Михайло, п’ятий син Марії та
Івана, народився 13 червня 1959 року у
Сремській Митровиці. Він – перша дитина своїх батьків у власній хаті, на
власному подвір’ї, де вони дожили свій вік.
Михайло у Сремській Митровиці закінчує початкову школу і гімназію, а Академію
мистецтв у Новому Саді і пізніше стає викладачем образотворчого мистецтва в гімназії
у Сремській Митровиці.
Він уже від своїх батьків перейняв почуття
національної приналежності до українського народу, а тут зробив свій внесок і
о. Стефан Пітка, тодішній парох у Сремській Митровиці, який допоміг і спрямував
Михайла у Літню школу українознавства в Ілоку (Хорватія) 1977 року.
Сам Михайло розповідає про ті часи: «У моєму особистому житті о. Стефан
залишив глибокий слід. Ще і сьогодні пригадую день, коли він
закликав мою сестру Надію і мене і сказав нам піти до міського
уряду, до молодіжної організації, і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і
русинської молоді, який того 1977 року відбувався в Ілоку. Офіційні особи у общині на нас «вибілили
очі» і мало нас не прогнали. На це о. Стефан сказав нам поїхати до Ілоку і передати привіт Гавриїлові
Такачу, який був головним організатором семінару. Ми це зробили, і нас радо
прийняли як учасників семінару. Аторитет о. Стефана цьому сприяв.
Участь у семінарі цілком змінила
життя мені, а вірю, і моїй сестрі. Обоє ми нарешті зрозуміли, якого народу ми
діти, яка наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її
розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське. Повернувшись додому, ми вирішили, що
мусимо щось робити і в Сремській Митровиці. Через два роки зорганізували ансамбль
«Коломийка», долучили до нього іншу молодь, і відродження українців у Сремській
Митровиці почалося».
Михайло 1978 року вступив у Художню
академію в Новому Саді і зразу почав відвідувати КМТ ім. М. Горького, куди,
зокрема, заохотила його перспектива стати танцюристом. Він швидко освоював нові
навички, особливо цікавила його хореографія. Нахил до музики вже мав з
батьківського дому.
Він усім своїм єством заглиблюється в пошуки шляхів, які б зблизили його
з українством. Невдовзі ці пошуки увінчалися успіхом – Михайло організовує
самодіяльний колектив «Коломийка» і керує ним упродовж багатьох років.
– Коли ми повернулися з літньої школи, почали працювати, – пригадує
Михайло. – Притулок знайшли в Будинку молоді ім. 1 Листопада, у самому центрі
міста, недалеко нашої церкви. Спочатку давали терміни, які нам не дуже
відповідали. Пізніше, коли побачили, що ми серйозно працюємо і що сходимося не
тільки з усіх кінців міста, але і з Лачарку, то дали нам більше часу. Але я
мусів від’їжджати до Нового Саду і приїжджав раз на тиждень, і тоді ми працювали
довше.
–
Найцікавіше було, що ми мали, так би сказати, сімейні групи, – пригадує Надя. –
Так було аж п‘ятеро Сем’янових, четверо Ляховичів, по троє Капроцьких, Чорних і
Дзвіників, по двоє Воротняків, Писанюків, Душенків, Відаковичів та інших. Отець
Пітка запропонував нам ходити колядувати і таким способом приманити і старших.
І справді, вже після Різдва старші заснували групу співаків, яка постійно
зростала і все краще співала. Були це переважно наші народні пісні, і диригент
не дуже був потрібний. Але з часом і вони почали цей спів вдосконалювати, і це
ще краще звучало. Правда, були і обдаровані співаки, як, наприклад, Іван
Тарадайко, Марія Ляхович, Марія Сем’янів, Василь Сем’янів та інші.
Пригадує Михайло:
– І хоча ми були формально у їхньому списку, ми були цілком самостійними
в роботі. Правда, ми часто готували частину своєї програми, коли виступали
разом з ними. Але мали все забезпечене.
Нам навіть забезпечили автобус для першого виступу на «Ружі» в Керестурі. Так
ми і залишилися в рамках Будинку молоді, потім вибрали собі назву «Коломийка», бо
це між нашими людьми був популярний народний танець.
У
своїх спогадах про початки «Коломийки» Михайло пише: «А все почалося від мрії.
Ця мрія була палка і велика – розбудити українців Сремської Митровиці з
летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті, розбудити знову в них
приспану любов до власної пісні, дідівської землі. Мрія ця зродилася в серцях
кількох нас, у той час дуже молодих і недосвічених людей. У зародку «Коломийки»
стояли три родини: Ляховичі, Сем’янові і Капроцькі. Ми почали заохочувати й
інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на репетицію.
Знайшли ми і корепетитора. Був це досвідчений музикант Ярослав Пречепа. Люди
були, бажання було, та одного бракувало – дозволу політичних органів. Спочатку
одержати цей дозвіл не було просто. Деякі люди сподівалися, що наша ініціатива
згасне сама по собі. Але вона не згасала. Ми знайшли підтримку в особі тодішньої
голови общинського Союзу Соціалістичної Молоді Бранки Прокоп. Ми у письмовій
формі обгрунтували наше бажання, і дозвіл було отримано. Нас оформлено як
гурток при Будинку молоді у Сремській Митровиці. Здається, що вирішальну роль в
одержанні дозволу відіграв і тодішній директор Будинку молоді Душан Ерцеговац.
Він від самого початку нас підтримував і завжди йшов назустріч нашим бажанням.
Ми
почали працювати з безмежним ентузіазмом. У той час я був студентом Академії
мистецтв у Новому Саді і там став членом КМТ ім. Максима Горького. Все, що я
навчився там, старався переносити до «Коломийки». Нашою першою хореографією був
досить простенький «Гопак». Із тим «Гопаком» ми вперше виступили на Фестивалі
культури русинів і українців «Червона ружа» в Руському Керестурі. Було це в
червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які
без ентузіазму вийдуть на сцену. А побачили вони правдивий ансамбль з восьми
пар високих хлопців і струнких дівчат. Українці Сремскої Митровиці вийшли з
анонімності на широку сцену і там залишилися до сьогодні.
Тут треба сказати, що, крім танцювального гуртка, почала працювати і
група співаків. Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в
якій вони існували в народі. Це вперше ті пісні потрапили на сцену. Члени групи
з ентузіазмом і відповідальністю ставилися до участі у групі, хоча мали свої
домашні обов’язки. Їхній труд увінчався успіхом, коли в 1981 році вони
виступили на Воєводянському фестивалі традицій у Вршцу. Потрібно згадати і тих,
які у групі співали від самого початку аж до відходу у вічність, а саме Марію
Ляхович, Марію Сем’янів та Івана Тарадайка. Вони вклали свій талант у нашу
громаду, у нашу майбутність.
Відтоді
ми щороку виступали на «Червоній ружі», і з кожним роком наші виступи були
кращими і кращими. Ансамбль збільшувався, ми придбали чудовий оркестр,
заснували дитячий ансамбль.
У
1984 році відзначили п’яту річнецю свого існування. Концерт відбувся в будинку
Педагогічної Академії. У той час ми думали, що п’ять років – це велике досягнення.
І воно було – з огляду на те, що українці перед тим були цілком забуті і викреслені
зі списку національних меншин.
Найбільш успішним періодом «Коломийки» були
1985-1986 роки. В обидва ці роки ми одержали нагороду за найкращу хореографію
на «Червоній ружі». Для нас це був великий здобуток, особливо зважаючи на те,
що ми змагалися з більш досвіченими ансамблями. У 1985 році ми виступили з
хореографією «Українська сюїта», а в 1986-му з хореографією «Ласкаво просимо в
Карпати». І по сьогодні пригадую ту
радість, коли в 1985 році нас було проголошено найкращим ансамблем на
фестивалі. Про наш успіх тоді писали і газети, зокрема «Сремске новіне»
(тижнева газета у Сремській Митровиці – прим. автора).
У 1989 році урочистим концертом ми відзначили
10-ліття нашого існування. Концерт відбувся в міському театрі. У фойє театру
було представлено виставку, присвячену нашому колективу. В той час ми були
невід’ємною частиною культури нашого міста, завоювавши
собі місце між іншими народами, і нас через це поважали. Ми гордо говорили про
наш нарід, який у той час не мав свого власного голосу. (Тут місцеві люди знали
тільки про Совєтський Союз та Росію).
Роки минали, а «Коломийка» продовжувала існувати і працювати. Виступила
вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживають українці:
Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі
в Румунії. Скрізь «Коломийку» радо вітали завдяки якості наших виступів.
Якщо подивитися на існування «Коломийки» з точки зору історичного
моменту, то її явище цілком унікальне. Створена вона була, коли на загальному
рівні мало хто знав про Україну і народ, який себе називав українцями. За нами
у той час не стояв ніхто, крім нашої любові до рідної культури та безмежної
віри, що колись все-таки Україна заговорить своїм власним голосом і скаже: «Так,
ви – мої розсіяні діти, і я горджуся вами». Ми тут, у Сербії, хоч і численно
маленькі, та однак ми є частиною великого українського народу...»
Як художник – Михайло організовує пленер українських художників, що
проходить у рамках фестивалю
«Петровацький дзвін», а на престижному художньому конкурсі «Салон Срему» в 1984
р. стає його лауреатом.
У
1984 році Михайло одружився з Любкою Капроцькою, з якою познайомився в церковній
громаді, а пізніше дружили на репетиціях в ансамблі. Любка належала до тієї
першої групи української молоді, яка мріяла про український ансамбль і брала
участь у його заснуванні. Вона з самого початку стала танцюристкою і танцювала
аж до того часу, коли вийшла заміж і коли у неї та Михайла народилася перша
дитина Наталя.
Любка брала участь у семінарах української
молоді – спочатку як учениця, а пізніше, коли скінчила студії на філософському
факультеті в Новому Саді, як учитель. Викладала вона українську мову і
літературу на семінарах у Ердуті в 1982, а також у 1986 р.
У 1987 р. Михайло отримує працю журналіста в часописі «Нова думка» і
разом з родиною переїжджає до Вуковару, Хорватія. Займаючись журналістикою,
Михайло з великим натхненням та завзяттям пропагує українську культуру. У
щорічних літніх школах українознавства викладає історію та етнографію України.
Незважаючи на таку багатогранність своїх занять, знаходить час і можливості
для організації квартету «Калина», який успішно виступив на фестивалі
«Берегиня» в Луцьку в 1991 р.
Михайло
ілюстрував підручник з української мови під назвою «Зоря» та Хрестоматію з
української літератури В. Стрехалюка. Тепер його малярські навики починають втілюватися
у нових проектах, зокрема, в художньому оформленні обкладинок журналу «Нова Думка»
і різного роду ілюстрацій та рисунків у форматі карикатури, які поміщуються в
тому ж журналі.
У 1990 р. Михайло вирушає в подорож по
Боснії. Реалії від цієї подорожі вразили його уяву, і ці враження увійшли до
подорожніх нотаток під заголовком «Хресна дорога українців Боснії» (Ужгород, В-во
ВВК «Патент», 1993 р.) Невеличка за обсягом книжечка кидає світло на столітнє
перебування українців на теренах колишньої Югославії.
Влітку 1991 р. у Хорватії спалахнув
сербсько-хорватський конфлікт, і м. Вуковар як центр найбільшого українського
згромадження опинився в самому центрі цього кривавого протистояння. Результати
війни були жахливі. Михайло втратив свою бібліотеку, багаточисельні фольклорні
записи, картини і ... кобзу, подаровану йому Струсівською капелою бандуристів,
гастролі якої він зорганізував. Воєнне лихоліття закинуло Михайла з дружиною
Любою та донечками Наталею і Катрусею до Відня (Австрія). Захищаючи свою родину
від небезпеки, Михайло поневіряється у таборах для біженців майже цілий рік.
Однак і там щирий дух українця не покидає його, і він ініціює та організовує
при парафії Св. Варвари у Відні Святомиколаївський вечір, а згодом і вечір
пам’яті Тараса Шевченка.
Врешті
після довгих поневірянь та невизначеності Михайло перебирається разом з родиною
до Канади. 1993 рік стає новим відліком часу у новій, не відомій для нього
країні. У 1997 р. видає ще одну книжку «Народні пісні українців Боснії,
Хорватії та Воєводини» (видана крайовим Товариством «Просвіта», Ужгород, 1997
р.).
Саме в Канаді Боже Провидіння впевнено виводить Михайла на досить
несподіваний для нього шлях. Михайло вирішує вступити до Торонтського Університету
на теологічні студії, які успішно завершує маґістеркою, і вже у 1998 році
приймає з рук єпископа кир Ізидора Борецького дияконські свячення.
У Любки і Михайла народилося двоє дітей – Наталія і Катарина.
Наталя народилася у 1985 році. До садочка ходила у Вуковарі, куди сім’я
перенеслася, коли Михайло почав працювати в «Новій думці». Перший клас закінчила
у Відні, де родина проживала у вигнанні, а решту початкової школи, середню
школу та університет – у Канаді. Студіювала в Торонтському Університеті Християнські
студії, які успішно закінчила бакалавратом у 2008 році. Була членом Молодіжної
Капели Бандуристів ім. Григорія Китастого, якою керував відомий бандурист
Віктор Мішалов. Довгі роки танцювала у Школі українського танцю «Україна» в
Торонто. У складі ансамблю відвідала у 2002 році Україну, де колектив виступив
у Палаці «Україна» з приводу 10-ої річниці Незалежності України. Разом із
сестрою Катериною і Орестою Баб’юк створили тріо «Рута», яке виступало на
різних українських імпрезах. У 2004 році, під час президентських виборів в
Україні, була офіційним спостерігачем від Конгресу Українців Канади і брала
участь у Помаранчевій революції на Майдані в Києві. Співала у церковному хорі
парафії Свв. Петра і Павла в Торонто, а тепер співає в церковному хорі парафії
Пресвятої Євхаристії, теж у Торонто. В 2007 році вийшла заміж за Тараса
Юзьківа.
Катарина Ляхович народилася в 1988 році у
Сремській Митровиці. Разом з батьком Михайлом і сестрою Наталею ще змалку
виступала на різних імпрезах у Сербії, Австрії і Канаді. Так як і її сестра
Наталя, була членом Молодіжної Капели Бандуристів і танцюристкою у Школі танцю
«Україна». В 2005 році з ансамблем гастролювала по Україні і виступала з
концертами в Ужгороді, Львові, Миколаєві, Києві. Їхні концерти транслювало
українське телебачення. Разом з Наталею співала у тріо «Рута», церковному хорі
парафії Свв. Петра і Павла. Сьогодні студіює у Торонтському Університеті історію
мистецтва.
У 2003 році Михайло відвідав Сремську Митровицю. При тій нагоді відслужив
Службу Божу разом з о. Стефаном Піткою у Митровицькій парафіяльній церкві. Про
цю подію він писав у своїй статті «Моя остання зустріч з о. Стефаном»:
«Моя остання зустріч з отцем Стефаном
відбулася в березні 2003 року. Це була наша перша зустріч, відколи мене у 1998
році висвячено на дякона. До того часу о. Стефан мене завжди кликав «Міську», а тепер звертається до мене «отче дияконе». Для мене це була велика честь...
Під час нашої розмови я не відважився спитати, щоб
співслужити з ним Святу Літургію. Aле, як і завжди, отець Стефан сам це запропонував. Tієї неділі він мав намір служити Панахиду для своїх батьків, і тому
запропонував мені служити разом з ним для моїх батьків. Це було як здійснення моїх мрій: служити Святу Літургію у церкві, в якій я хрестився, в якій я знав кожний куток і кожний орнамент, в якій отець Стефан повінчав мене з моєю дружиною Любою, в якій отець Стефан охрестив наших
дітей Наталю і Kатарину, в якій я часто співав Aпостола. Я буду служити у цьому храмі разом з людиною, яка, власне, і вивела мене на цю дорогу праці для Церкви і народу.
Церква була заповнена по береги. Родина,
знайомі, мої колишні танцюристи, співаки у нашому ансамблі. Церква з перспективи священнослужителя виглядала якось інакше, а відносно до канадських церков – справді
мініатюрною. Oднак
радість була великою. Kоли я
почув перше «Господи, помилуй» у заповненій церкві, хотілося плакати і вголос дякувати Богові за цю
ласку.
Після Служби Божої отець Стефан і я зробили ще спільний знімок з родиною. I в нього, і в мене в очах можна
було бачити оте велике щастя, яке нам Бог так рідко дає, але все-таки дає. Ми обидва зрозуміли велич цієї хвилини».
У 1977 році
Михайла запрошують очолити редакцію газети «Новий шлях» у Торонто, в
Канаді. На посаді головного редактора Михайло відпрацював майже п’ять років –
до 2001 р.
З 2001 року працює учителем релігії в середній школі.
У 2002 році Михайло стає ініціатором
заснування Канадського Об’єднання Українців Колишньої Югославії і обирається
першим головою цього Об’єднання.
У 2007 р. у видавництві «Відродження» Канадського Об’єднання Українців
Колишньої Югославії (Торонто) вийшла з друку збірка поезій «Мандри» Михайла
Ляховича.
Крім уже згаданих газет, в яких Михайло працював, він іще друкувався в
Літературному додатку «Руського слова» (Новий Сад, Воєводина), журналах «Нові
дні» (Торонто, Канада) і «Сучасність» (Київ, Україна). Його твори вміщені у
збірнику «Поезія і проза русинів і українців у Хорватії», Вуковар, 2000 р.
Михайло тепер живе у Канаді і займається релігійною, суспільно-громадською
та педагогічною працею.
Надія, шоста дитина і перша
донька Івана та Марії, народилася у Сремській Митровиці 19 лютого 1961 року.
Всі в родині втішилися, бо після п’яти хлопців до родини прийшла і одна
дівчинка. Брати вже були звикли, як обходитися між собою, а тут з’явилася
сестричка, до якої вони мусіли ставитися якось інакше. Навпаки, Надія
підростала в оточенні братів, і це їй дало мужність та силу пробиватися у
житті, а в мамі Марії вона бачила найбільшу поміч і підпору.
Надія закінчила початкову школу, потім Середню
Педагогічну Академію, де отримала звання учителя початкових шкіл з 1 по 4 клас,
у Сремській Митровиці (1976–1980 рр.) і Педагогічну Академію, де здобула диплом
учителя в дошкільних закладах, також у Сремській Митровиці (1980–1982 рр.).
«Я про себе назагал мало люблю говорити, бо переважно працюється, і тоді
праця говорить про людину. Але все одно: у родині Ляховичів, в якій було десятеро
дітей, батьки самі були обдаровані Богом щодо музики, культури і найголовніше –
любові до України та української мови взагалі. Вони своїм життям передали нам
ту любов і втілили те почуття щирої, глибокої любові до України, яку вони
втілили у своє життя, і продовжували своє життя в напрямку розвитку самих себе,
своїх здібностей.
З тих здібностей ми користали, щоб трошечки розворушити українську
громаду у Сремській Митровиці, а тоді і ширше, на теренах колишньої Югославії,
розбудити це життя і тягнути його далі”, – говорила Надія 1997 р. журналісткам Марії Багрій та Світлані Строцькій з Нового
Саду, які працювали для радіопередачі «Українські обрії», котра транслюється на
хвилях Радіо Нового Саду (Воєводина, Сербія).
Але вернімося трохи назад. Усе, що того року почалося, триває аж до
сьогодні і дало житті Надії напрям кількох пов’язаних активностей: українознавство,
праця на українському полі культури, вдосконалювання української мови і писання
в тій мові, участь в українських культурних товариствах, хореографічна робота і
праця з українськими дітьми у школах і садочках.
Як каже Надія, багато вона отримала у батьківському домі, але той
момент, коли вона з братом Михайлом відбула навчання у Літній школі (семінарі)
в Ілоку (Ховатія) у 1977 р., означає початок вдосконалювання і праці на
українському полі. Вона була правою рукою братові Михайлові, коли вони розбуджували
українську громаду у Сремській Митровиці і засновували український ансамбль
«Коломийка». Михайло був хореогафом і керівником, але Надія у всьому йому допомагала,
і її авторитет в ансамблі був немалий. Коли Михайло відбував військовий
обов’язок, то Надія проводила репетиції і навіть ставила хореографічні
композиції.
Протягом 1980-1990 рр. Надія працювала викладачем української мови у
Літніх школах для українських дітей і молоді в різних містах Хорватії. Там вона
працювала з учнями різного віку, беручи участь у підготовці навчальних програм
і опікуючись дітьми у вільний час.
Але, крім праці, для якої була потрібна любов, треба було працювати і
для заробітку, і тому Надія з листопада 1982 р. по червень 1985 р. змушена була
покинути рідний дім і працювала вчителькою в садочку «Наша радост» у Крупні
(Сербія).
На нашу думку, це був досить важкий період у
житті Надії, а тоді настає час, коли вона з’єднує працю з любов’ю і користю для
української громади колишньої Югославії. Надія переходить до Славонського
Броду, отримує там посаду секретаря та адміністратора Українського
культурно-освітнього товариства з вересня 1985 р. і залишається на ній до
вересня 1988 р. Її праця тут складалася з полагодження кореспонденції,
організації концертів, гастролей, різних зборів, репетицій тощо.
У той самий час і у Славонському Броді Надія працює редактором і диктором
української радіопередачі „Радіостанції Славонського Броду”. Вона сама готувала
матеріали та музику для передачі і сама вела її.
Такі праці і посади пробуджують в Надії бажання подальшого вдосконалення
на полі української мови і українознавства. Тому вона знайшла можливість
побувати в Україні і там закінчити курс української мови та літератури в
Київському Державному Університеті ім. Тараса Шевченка (Україна) у 1987-1988
рр. Вдосконалення продовжується на курсі ознайомлення з українською культурою в
Київському Міському Педагогічному Училищі в Києві (Україна) у 1989 р.
Все це було переплетене, бо в той час, у 1988-1991 рр., Надія також працювала
вчителем української мови та культури у цілоденній школі ім. Франьо Маренича у
Бебрині, у Славонському Броді (Хорватія). Тут її обов’язки були відповідальними
і багатогранними: праця з дітьми, укладання програм, ознайомлення учнів з
практикою з української етнології, заняття з хором та танцювальним гуртком.
Ще з дитинства Надія свої почуття і бачення світу проявляла через вірші.
Мама Марія ще змалечку зрозуміла цю здібність і старалася підтримувати та розвивати
дар писаного слова у дівчинці. Перший «більший» успіх на цьому полі Надія
осягнула у п’ятому класі початкової школи, коли на конкурсі республіканського
рівня за віршоване побажання з Новим роком між 1800 учасниками її вірш був
обраний у числі 10 найбільш вдалих. Українською мовою Надія починає писати
після Літньої школи в Ілоку, Хорватія, 1977 року, бо до того часу писала по-сербськи.
Вірші Надії українською мовою публікуються в
журналі «Нова думка» (Вуковар, Хорватія). Це вродило плодом, і вона уклала ці свої
вірші у книжку під назвою «У мене жіноче серце», яка вийшла друком у 1990 році
у співвидавництві Союзу Українців і Русинів Хорватії та Видавництва «Руске
Слово» з Нового Саду.
Згадана збірка віршів Надії Ляхович є першим виданням, опублікованим в
Югославії авторкою, яка там народилася.
Надія також спробувала себе в перекладі з сербськохорватської мови на
українську. Так, 1991 року вона переклала з сербськохорватської на українську
мову книжку Неделька Терзича «Сребрні ґлас» – «Срібний голос – вірші про
циганів», яка побачила світ у видавництві Товариства української мови,
літератури і культури Воєводини, Новий Сад, філія Сремська Митровиця.
У той період в колишній Югославії спалахнула громадянська війна, про яку
ми вже згадували.
Коли у Славонському Броді почалися воєнні дії, Надія, зрозумівши, що
життя на цих просторах стає з кожним днем небезпечніше, разом з монахинею-василіянкою
Зеновією зі Славонського Броду пускається в далеку і небезпечну дорогу до Риму.
Спочатку вони поїхали поїздом до Загребу, і ця подорож замість двох годин
тривала вісім, а ще до того воєнні літаки весь час літали над поїздом. Зі Загребу
вони поїхали до Риму, і там Надія знайшла
притулок в Українському Католицькому Університеті, де за старанням монахині
Мирослави Бабей їй дозволили перебувати, доки не знайдеться інакше рішення.
Надія тут прожила сім місяців і за це вічно вдячна священикам, а зокрема сестрі
Мирославі, яку від того часу вважає своєю другою мамою. У травні 1992 року за
допомогою родини Мончаків з Монреалю Надія переїхала до Канади. Цікаво сказати,
що за кілька днів перед виїздом до Канади Надії пощастило відбути сповідь у
Базилиці Св. Петра у Ватикані, а сповідав її сам Папа Римський Іван Павло
Другий.
«Я до Канади потрапила не з якоїсь любові,
але з потреби. Але коли я вже туди потрапила, до Монреалю, французької частини
Канади, я зрозуміла, що сидіти бездільно не варто. Життя тут було спрямоване на
українську громаду, розвиток себе як особи української, створення впливу на
інших. Я зрозуміла, що мушу пошукати тут своє місце, бути такою, якою я є.
Слава Богу, вдалося мені зараз у перше літо мого перебування у Монреалі
потрапити в табір СУМу (Спілка української молоді) як вчительці. У цьому таборі
починається моє українське життя в Канаді.
Стала я членом СУМу, перше як вихователь групи дітей, потім перебрала
дитячий хор, з яким ми готували різні концерти й імпрези, що відбувалися в
колах СУМу. Потім я стала керівником культурно-освітньої референтури, а це вже
означало організацію культурних імпрез, створення читального гуртка дітей, де
читали, пробували писати.
При тій Спілці існував хор «Боян». Я спочатку співала в тому хорі,
пізніше стала його головою. Я мала не тільки вдоволення співати у тому хорі,
але й вдоволення, що можна організовувати різні концерти, виступи, спілкуватися
з людьми.
Другою частиною канадського українського життя є церква, яка там дуже
розвинута. Маса людей приходить до церкви, горнеться до неї. Церква також має
свої різні організації. При церкві Успення Матері Божої також працював хор, в
якому я співала з дуже великим задоволенням. При тій церкві була і жіноча організація,
до якої я також належала. Вона організовувала різні імпрези, наприклад, під час
Різдва «Спільну Кутю” – Святу Вечерю, на яку приходять всі парафіяни. Всі разом
їдять різдвяні страви, колядують. Це прекрасне почуття, коли ви чуєте, як
300-400 людей колядують. На Великдень було «Спільне Свячене».
Згодом я вирішила переїхати до Торонто, де
була можливість знайти працю при українських школах або садочках, чого в Монреалі
не було. Прибувши до Торонто у жовтні, я вже в грудні почала працювати в
українському садочку, в якому працюю і зараз...» Це слова Надії з того самого
інтерв’ю.
Якби хтось забажав змалювати Надію як особу і окреслити все, що заповнює
її життя, то, напевно, треба сказати наступне: вона навчалася і обрала собі
професію працювати з дітьми дошкільного віку. До того треба додати українську
культуру, церкву і понад усе українську пісню. Ось життя Надії і окреслено
такими рамками, а, крім того, займалася організаційними справами і обіймала
багато громадських посад. У Монреалі за ті три роки перебування вона була на
посадах: керівник дитячого хору при Осередку СУМ у Монреалі; член Управи та
Культурно-освітньої референтури Жіночої Ланки при Осередку СУМ у Монреалі; член
Культурно-освітньої референтури при КУК, Відділ Монреаль; голова хору «Боян»
при Осередку СУМ у Монреалі; секретар Української Шкільної Ради провінції
Квебек у Монреалі; пресовий референт Осередку СУМ у Монреалі; голова
Культурно-освітньої референтури Осередку СУМ у Монреалі; виховник та головний
виховник у таборах Осередку СУМ у Монреалі...
Багато посад, багато обов’язків і відданої любові, але справжньої праці
для Надії тут не було.
Всі ці обов’язки і добра практика в Осередку СУМ у Монреалі дали Надії
нагоду побувати в Україні і там також працювати з любовю як викладач психології,
розвитку дитини та співу в таборах Спілки Української Молоді в Україні, в селі
Делятині у Карпатах.
Отже, Надія у 1995 році переїздить до Торонто, де знову ж швидко включається
у громадське і церковне життя українців. Найголовніше, що Надія отримала роботу
в садочку «Світличка ім. Цьопи Паліїв» у Торонто, де працює й до сьогодні.
Але Надії недостатньо тієї офіційної праці – вона відразу ж прилучається
до українських організацій, де заповняє свою потребу у пісні, спілкуванні з
людьми і корисній праці. Вона стає членом церковного хору при церкві Святого
Миколая у 1995-1996 рр. і членом хору „Левада” при Українських Молодіжних
Ансамблях у 1996-1997 рр. В тих хорах Надія співала, тому що не уявляла свого
життя без пісні, а корисні для себе самої та інших праці здійснює як виховник у
релігійних таборах при монастирі Пресвятої Богородиці в Оранджвілі у 2002 та
2003 рр. та допомагає в таборах молодіжної організації Пласт у Ґрафтоні кожного
літа у 1997-2004 та 2006-2007 роках.
Як уже згадувалося, Надія включилася в діяльність різних культурних
організацій і обіймала там посади, працюючи на яких з потреби і любові, тримала
свій робочий дух у постійних активностях. З 2003 по 2005 рік вона була
секретарем Українського З’єднання Харитативного Фонду в Торонто.
Надія і до сьогодні активна в українській громаді Торонто. Тепер вона виконує
такі обов’язки: голова Дошкільної Ради при Шкільній Раді Українців Канади; секретар
і кореспонденційний секретар Централі Суспільної Служби Українців Канади; кореспонденційний
секретар Світової Ради Суспільної Служби при Світовому Конгресі Українців в
Торонто; секретар Канадського Об’єднання Українців колишньої Югославії в
Торонто (до речі, тут про неї можна говорити як про одну із засновниць).
Що ще розповісти про Надію? Вона живе і працює в Торонто. Чим заповняє
своє життя – вже сказано, а ще можна додати, що вона час від часу дещо й
напише, як, наприклад, коротке оповідання «Нам їхати, а хата».
Еміл, сьома дитина
Івана і Марії, народився 23 лютого 1963 року. Коли він народився, в сім’ї вже
було шестеро дітей, старших від нього.
Еміл підростав під наглядом батьків, а часто бувало, що ті старші брати
пильнували менших братів і сестру. У той час для хлопців було досить популярно
грати в футбол. Вони переважно збиралися на пасовиську (леваді) коло маленького
озера, де старші брати та інші хлопці з сусідства грали в футбол. Це стало майже
обов’язковим щонеділі по обіді. Складалися команди з вулиць і грали одні проти одних.
Еміл виховувався в таких умовах, закінчив початкову школу і середню
столярську. Про футбол вже писали, і тому можемо сказати, що він був добрим футболістом,
навіть членом найкращої команди у Сремській Митровиці «Срем» і ще кількох
менших команд.
Але для нас було важливішим щось інше. Коли у 1979 р. у Сремській
Митровиці українці починають активізуватися на полі культури через заснування
ансамблю «Коломийка», Еміл опинився між першими членами.
Як ми вже казали, пробудження українців у Сремській Митровиці почалося
участю Михайла і Надії в Літній школі в Ілоку 1977 р. У наступних роках число
молодих українців, які вчилися на тих семінарах, збільшувалося. І Еміл відбув кілька
семінарів у Славонському Броді, Ілоку та Ердуту. Тут варто згадати, як Еміл
їхав на самінар велосипедом разом з товаришами Йосипом Сем’янівим та Іваном
Кривошиєю. З того видно, з яким запалом молоді йшли в ті Літні школи, де вони ознайомлювалися
з українознанством, а ще більше їх приманювало товаришування зі своїми співнародниками
з інших осередків. Від Сремської Митровиці до Ердуту – понад 60 кілометрів.
Як і всі старші брати, Еміл мусів відслужити військовий обов’язок, а
після того продовжив бути активним у «Коломийці» і грати в футбол. Коли настав
час працювати, він отримав роботу на великій фабриці паперу і целюлози «Матроз»
у Сремській Митровиці.
В сім’ї Ляховичів існувала традиція щонеділі йти на Службу Божу, а
хлопці і дівчата любили зустрічатися і товаришувати з іншими молодими коло
церкви після Богослужіння, а часто бачилися і з молоддю з римо-католицької
церкви, яка знаходиться недалеко від нашої греко-католицької.
Там Еміл зустрів і покохав дівчину Любіцу з родини Бандо. Він з нею
пізніше і одружився.
Спочатку молода пара мешкала у винаймленій хаті, а пізніше вирішила
збудувати собі хату. За місце будови свого дому обрали місце на подвір’ї
батьківської хати. З цим згодилися і батьки, так що за кілька місяців праці, з
поміччю у будівництві старших братів, була піднята хатинка. Еміл і Любіца перейшли
жити до свого дому, де в них спочатку народився син Данієл, а потім і донька
Аніта.
Громадянська війна в колишній Югославії у 1991 р. не обминула й Еміла. Він
був першим з братів Ляховичів, якого вислали на війну. У 1991 році пробув на
фронті кілька місяців. На щастя, не був у перших лініях фронту і не брав участі
в головних боях.
Скільки страху зазнали батьки Марія та Іван, коли Еміл або котрийсь
інший із синів був на фронті. Той рік у сім’ї Ляховичів усі важко пережили, і наслідки
тієї війни ми вже описували. Михайло з сім’єю мусіли втекти з Вуковару і залишити
все своє майно та новозбудовану недокінчену хату і вже ніколи туди не вернутися.
Володимир тяжко захворів на фронті, так що мусів бути оперований, а після
одужання визнаний інвалідом. Штефан загинув 1993 р. у Сараєві, коли війна
перенеслася і до Боснії та Герцеговини. Надія мусіла утекти зі Славонського
Броду до Італії, а звідти подалася далі у світ. Вже ніколи сім’я Ляховичів не
зійшлася ціла, щоб були всі у даний момент на одному місці, аби зробити спільну
фотографію, як то мама Марія дуже любила. Після того батьки тяжко затужили. Два
роки після смерті Штефана батько Іван помер, а мама Марія – чотири роки
пізніше.
Коли після війни, у 1997 році, Петро, Таня
і Микола старалися знову відновити ансамбль «Коломийка», то Еміл був між
першими, який до них прилучився. Тому що перерва внаслідок війни тривала кілька
років, найлегше було відновити діяльність, зібравши старих членів, а до них
прилучити і декого нового.
Це був склад старших танцюристів, можна
сказати ветеранів, який швидко відтворив кілька хореографій. Два наступні роки
цей ансамбль успішно виступав. Еміл переважно виступав як танцюрист і своєю
появою притягував увагу глядачів. Крім того, що танцював, він співав у складі
чоловічої групи співаків, яка брала участь у Шевченківських вечорах або в інших
імпрезах.
А коли «Коломийка» і третій раз відновила
діяльність у 2003 році, то до складу ансамблю увійшла ціла сім’я.
Данієл
народився 26 березня 1991 року, зараз іде вже до середньої школи і багато в
чому подібний до свого батька. У танцювальному ансамблі звертає увагу на себе
майже професійною поведінкою на сцені і здібностями. Данієл побував у трьох
Літніх школах українознавства: два рази – в Україні і один раз – у Сомборі. Але
є в нього і сильніша любов – футбол, так що навіть більше зусиль вкладає у тренування
і бажає стати професійним футболістом.
Аніта
народилася 27 квітня 1994 року. Зараз є учнем початкової школи, а ще до того ходить
до музичної школи, де вчиться грати на прімі (інструмент, подібний до домри).
2003 року, коли «Коломийка» відновила діяльність, вона мала дев’ять років і зразу долучилася
до дитячого танцювального ансамблю.
Але її активність не закінчується цим: крім
того, вона відвідує факультативні уроки української мови, які проводяться в
початковій школі ім. Йована Поповича у Сремській Митровиці, і на різних заходах
декламує вірші українською мовою. Аніта також побувала у трьох Літніх школах
українознавства – у Сомборі, в Україні і Чорногорії. Вона співає у дівочій
вокальній групі в ансамблі, а також грає у дитячому оркестрі. Крім її
багатогранної діяльності в Товаристві, вона також брала участь у різних імпрезах
у греко-католицькій церкві – з нагоди Різдва, Великодня або Св. Миколая. Від
неї можемо багато очікувати на ниві плекання української культури у Сремській
Митровиці.
Любіца також досить активна у Товаристві. Найперше
дбає про костюми, яких у домі є кілька комплетів. Коли жінки сходяться виготовляти
костюми, шити, вишивати, то без неї не обходиться. Любіца також кілька разів
івиступила, співаючи у молодшій групі співаків на фестивалях української
культури.
Якими активностями займався Еміл цех кілька років від коли «Коломийка»
реєстровалася як товариство: тяжко почислити усе, але найголовніше що співав у
чоловічій групі, у молодшій мішаній групі, у дуеті з братом Петром на другому і
третьому Фестивалях «Калина». На фестивалі у Сремській Митровиці у дуеті осягнув
перше місце голосу публики. Кілька разів співав і з групою співаків джерельних
пісень. Він багато разів прикрашав сцену перед виступами ансамблю, керує, так
названою, Етно-секцією. Коли «Коломийка» була технічним організатором ІІІ Фестивалю
української культури «Калина» у Сремській Митровиці, 2006 року, то Еміл був у
складі Ради фестивалю, а окремо його обов’язок був організувати виставку
художних творів і рукодіяльності у складі фестивалю. Він також був кілька разів
у Організаційній раді «Вечора української музики – Бал», якого Товариство
організує кожного року.
Коли батьки Марія і Іван повмирали, їхні діти відріклися у суді своєї
частини спадщини у користь братів Еміла і Бориса, так що Еміл і його сім’я
жиють у батьківській хаті.
span
lang=UK style='mso-ansi-language:UK'>
Володимира поховано 1 січня 2004 року на цвинтарі в Лачарку.Продовження у наступному пості...
Нема коментара:
Постави коментар