0026 - Спогади, спогади...

Славка Басіщюк

Спогади

     Славка Басіщюк, українка з Сремської Митровиці, народжена в Лишні 1942 року. Тепер живе в Сремській Митровиці, нігде не працює, а займається домашніми справами. Вана дуже тримає до нашої релігії, відвідує Богослужіння у нашій церкві, і є активною у культурному житті українців Сремської Митровиці. Вона є справжньою представницею українського життя, як в Босні, так і у Сремській Митровиці. Вона бере активну участь в плеканні української культури, а саме, вона є членом Групи співаків українських джерельних пісень у Товаристві "Коломийка" від самого заснування аж по сьогодні. Її дві дочки були своєчасно танцюристки у фольклорному ансамблі "Коломийки".

     Її житєва історія є дуже цікава, а більшість з того сказане у її спогадах, котрі я дослівно переношу, бо лише так ми дізнаємося більше з нашого минулого.

     Перед Різдвом 2007 року ми запросили її розповісти все, що вона пам'ятає з свого минулого, і, щоб сказала нам кілька новорічних та різдвяних віншувань, а котрих ми хотіли використати у різдвяному концерті у нашій церкві.

    -Просимо вас щоб сказали дещо про себе, усе, що ще пам'ятаєте.

    -Мій дідо Мельник Кирило і баба приїхали до Босні, до Лишні 1900 року з Коропця. Моя мама від Мисливців, також приїхала з України, з Порхови 1912 року. Вони жили в Лишні, де жили і мій тато і дід. Вона мала 12 років, як приїхала, а я народилася також в Лишні.

     -Від кого ви научилися віншувати і так багато пісень?

     -Мій дідо Кирило мав дуже багато книжок. Як приїхав з України, багато книжок приніс з собою, а, крім того, він мав багато газет, йому присилали з України. Вони так увечір робили, як то кажуть, вечорниці. Жінки вишивали, прели, а хлопи сиділи і слухали, а мій дідо читав їм книжки. Було дуже всіляко, але мого діда приявили. Вони думали, що він якийсь ..., робив против держави. Вони прийшли і запитали чи він вміє читати і писати. В мого діда була повна шафа книжок, і вони його взяли до аресту. Так, що дідо раніше Першої Світової війни десь загинув у Мадярщині (Угорщині), навіть не знаємо де гріб його, ніти нічо, ніколи сі не вернув. Ті, що прийшли по нього і самі не вміли читати, і як бачили так багато книжок, і взєли його. Вони не розуміли, що то були і байки, і казки, і пісні. Вони то не розуміли, а книжки що забрали, а що ми сховали. Сховали були у одну таку деревляну скриню, і закопали в землю, але ми були тамка при долині, ріка була близько і всьо замокло. Нічого ся не скористало, ні одна книжка сі не лишила після діда. Тоді володіла Австроугорська. Коли прийшли жандари, він був у млині і читав газети. Тоді його забрали. Більше його ні баба ні сини не бачили.

    

     Віншування:

1. Темнинька нічка тьмою світ закрила,

    на небеснім полю зоря засвітила,

    но одна зоронька понад усі сіяє,

    а над Вефлиємом промин розливає,

    ангелські хори там сі збирали,

    на небесах небесні пісні співали:

    Слава во вишних Богу, на мир явився!

    Люди, веселіться, Христос народився!

2. Вінчую вас нині, у тім Новім році,

    щоби вам щастє стояло на кождім кроці.

    Най благодать Божа вас не опускає.

    Дай вам, Боже, всього що серце бажає.

    Вже нова година зачинає бити.

    Дай вам, Боже, щастє і здоровлє,

    і многая, многая літ прожити!

     -Чи ви знаєте ще яких пісень або вінчувань?

     -Я дуже багато знаю пісень, але то треба пригадати. Мене моя мама дуже багато навчила. Ввечір, як сиділа і що робила, і коли їй було найтєще, вона співала, а я так сиділа коло неї, була мала, і так навчила від мами.

      А то, що я навчилася, колись ми представлення мали. Мама моя мала голос дуже гарний, а то і по Мисливцях, ану який голос мала твоя мама. Казали, мою маму чекали, а мама мала дітей досить, я сі ще не була вродила, і тато ще був живий. Як мама мала щось зробити, то вони чекали, як ішли колядувати. Мама знала й гарно віншувати.

     Баба і мама, колись так все завязані ходили, а на цій знимці лущать фасолю. А видиш ти який моя баба мала той станік, вона його так називала, а був такий синій, а носила і куралі.
  Моя баба по батькови. Вона прийшла з України. Вона є дівоцьке Дмитрик, а називалася Мартя і була жінка мого діда Кирила Мельника. Вони прийшли з міста Коропець, близько Бучачу, Тернопільської області.

   Ми там у Лишні мали учителя, Рудак Никола. Тоді сі дуже був зробив розділ. Ішли сербські діти, і ішли українські діти, і тоді їх поділили.

    -А це була звичайна школа?

    -То була звичайна школа, до четвертої кляси.

    -Чи тут були уроки українською мовою?

    -Поділили були українців. То не було багато. Були дві салі, одна була більша, а друга менча. Ми у тій менчій, були перша і третя разом, а друга і четверта. І так то поділино було, а то було дуже...Ми все друге вчили югославською, а тілька троха, як котра година українською. Але як прийшли, як виділи, що то не може бути... Ми сі тут не навчили української. Потім прийшла Славіца Біленький. Ми сі найбільше навчили від родичів. 
Я вродилася кілька місяців після тата. Коли була війна, надїхало якесь військо, а тато ніс колесо. Вони застрілєли з гори, а він лєг в воду. Так вода текла, рівчик. Сніги сі топили, а то були колись великі сніги, і він лєг в ту зимну воду. Єдин приїхав і каже йому: "Ти лежи, поки ми не поїдемо, а я застрілю попри тебе, бо мене післав старший." Тато не вставав, лежив у воді, прийшов до дому і за дві негілі мій тато помер. Дуже перехолоду дістав, а то не було лікарів.

         Знаєш як, Мілько, брат мій поміг Славці, бо він тоді працював в УДБ-і, коли вийшов перший український буквар. допоміг їй, бо то сі не могло так штампати (друкувати) як хтіти, бо то до Сараєва йшло.

    Вона нас учила співати. Але то співалосі! То був правий хор. То ми йшли, вона грала на скрипці, до Деревенту на смотру хорів. Ми завзєли друге місце. Тільки ми співали по українське, а співали на чотири голоси. Тенор співав Іван Стефанишин. Його колись називали Файний Іван. Він мав дуже файний голос. Я і тепер пам'ятаю як співали:

    "Засіяло сонце золоте,

      народ збудився зі сну,

      все зірвалося, що живе,

      Україну боронить свою.

     Шумлять прапори малинові,

     твої прапори, краю мій,

     ідуть у похід козачиньки,

     ідуть вони у славний бій.

    

     Не було автобусів, авто такий, цирадов накритий, а Славка каже до Івана: "Ти сідай у кабіну, бо ти мусишся найкраще чути, зопсуєш голос в горі." Зберала вона нас до купи і це було гарно вечорами.

    -А як за дочікування Нового року, як ви то казали?

    -Новий рік не робили, трохи йшли колядувати, але не дуже сі то сміло, тоді дуже комунізм був.

    -І там на селах?

    -Та і на селах було тих. Я знаю як мені казали: "Ану, будь, підпишися, як ти будеш комуніста, ми тобі дамо роботу в склепу." Але тоді б не сміла до церкви ходити, но а ми так близько церкви, а я кажу: "Чого б я то своїй мамі і бабі зробила таку кривду, таку ганьбу? Під хатов церква, я би могла сісти під хатов і слухати Службу Божу в літі, як то відтворині двері, бо то дуже близько була церква. То було зараз через дорогу.

    -Мене цікавить цей Щедрий вечір.

    -Щедрий вечір. Знаєш, коли був, теперка перед Богоявленням, то колись казали "Малі свєта", "Малий Святий вечір". вже не було, як на той перший.

    -Які звичаї були на той день?

    -Також пісно сі їло, йшли щедрувати, але я тепер не знаю як сі щедрувало, але знаю, як було за Свєта, йшов вертеп. В вечір, вони так свічку запалять, і надворі під вікном, а не було ніякого світла. То файно виглядало. Оден гусячі крила поставить таяк ангел, а єден сі намастить, то ніколо не забуду, намаститься так в чорно і каже: "Хочу вкрасти когось."А я злапалася сестри за карк, а він далі каже: "Або тебе возьмимо, або твою сестру." Я була мала, і її не пускаю, і сама сі тримаю. Пам'ятаю, що так файно колядували, але дуже сі бояли, був той новий комунізм, було дуже страху.

     Я потім нічо, як то мене комуністи хотіли, я кажу, а я така була, сміла казати: "А я, може, більший комуніста від вас. Я йду до церкви, я ані збришу, ніти вкраду, ніти нічо. Що би я моїй мамі зробила такий жаль, через ту роботу, а доки та робота буде?" А я маю роботи і в дома.

     Як тато помер, мама мусіла більше робити, хоч то були і коні, мале все до роботи, але все мусіло робитися, діти були малі. Мілько тоді був в Бітолі, там була школа за священиків, бо тато хотів, а як він помер, більше не моглося, не малося. Як він мав прийти, продали корову на подорож, бо було далеко. Як у той час могло йтися? Мама мучилася з нами в дома.

     -Якщо ви маєте яких знимок, з котрих можна більше побачити з вашого життя у Босні, і хто там робив знимки? 

    -Володимир Мислевич. А то твій дідо Володимир Мислевич, мій вуйко, мамин брат. Він перший мав той фото-апарат, там у Лишні.

     Дід Володимир, єдиний він був фотограф тамка у той час. Один час твій дід, а мій вуйко робив у Загребі, у якісь канцераії. Твій дід не був який-не-будь чоловік, думаю, був вчений чоловік.

     Що ми шкода, млин вже чисто майже зруйнований. Дивися, який він, а то колись був млин, два каміня.

     - А де він був?

     -Та там, коло нас, на ріці, коло Лишні.

     -Чий то був млин?

     -Наш, дідо зробив був і молов з два камені. Як діда вже не було, а тато і стрий сі поженили і поділилися, то зробили ще один млин на дрова, а цей був водяний.

  

 А то брат мій Василь, той, що в Австралії, а то перші скії (лижі). Мілько перший мав, а тоді дав йому. Всі сі возили на тих скіях (лижах). Як Василь пішов, ми усі сі возили на тих скіях (лижах). Я стану наперед, Петро стане назад, а Борислав в середині. Вони мали і то за черевики, і були праві (справжні) скії (лижі). Як воно трохи злапає мороз, всі їдимо.

     А тово смо сі бавили "гаївки" 1960 року. Коло церкви. Було дуже файно. Ой, але звонилосі! У нас на Великдень сі сміло звонити. Перше мусиш покушати свячене яйце, а ми були близько церкви. Одне яйце сі обтеребить і тоді кілько нас є в хаті, на тілько кавальчиків сі поділить. Стрийкова хата була ще блище від нашої. Хто борше прибіжить, а Славка була трошка старша від мене. Мама моя знала, що я хочу, щоб борше зазвонити. То було дуже велике, хто борше зазвонить. То було на Великдень, коли сі вже паска посвятить. Тоді вставалосі у четвертій годині і неслосі паску святити. Служба Божа відправиться, тоді покладуться кошики у два ряди. Як це посвятиться, йдеться до дому. Мама дасть мені яйце, я живо в писок і до звону, а Славка тоді біжить і каже: "А як ти можеш так живо зїсти яйце?" "А видиш, що можу." 

   

    -Чи маєте щось від тих старих річей?

    -Не маю. Видиш що маю, але то вже дуже пропало.. Це має напивно 150 років. Обрус, тканий. Він від моєї баби. Як мама віддавалася, це було для неї.

Є ще одна верета, а то ще мій дідо замовляв разом з газетами і нитки з України. Маю ще малий Кобзар з України з 1956 року, а я його дістала 1958 року. Книжку Івана Франка дістала як нагороду моя донька Оксана, коли була на Семінарі у Ердуті.

      -А як було, як ви доселилися до Шашінців, чи ви віддалися там, чи тут?

    -Я перше була у Білгороді у мого брата, вирнулася до Лишні, а тоді була трохи у другого брата тут у Митровиці. Він тут мав хату, а я звідси віддалася до Шашінців за Петра. Ми були у Шашінцях штири роки.

    -Чому Шашінці були цікаві, бо досить українців там приходили?

    -Знаєш чого, там було газдів. То були господарі, сремці, які хотіли людей, котрі робили. Було у центрі села, на куті збиралися, приходили ті з Босні, але вони їх не дуже любили. Українців признавали, бо були здібні до кожної праці.

     -Чи знаєте, хто з українців прийшов перший до Шашінців?

     - Не знаю точно, але межи першими були Курмани, Стефанюки і Корпаки   

     -Чи отримували якісь звичаї у Шашінцях?

     -Ні. Українці сі слабо сходили, а в той час було понад 15 хат. Мій Петро не дуже тримав до того. Він більше любив фудболь і йшов дивитися на їх змагання.

     -Чи від самого початку співали у тій нашій групі? Хто вас там запросив?

     -То був Михайло Ляхович. Він приходив і просив, каже: "Цьоцю, як ви не підете, то і мама не піде."А мій  Петро не дуже то хтів. Петро мав маму, а діти ще не дорослі. Йшла і не йшла, а як діти підросли, тоді вже йшли разом.

Сремська Митровиця, 28 січня, 2007 року  - Петро Ляхович