Іван та Софія Писанюк
Від того дня, коли впізналися двоє молодих людей, були достатні тільки два тижня, щоб вони стали перед священика, обіцяти одне одному вірність і любов на ціле життя.
Іван Писанюк взяв собі за дружину Софію Ільчешин на Різдво, 7-ого січня, 1957 року. Цього року, на Різдво сповнилося 50 років їхнього подружнього життя, і того дня вони запросили всіх присутних у церкві прийти до них додому, як то ми кажемо, на частування. Зібралася повна хата рідних і знайомих, і співалося, жартувало, і обовязкове многоліття.
Вони тоді обіцяли, що влаштують "золете весілля", коли, на один святочний спосіб відзначиться цей золотий ювілей зі Службою Божою і бенкетом у церковному залі, а це справді і відбулося.
Але бажаю вас впізнати з їхніми історіями, про що вони самі розповіли.
Іван Писанюк: -Я знаю, що мій дід Митро і стрий Гнат прийшли з України, а з ними рушила і ще одна цьоця. Здається, що вони йшли пішки бо, як йшли, то та цьоця залишилася ззаду, певно була змучена, то її у лісі напала велика гадюка і задусила. Дід і стрий бачили, але доки вони добігли, вже було пізно
Не знаю точно звідки вони приїхали, десь з Галичини. По тім знаю, що один мій стрийко народився уже в Босні, так, що можливо, що мої приїхали 1914-15 року. Вони населилися у селі Расавець, коло Сітніща, близько Прнявору та Градішки.
Наші, як прийшли, дістали ліс, корчували, кільки викорчували, тільки було їхнього. Корчували, палили і так це робили. Там землі були дуже моцні.
Як тато впізнався з мамою з родини Грегусів там у Лишні, оженився і прийшов жити до Лишні, де вони зробили хату.
Тато робив у лісі, різали „шліпери” у Гумберові. То була „царска шума” – царовина. Шліпери за хати, тоді робилися хати рігловані, а по українське називалися крокви. То, що вони різали називалися крокви за хату і роги, котрі клалися догоре. Так будували хату і усе коло хати, і я тут уродився, як Ісус у хліві. Хлів був плетений, з надвору був обліплений болотом і до того ліпелися загати від лищя, від буярі, клалися і курузєнки, щоб було тепліше.
Я народився у Лишні. Ми, як діти бавилися у зимі по снігові, санкалися на санках. Ми возилися і на великих санках, в долину спустимося, а догоре тато і мама тягнуть. В зимі торбу і іди у ліс по квасниці, снігу пів метра – метер.А в літі сядемо на дошку та й з горба на лищя та в корчі, в терняги. В літі пасли худобу. Там до школи я ішов тільки тиждень, бо 1943 року надійшли німці. Я народився 1933 року, і як зачала війна мав вісім років. Ми, як діти йшли там засівати, пам’ятаю ще добре, як ішли на „гаївки”, як йшлася Пасха святити, як Паску посвятимо то біжимо до хати живинько, щоб поснідати і зараз летимо до церкви і тоді зробимо прутики і співаються гаївки.
Ми прийшли з Босні 1945 року, 3-о січня. Приїхали тут у Митровицю, пішли на хутір. Був сніг великий, мама плакали, бо не мали що на свята. Ми були у того Михайла (стрийків син), а він каже: „Будете мати”. Пішов зі псом на сніг, і зловили заєця, бо не міг утікати по снігу. Тут ми були цілу зиму, тоді у літо перийшли на другий хутір. Тоді тут було мало українців, що я знаю, було 6-7 хат, був Сапун Никола, був той Михайло брат по стрийкові, був стрий Іван.
У Босні ми залишили майне, хата повалилася від стояння, нічого не продано.
Тут, с початку, не моглося нічого, тато робили у Шашінцях, пасли худобу на Леґетові, коні, ялівки, сільську худобу, від газдів. Вони у Шашінцях були у Івана Корпака.То був початок роботи.
Тут ми були до 1947 року, тоді купили хату у Сремській Митровиці. Тут люди дуже мучилися, були ті „обов’язки”. Було дуже тяжко, ішли сапати. Коли почали відбирати від газдів землі, 1948 року, тоді оснувалися „задруги”. Тато доробився з тої худоби, до „задруги” не хотів. Як пастух, тато що місяця діставав заплату по корові, давали солонину, що я знаю, давали...
На знимці Іван Писаноюк стоїть в середині. На тій знимці Іван, як хлопцем був, а то всі українці, той Стефан з Латярку, Томо Лящкевич, та знимка могла би бути з 1950-о року. Софія в той час ще не пізнавала Івана
Софія Писанюк: - Мої тато були у Діброві, з Діброви перейшли до Прнявора, а не знаю з котрого місця прийшли з України, але як приїхали з України вони жили у Діброві. З Діброви прийшли на Околицю, ту ся ожинили за мою маму. Моя мама від Коржанів. Мій батько називався Йосип Ільчешин. Ми цілий час жили на Околиці, а коли тут приїхали, ми були у Шашінцях. У Шашінцях тато вже нічого не робили, були вже старі. Вони тільки купили, а ми, діти, робили.
Мама з Галіції прийшла, то знаю. Нам завжди говорили, вони мали п'ять років коли приїхали. Дивися, то сі не знають точні роки, предпоставляється, нема ніяких податків. Значить так, вони вмерли, коли мали 68 років, а тепер відрахуй котрого то року було, як вони мали п'ять років, а умерли 1968 року. Виходить, що приїхали з України 1905 року. А за тата щось і не знаю, 71 рік мали, коли вмерли 1961 року. О татові я дуже мало знаю, я була мала, вони були старі, щось мало і запам'ятала, бо тато не говорили о собі так багато. Мама розповідала, як вони їхали з України, як баба вмерла на броді (кораблі), як вони впустили бабу в море,... пам'ятаю. Вони тут приїхали без мами, було їх п'ятеро дітей. Мама говорила, що то було море. Баба перше була в Бразилії. Мамині родичі переселилися до Бразилії. Вони там жили досить років. Моя мама там і народилася, а мала п'ять років коли вони переселилися до Босні. Баба десь вмерла в дорозі на морю. Її тоді впустили в море з корабля, бо їздилося довго і не було де інде поховати.
Мої тато Йосип Ільчешин були у Діброві, з Діброви перейшли до Прнявора, а не знаю з котрого місця прийшли з України, але як приїхали з України вони жили у Діброві. З Діброви прийшли на Околицю, тут одружилися з нашою мамою. Дівоче призвище моєї мами було Коржан.
Пам'ятаю, як йшлося, робилося "Андрея". Збируться хлопці, дівчата. Дівчата рихтують вечерю, робляться трохи жарти. Переважно варилися пироги, таке щось. Тоді дівчата поставлять пироги, клочя, паприки, муки і всього, і зліплять пироги, дадуть хлопцям у миску. Це були такі жарти. А друге, дівчата йдуть, це звичайно робиться в хаті, де є криниця на подвір'ї. Тоді летять до криниці, беруть у писок води, ідуть, місять такий маленький колачик. Аби зазначити котрий чий колачик, тоді спечуть, поставиться на дошку, і тоді пуститься пес, і котрий колачик пес найперше з'їсть, та дівка найперше відасться. Це були такі жарти, це добре пам'ятаю. Щось забула чи це робилося на початку посту, чи у постові, знаю, що це називалося "Андрея".
Я, як прийшла з Босні, мала 15 років, що запам'ятала, запам'ятала, а тут, як прийшла, тут вже нічого не було, тут більше нічого не робилося...
Раніше ніж впізналися, Іван жив у Митровиці, а Софія у Шашінцях. Я хотів почути від них, як у той час домовлялися молоді про вступання до подружнього життя.
Іван: - Ми впізналися по припоруках. У Шашінцях жив мій стриєшний брат Міхал. Я прийшов раз до Шашінців, до нього, а він каже: "Є тут одна файна дівчина, добра, робітна. Ми знаємо яка вона чемна, а не якась пуста. Так ми одної неділі пішли, прийшли коло її хати і не знаємо, що будемо робити. Він був такий пустий і каже: "Будемо шукати води. Мені не пилася вода, тільки хотів бачити яка вона. Коли ми шукали води, вона винисла. Так ми бачилися і упізналися, а увечір пішли на музики до "Задружного дому". На музиках гуляли, а тоді я пішов до Міхала. Від нього взяв кобилу і гайда додому, парубче.
За три-чотири дні ми знову пішли там, просто до хати, сіли, говорили, а був зі мною і Міхал. Нас двоє впізналися, і ми досить питалися, а досить питалися і батьки, але Міхал тут був головний.
Софія: -Як вони прийшли, тут були тато і мама, і я сиділа. Міхал знав тата і маму і каже: "Цьоцю, ми прийшли сватати вашу доньку". Іван хотів щось сказати , а він до нього" "Ти тихо будь! Я говорю." Тоді тато і мама зараз згодилися, дякували Богу, що то українець. "Будемо говорити з нею, а тоді прийдемо до його тата і мами та домовимося як треба. Вони мене питають, а я: "Мамо, як я можу відатися, як я його не знаю." "Знаєш ти що, дитинко, він наш українець, то наші люди. Видиш які це добрі люди, і ти не роздумуй багато, а віддайся за нього." "Добре як так, то віддамся." А моя сестра Каська каже: "Не важне, що ти його не знаєш, впізнаєш, як чоловік буде добрий, то і тобі буде добре. Якщо вийдеш за когось, кого ти знаєш, а він може бути злий і що тоді зробиш, прийдеш до мами плакати." Я собі подумала, може так і є. Це так відбувалося, і тоді ми пішли до них.
Іван: - За два тижні ми вже взялися. Коли вони прийшли тут до нас, зараз домовилися.
Софія: -Все було за короткий час. Він був раз у мене, були раз на музиках. Прийшов до нас його тато і сказав, що маємо піти до сповіди, а тоді парохом був о.Гірйоватий. Я разам з татом і мамою пішла до них, а тоді нас двоє пішли до оця сповідатися. Отець, як це вже йде, питав щось мене, щось його. Вже в неділю давалися проголоси у церкві і все було так швидко. Коли ми пішли до сповіди, а о.Гірйоватий каже до мене: "Ти не смієш спати під одним дахом з молодим. Чи ти будеш тут спати, чи підеш в Шашінці?" А вже було перед вечором і кажу: "Буду тут спати." "Ні, ні, ти не смієш тут спати, доки не вінчаєшся." "А де буду спати." Пішла до дому. Дуже короткий час, що я знаю, мені було досить страшно, не було всеєдно. Все це файно, то наші люди, три рази виділися, не так дуже легко. Все це було по старій традиції, а я не вміла ні варити. Я мала 18 років і нігди не варила, робила у задрузі, а він каже: "Я тебе навчу."
Іван: -Весілля було зовсім по українських звичаях, був і коровай, і ріска плелася.
Софія: - Ми перше вінчалися у општині, а тоді пішли до церкви. Вечір перед вінчанням робилося ріскоплетення, були дружки в мене і вязали рузмаріни і машни. Грали музики, мій Міян грав на усній гармонії, а Штефан Райц на акордеоні.
Іван: -У мене грав стрий Йосип на скрипці а Міхал, який був і старший сват, грав на гитарі і ще один Томо на акордеоні.
Софія: -Я пам'ятаю, як мене вбирали, по українське. Моя сестра Каська, коли мали по мене прийти, посадили мене на крісло, поставили на подушку. Вбирали мені той "вельо" від купленого тілу зшитий. Було ще старших жінок і почали мені співати, а я плакала, Боже, і з тим співом мене одягли. Так седіла доки вони не прийшли по мене. Весілля було справжнє українське, був коровай, було даровання, і вівади співалися і все інше. Були на весіллі Йосип Копестинський, Павло Пітка, Томо Лящкевич, Терлюк Міхал, Петро Грегус, Геньо Капроцький. Вони привезли мене на фірах з Шашінців.
На весіллі седіли нас двоє, до нас дружки, далі старі свати. Весілля тривало три дні. На другий день прийшов Йосип Копестинський, а музиків ще не було, а він взяв тачки та пішов по стрия. Привіз і стрия і його скрипку на тачках. На другий день забава була ще краща...
12-ого травня, у Греко-католицькій церкві Вознесення Господнього у Сремській Митровиці відбулося святочне відзначення 50 років шлюбного життя Службою Божою, на якій були присутні парафіяни, рідні, приятелі і всі, яким милі Іван і Софія Писанюк. Вони сиділи у першому ряді крісел, а до них їхні сини, невістки, онуки, а далі ціла родина. Службу Божу служили о.Михайло Режак та о.Едвард Шпанович. Під кінець Богослужіння усі разом молилися за здоровля та щасливі майбутні літа. Отці зараз тут гратулювали "молодятам" золотий ювілей.
Сремська Митровиця, 18-ого травня 2007 року - Петро Ляхович
Нема коментара:
Постави коментар