Зв’язки між сімєю Ляхович та Товариством «Коломийка» - розділ перший
Головною темою цієї росповіді буде подружня пара Івана і Марії Ляхович, а далі їхні діти і внуки. Але, щоб точніше зясувати хто і звідки вони, мусимо найперше посвятити трохи часу їхнім предкам, і їхнім житєвім шляхам. А в тім напишимо у чім ця сім’я повязана з діяльністю «Коломийки».
Мама Івана Ляховича Анастазія з родини Басіщюк, якої батько називався Марко, який в Україні був лісником, а мама називалася Марта. За словами Славки Басіщук, ця родина походить з Коропця. Анастазія народилася там в Україні і перейшла до Боснії ще малою дитиною. Вона з своїми батьками жили в Лишні біля Прнявору. Не маємо даних де народився Йосиф, але є певним, що народився в Босні, могло б бути в Деревенті? Анастазія з Йосифом народила п’ятеро дітей: три сина і дві доньки. Один із синів був Іван, який народився 20 січня 1924 року. Іван мав братів Василя і Стефана. Вони оба, або загинули, або зникли у ІІ Світовій війні.
Батьки Марії були Володимир і Катарина Мисливич, які також жили в Лишні. Володимир Мисливич народився 1896 року у Бучачу, село Порхова, приїхав до Боснії маючи 17 років, значить у 1903 році. Помер дідо Володимир 5. березня 1975 року. Катарина народилася 1902 року, дівоче призвеще було Стахов. Катарина померла 23. березня 1982 року.
Що про це написав Михайло Ляхович у книжці ″Хресна дорога українців Боснії″: - Батьки Марії, Катарина і Володимир Мисливичі, мали хату біля ″кривого моста″. В них було сім дочок, їх життя значною мірою спрямував один факт. Володимир мав великий нахил до фотографії, яка у той передвоєний час у Босні була мало відома. Перші знання про фотографування він набрав з якоїсь книжки, а перший фотоапарат зробив власними руками. Крім щоденної праці в полі і на господарці Володимир і його дочки робили фотографії і таким способом зберегли від забуття чимало подій з життя українців Лишні.
Після війни Володимир пробував відкрити ательє у Баня Луці, навіть і приміщення купив. Але йому чомусь не пощастило і він це приміщення віддав під ренту. З їх майна лишилась лиш велика хата у Баня Луці. У 70-их роках Володимир і Катарина повмирали, а дочки розійшлися. –
Народилася Марія 1930 року в селі Лішня біля Прнявора. У її батьків – Катарини й Володимира Мисливичів – було сьомеро дітей, все дівчата. Про своє дитинство та молодість з приємністю згадує: - Думаю, що моє дитинство було гарне, хоча роботи ніколи не забракало. Крім батька чоловічих рук не було в хаті...
Марія Мисливич
А ми, дівчата, все знайшли часу для дрібних людських радостей: читали, вишивали, рисували, а найчастіше – співали... В усіх нас був розвинений музичний талант і кожну хвилину, чи то в часі праці, чи вечером біля свічки, ми заповняли піснею. В нашій хаті говорилося, читало і співали тромовно: українською, польською та сербськохорватською мовами. Читали ми багато. Батько десь розбудовував книжки, журнали, газети, приносив їх дому, а ми це розчитували з першої по останню сторінку. Батьки піклувалися нашим вихованням. І хоча їх життя не було легке, вони, маючи на увазі ці часи, осягнули досить високий рівень освіти. Батько добре володів не лише українською, польською та сербськохорватською мовами, але й російською. За фахом був фотограф, один з перших в цій частині Боснії. Ремесла цього навчився з книжок. Свою першу камеру сам собі зробив. Так фотографія знайшла відповідне місце в нашому житті і залишилась по нинішний день. Я цього навчилася від свого батька, навіть посвідку маю, а мої діти навчилися від мене. Своєю камерою батько врятував від забуття чимало подій з життя українців у Боснії.
Весіля Івана і Марії Ляховичів в Лишні, яке відбулося 12 січня 1949 року
- Після війни, коли все здатне ставало у лави, щоби відновити зруйновану країну, я і мої сестри, тому що були грамотні, робили різні переписи і все що було потрібне. Одна з моїх сестер стала до праці в пошті, а я службовцем у місцевій канцеларії. Моїм завданням було одружувати пари. Будуче метрикальним службовцем я одружила тридцять пар, а серед них і себе зі своїм чоловіком.
Бачите, в житті різно буває. У мене десятеро дітей, усі здорові. Ні одно не померло. Мене люди часто запитували, як я могла виховати стільки дітей. Моя відповідь все була однакова: було важко, але гарно! Всі вони вийшли на добрих людей. Часто відвідують батьківський дім, а то для мене найщасливіші хвилини. Коли раз у році всі разом зійдуться, зі своїми дружинами і діточками – справжнє свято!
Група співаків джерельних пісень ансамблю ″Коломийка″. Марія у середині.
- Хоча моє життя не було легке, я ще не здаюся. Шість років тому у Сремській Митровиці зорганізовано український ансамбль і я зразу стала його членом. Співаю в групі співаків українських джерельних пісень. Багато я знаю українських джерельних пісень. Навчив їх мене відомий лішнянський співак Микола Чорний. А шкода, бо піснею наш народ висказує усе своє горе, усі свої страждання, свої мрії... Люблю я і ці новіші пісні, але вони відображають почуття лиш одної людини. Почуття цілого народу міцніші...
- З групою я вже п’ять разів виступала на «Червоній ружі» в Руському Керестурі. Виступала на крайовім огляді джерельної творчості у Вршцу, звідки наша пісня, хвилями Радіо Београду, залунала у всіх краях Югославії.
Крім Марії, в діяльності ансамблю беруть участь і її діти: Михайло, Надія, Еміл, Микола, Борис та Таня, яка вже танцює в дитячому складі.
Марія і Іван Ляхович
Іван і Марія повінчалися 12 січня 1949 року. Всі недолі, які притискали українців у ті післявоєні часи, притискали і молоду пару Івана і Марію. Вони перше жили на спільнім обістю з родиною Йосифа і Анастазії Ляхович, і тут народився їхній перший син Штефан 25 листопада 1949 року. Їхній другий син Славко народився в селі Чорле 17 червня 1951 року.
І тоді вирішують пошукати кращої долі, як це в той час робило і багато інших українців з тих просторів.
Не знаю чому, але 1952 року Іван і Марія опенилися на хуторі Йойкич, коло села Люково біля міста Інджія, бо тут вже було українців, які доселелися з Босні раніше. Я думаю, що цей хутір був житловим осередком, де мешкали робітники, які працювали тут на землеобробчому кооперативі. Швидко після того вони переселюються до села Футоґ біля міста Нового Саду . І тут не затрималися довго, а тому, що Іван мав у Сремській Митровиці сестру по матері Катарину, вони переходять до Сремської Митровиці, де швико купують пляц для будови хати. Тут на тому пляці змурували перше меньшу хату, а пізніше і більшу бо сім’я швидко збільшувалася. їм народилося десятеро дітей: Штефан, Славко, Петро, Володимир, Михайло, Надія, Еміл, Микола, Борис і Таня.
Сім’я Ляхович вже була велика і тому Іван мусів добиватися до кращої платні, а до того він мусів дістати більш плачену роботу. Землеобробчий комбінат, в якому Іван працював, було велике підприємство, яке мало багато різних машин і грузовиків. Водії грузовиків їздили на ріжні далекі подорожі і розвозили продукти свого комбінату, і за те були добре плачені. Тому Іван здавав іспити, щоб дістати звання водія грузовика, і це йому вдалося, так що працюючи водієм грузовика, часто не було його дома по цілі дні.
Мама Марія вже мала багато праці в хаті, щоб всі діти були і нагодовані на час, і щоб ходили чистими і гарно вбраними. Вона мала в той час машину для шиття і багато чого, що діти вбирали, пошила сама. Перед кожним святом, на Різдво або Великдень, всі діти мусіли бути гарно вбрані, коли всі разом йшли до церкви. Ті старші діти вже ходили до школи і всі вони мусіли мати і торбенки для школи, і книжки, і зошити. Про все це мама Марія мусіла думати, придбати і надглядати як діти вчаться, чи навчили лекції, чи написали домашні завдатки, а до того і виховання не сміло бути занеханим.
1991 р. громадянська війна у бувшій Юґославії не обминула ні сім’ю Ляхович. Війни не було на просторах Сербії, а так само і у Сремській Митровиці, У Сербії і Воєводині не було війни, але всі чоловіки, які відслужили військовий строк, належали до так званих резервних військових юґославського війська, і всі вони мусіли відгукнутися на військовий заклек вдягнути військову форму і піти на фронт.
Іван помер у Сремській Митровиці 5 серпня 1995 року, а Марія також померла у Сремській Митровиці 27 січня 1997 року.
Штефан, перша дитина Івана і Марії, народився 25 листопада 1949 року у Лишні. Початкову школу і Технічну середню школу закінчив у Сремській Митровиці. Технічний факультет закінчив у Сараєві. Штефан пізніше переходить на працю до воєного підприємства ″Орао″, де був ведучим інженером на ремонті літакових двегунів. Тут у Сараєві їх злапала громадянська війна. Штефан залишається у своєму підприємстві, де його вбирають у військову форму і дають йому чин майора. Війна була довга і небеспечна, часто проводилася у оточенні під постійним гранатуванням і під снайперським стріланням. Штефан загинув у незрозумілих, нероз’ясованих обставинах, які того дня відбувалися у їх казармі. Штефана знайшли у канцеларії з розстріленою головою. Це сталося 25 лютого, 1993 року.
Славко, другий син Івана і Марії, народився 17 червня 1951 року у с. Чорле. Початкову школу закінчив у Сремській Митровиці. Він має навіть три грамоти ремісничих шкіл металевого і автомеханічного фаху.
Віолета, донька Славка і Веріци, народилася 28 січня 1978 року, закінчила початкову і музичну школу у клясі флейти. Вже від свого восьмого року бере участь у активностях ″Коломийки″, граючи на блок-флейті, флейті, співаючи і танцюючи. Перестає бути активною, коли відходить на студії до Нового Саду.
Петро, третій син Івана і Марії, народився 10 січня 1953 року у селі Люково, біля Інджії. Початкову школу закінчує у Сремській Митровиці а 1968 року відходить до Риму (Італія) до Української малої семінарії. Там закінчує п’ятий кляс тої школи, а коли прийшов на літні вакації додому у літо 1972 року, військовий уряд посилає його на відслуження військового строку. Після відбуття п’ятнадцятмісячного військового обов’язку, він страчає охоту повернутися до Риму на продовження науки у Семінарії. 1979 року, в час, коли засновувався український ансамбль танцю і пісні у Сремській Митровиці, Петрові діти були ще малі так що він не мав часу брати участь у активностях ансамблю. 1985-86 років, коли ансамбль ″Коломийка″ існував вже понад п’ять років і осягнув високий рівень мистецького виконання і організаційно зміцнився, Петро потроха включується до ансамблю,
На знимці оркестр супроводжує танцюристів ″Коломийки″ на виступі на Фестивалі ″Червона ружа″ у Руському Керестурі 1985-6 року. Михайло з гітарою,а Петро у середині з акордеоном.
співаючи у групі співаків. В ті роки придбав собі акордеон і з ним починає деколи грати в оркестрі ансамблю ″Коломийка″. Маріяна і Дарко Петрові діти також починають бути активними у ансамблі, танцюючи у дитячому ансамблі, співаючи у дитячих вокальних групах, а Дарко деколи і грав на блок-флейті. Так було до святочного концерту ″Коломийки″ з нагоди відзначення десять років від заснування. Дарко був більш активним на полі музичного супроводу у ансамблі граючи на кларінеті, а пізніше на гітарі. Його остані виступи у оркестрі ″Коломийки″ були 2004 року на святочному концерті з нагоди відзначення 25 років існування ансамблю, на Першому Фестивалі української культури ″Калина″ у Кулі і на ″Вечорі української музики – Бал″.
Дарко з гітарою у оркестрі ″Коломийки″ на святочному концерті 2004 року.
В той час Дарко почав займатися аматорською художною працею, так що із своїми картинами брав участь на виставці мистецьких творів ураїнських художників з нагоди 25-ої річниці ″Коломийки″ 2004 року, на виставці мистецьких творів у складі 3-го Фестивалю української культури ″Калина″ 2006 року у Сремській Митровиці.
Нема коментара:
Постави коментар