого внука. І сусідчин син запропонував мені взяти одного маленького хлопця, бо внук був уже трохи більшим. Я тоді так, жартуючи, сказала, що ″можна″. Після якогось часу він прийшов і каже: ″Ходім по того малого до Митровиці″. Та дитина була в Митровиці в шпиталі, знайшли його покинутого під якимось сходами.
- Чи установа щось платила за це?
- Небагато. Вбрання вони давали, а на їжу давали гроші, але це було зовсім мало, скільки це було би в нинішніх грошах, не знаю.
- Що могли купити за ті гроші? Наприклад, мішок муки могли?
- Могли купити їжу для дитини і ще трохи залишилося. Ми мали корову, так що не мусіли купувати молоко. Той старший мав шість тижнів, коли ми його взяли, а той другий був ще меншим. Я їх взяла і тоді вже ніде не могла працювати, а було додатково важко, бо Олекса майже ніколи не був удома, зі своїм підприємством працював по інших містах. Приходив деколи на вихідні дні. Я не могла ніде працювати, бо ми мали поле, корову, були діти, а була і баба.
- Чи Олекса отримав пенсію і коли помер?
- Він працював 25 років, а пенсія була маленька. Олекса помер 1987 року. Раніше тут були монахині, українки, тепер їх тут немає більше. Між ними була одна старша сестра, дуже добра. Ми познайомилися з ними а церкві. Мій Олекса більше разів дещо в них робив. Вони досить часто приходили до нас, бо ми тут були одинокі українці.
- Ви напевно приготовляли українські страви?
- Певно, що так. Варила борщ, обов’язково вариники, завиванці, гриби на Святий вечір, коли мусить бути дванадцять страв, також простирали сіно на столі. Тут посходимося, і кутя, чорнослив, капуста, горох,... буде дванадцять страв.
- Чи ви носите паску на посвячення на Великдень?
- Обов’язково, але ми святкуємо і празник (славу) святого Івана.
- Як до того прийшло? Чи це така ″слава″, яку мають православні?
- Знаєте як, ми не взяли її, але коли батьки переселювалися з України, в їхньому осередку це був церковний празник. Коли рушили звідтам, священик їм сказав: ″І там святкуйте той празник, не опускайте. Це великий святий″.
- Як ви трактуєте той празник, як на зразок сербської ″слави″?
- Зійдемося ми, рідні, й святкуємо в колі родини. Були один час уже й покинули, тоді захворів мій син Воя і баба Іванка, і тоді ми вирішили, що не будемо більше покидати. Так це залишилося, і так буде, поки я жива...
Можна зробити висновок. Перший раз дізнаюся про факт, що переселенцям давали землю і біля Вінковців. По-друге, підтверджується факт, що наші люди йшли, бо їм хтось обіцяв дати ліс, що тоді вважалося багатством. По-третє, ця жінка своє довге життя прожила в оточенні інших народів, а любов до свого українського ще зберігається, а також досить добре збережена пам’ять про предків.
Цей запис, можливо, і не дуже цікавий, але коли би ми назбирали багато таких спогадів, і з кожного дізналися хоч маленьку новинку, краще би пізнали і з’ясували сторінку з історії боснійських українців та їх нащадків.
грудень 2006 року – Петро Ляхович
Нема коментара:
Постави коментар