0033 - Ляховичі і Коломийка (2)

     Від 1991 року по 1995 рік у бувшій Югославії відбувається громадянська війна,  у наслідок якої ансамбль ″Коломийка″ зупенив діяльність. Після того Петро серйозно взявся до праці, і з поміччю своїх братів і сестер відновлює ансамбль і стає його головою у наступних два роки.     1999 року, 5 липня Петро знову організує велику маніфестацію – зустріч трйох товариств у Сремській Митровиці під назвою ″Вечір українського фольклору″. На концерті брали участь ансамблі: ″Тарас Шевченко″ з Банялуки, ″Карпати″ з Вербасу та ″Коломийка″ з Сремської Митровиці, який відбувся у міському театрі.

     З початку 2003 року Петро зберає однодумців для підписання заяви для реєстрації українського товариства у Сремській Митровиці.

      12 травня 2003 офіційно реєстроване Товариство плекання української культури ″Коломийка″, якому наступні два роки головою був Петро. Він з того часу керує Групою співаків джерельних пісень у Товаристві. 

       З того часу Товариство ″Коломийка″ видає місячний інформаційник ″Вісник″, якого упорядковував Петро. У ″Віснику″ пишеться про активності ″Коломийки″ і інші цікаві інформації, а також Петро починає записувати заяви старших українців про доселювання українців до Сремської Митровиці у статях ″З нашої історії″. До сьогодні надруковано понад 85 номерів ″Вісника″.

       Бувши головою ″Коломийки″ 2004 року, Петро ініціював і брав участь у організації великої маніфестації – відзначення 25 річнеці існування ″Коломийки″. З тої нагоди організована виставка українців – художників і святочний концерт фольклорного ансамблю Товариства ″Коломийка″. 

 На святочному концерті Петро звиртається до глядочів і членів ансамблю.

Книжка ″Коломийка 25 – монографія товариства″.    

      З нагоди відзначення 25 річниці ″Коломийки″, Петро пропонує написати і видати книжку ″Коломийка 25 – монографія товариства″. За авторів монографії пропоновані Іван Терлюк і Петро Ляхович. Після кілька місяців праці і призбирування матеріалів Монографія вийшла друком початком 2005 року.

Грамота Державного Комітету України  на ім’я Петра Ляховича.   

    

     З рук заступниці голови Державного Комітету України у справах національностей і міграції два члени нагароджені грамотами за вагомий особистий внесок у консолідації світового українства.

     Між нагородженими активістами є два члена Товариства «Коломийка», Микола та Петро Ляховичі. Микола нагороджений як культурний діяч і хореограф  а Петро як культурний діяч.  Це відбулося 6 листопада, 2005 року у місті Сомбор.

      З ініціятиви Товариства ″Коломийка″ і приватної радіо-станції ″Радіо Роял″ , Петро впорядковує і веде радіо передачу українською мовою ″Українська веселка″ впродовж п’ятнадцять місяців, з листопада 2005 року.

     Петро і сьогодні є активним як журналист – аматор і займається культурною працею у Товаристві ″Коломийка″.

      Володимир, четвертий син Марії і Івана, народився 18 вересня  1955 року у селі Футоґ, біля Нового Саду. Початкову школу закінчив у Сремській Митровиці а після того, 1968 року, разом з братом Петром відходить до Риму, у Українську малу семінарію. 1970 року напускає Семінарію і вписується у Сремській Митровиці до ремісничої школи електричного фаху.

     Александра і Марина такаж забажали потанцювати у фольклорному ансамблі ″Коломийка″. Ці свої бажання вони здіснювали у 1997-98 роках. Крім що займалися у танцювальному ансамблі, Алекандра ще і гарно співала і тому брала участь у молодшій групі співаків.

     Михайло, п’ятий син Марії і Івана, народився 13 червня 1959 року  у Сремській Митровиці. Він перша дитина своїх батьків у власній хаті, на власному подвір’ї, де вони дожили свій вік.

     Михайло у Сремській Митровиці закінчує початкову школу і Ґімназію, а Академію мистецтв у Новому Саді, а пізніше став викладачем образотворчого мистецтва в ґімназії у Сремській Митровиці.

     Він вже від своїх батьків сприйняв почуття національної приналижності до українського народу, а тут дав свій внесок і о.Стефан Пітка, тодішній парох у Сремській Митровиці, який поміг і спрямував Михайла  на Літню школу українознансва в Ілоку (Хорватія) 1977 року.

      Сам Михайло розповідає про ті часи: ″На мене особисто о. Стефан залишив глибокий слід. Ще і сьогодні пригадую день, коли він закликав мою сестру Надію і мене і сказав піти до общини, до молодіжної організації і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і русинської молоді , який того 1977 року відбувався у Iлоку. Oфіційні особи у общині на нас „вибілили очі“, і мало нас не прогнали.  На це о. Стефан сказав нам поїхати до Ілоку і передати привіт Гавріїлові Tакачу, який був головним організатором семінару.   Ми це зробили і нас радо прийнали бути учасниками семінару. Aвторитет о. Стефана цьому сприяв.

   Участь на семінарі цілком змінила життя мені, а вірю і моїй сестрі.  Oбоє ми нарешті зрозуміли якого народу ми діти, що є наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське.  За це я нераз дякував о. Стефанові.

  Повернувшись до дому, ми вирішили, що мусимо щось робити і в Сремській Митровиці.  Через два роки, ми зорганізували Aнсамбль „Kоломийка“, долучили донього іншу молодь, і відродження українців у Сремській Митровиціпочалося. Величезна заслуга у цьому і о. Стефана.″

     Михайло 1978 року поступив на Художню академію у Новому Саді і зразу почав навідувати КМТ ім. М. Горького, де окремо приманило його стати танцюристом. Він швидко вчив, а окремо цікавила його хореографія. Нахил до музики вже мав з батьківсьгого дому.

     Він усім своїм єством заглиблюється у  пошуки шляхів, які б зближили його з українством. Невдовзі ці пошуки увінчалися успіхом: Михайло організовує самодіяльний колектив ″Коломийка″, і керує ним упродовж багатьох років.

       - Коли повернулися з літньої школи, ми почали працювати, - пригадує Михайло. - Притулок ми знайшли у Будинку молоді "1Листопада", в самому центрі міста, коло нашої церкви. Спочатку давали терміни, які нам не дуже відповідали. Пізніше, коли побачили, що ми серйозно працюємо і що сходимося не тільки з усіх кінців міста, але і з Лачарку, то дали нам більше часу. Але я мусів до Нового Саду і приїзджав раз тижнево і тоді ми працювали і довше.

Михайло Ляхович як танцюрист у ″Коломийці″

- Найцікавіше було, що ми мали, так би сказати, сімейні групи, пригадує Надя. - Так були аж п‘ятеро Сем‘янових,  четверо Ляховичів, троє Капроцьких, Чорних і Дзвіників, по двоє Воротняків, Писанюків, Душенків, Відаковичів та інших.  Отець Пітка нам запропонував ходити колядувати і таким способом приманими і старших. І справді вже після Різдва старші заснували групу співаків, яка постійно зростала і все краще співала. Були це переважно наші народні пісні і диригент не дуже був потрібний. Але з часом і вони почали цей спів вдосконалювати і це ще краще звучало. Правда, було і обдарованих співаків, як наприклад Іван Тарадайко, Марія Ляхович, Марія Сем’янів, Василь Сем’янів і інші.

   Пригадує Михайло. - І хоча ми були формально на їхньому списку, ми були зовсім самостійні в роботі. Правда, ми часто готували частину своєї програми коли виступали разом з ними. Але мали  все забезпечене. Нам навіть забезпечили автобус для першого виступу на "Ружі" в Керестурі. Так ми і залишилися в рамках Будинку молоді, потім вибрали соби назву "Коломийка", не лиш тому, що це був перший танець, якого ми явно виконали, але це між нашими  людьми була популярна назва.

Ансамбль ″Коломийка″. Михайло з лівого боку із шапкою на голові .

    Михайло написав його погляди про “Коломийку” від початку до сьогодення:  “А все почалося від мрії. Ця мрія була палка і велика – розбудити українців Сремскої Митровиці з летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті, розбудити знову в них приспану любов до власної пісні, дідівської землі. Мрія ця зродилася в серцях кількох нас, у той час дуже молодих і недосвічиних людей. У зародку “Коломийки” стояли три родини: Ляховичі, Сем’янові і Капроцкі. Ми почали заохочувати і інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на пробу. Знайшли ми і крепетитора. Був це досвідчиний музикант Ярослав Пречепа. Люди були, охота була та одного бракувало; дозволу політичних органів. З початку одержати цей дозвіл не було просто. Деякі люди сподівалися, що наша ініціятива згасне сама від себе. Але, вона не згасала. Ми знайшли підтримку у особі тодішньої голови общинського Союзу Соціялистичної Молоді Бранки Прокоп. Ми у письмовій формі обгрунтували наше бажання і – дозвіл отримано. Нас оформлено як гурток при Будинку молоді в Сремскій Мітровиці. Здається, що вирішальну роль у одержанні дозволу відіграв і тодішній директор Будинку молоді Душан Ерцеговац. Він від самого початку нас підтримував і завжди виходив на зустріч нашим бажанням.

  Ми почали працювати з безмежним ентузіязмом. У той час я був студент Академії мистецтва у Новому Саді і там став членом КМТ “Максим Ґоркий”. Все, що я навчився там, старався переносити до “Коломийки”. Нашою першою хореографією був досить простинький “Гопак”. Із тим “Гопаком” ми вперше виступили на Фестивалі культури Русинів і Українців “Червона Рожа” в Руському Керестурі. Було це в червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які без ентузіязму вийдуть на сцену. А побачили вони правдивий ансамбль з вісім парів високих хлопців і срунких дівчат. Українці Сремскої Митровиці вийшли з анонімности на широку сцену і там залешилися і до сьогодні.

  Тут треба сказати, що крім танцювального гуртка, почала прцювати і група співаків. Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в якій вони існували у народі. Це вперше ті пісні потрапили на сцену. Члени групи з ентузіязмом і відповідальністю ставилися до участі в групі, хоча мали свої домашні обов’язки. Їхній труд увінчався успізом, коли в 1981-ому році вони виступили на Воєводянському фестивалі традицій у Вршцу. Потрібно згадати і тих, які у групі співали від самого початку аж до відходу у вічність а саме Марія Ляхович, Марія Сем’янів та Іван Тарадайко. Вони убудували свій талант у нашу громаду, у нашу майбутність.

  З того року ми кожного року виступали на “Червоній Рожі”, і з кожним роком наші виступи були кращими і кращими. Ансамбль збільшувався, ми придбали чудову оркестру, заснували дитячий ансамбль.

  В 1984-ому році ми відзначили п’яту річнецю свого існування. Концерт відбувся в будинку Педагогічної Академії. У той час ми думали, що п’ять років-це велике осягнення. І воно було з огляду на те, що українці перед тим були цілком забуті і викрислені з списку національних меньшин.

  Найбільше успішним періодом “Коломийки” були роки 1985-86. Оба ці роки ми одержали нагороду за найкращі хореографії на Червоній Рожі”. Для нас це був великий успіх з оглядом на те, що ми змагалися з набагато досвічиними ансамблями. В 1985-ому році ми виступили з хореографією “Українська сюіта” а в 1986-ому з хореографією “Ласкаво просимо у Карпати”.  І по сьогодні пригадую ту радість, коли в 1985-ому році нас проголошено найкращим ансамблем на фестивалі. Про наш успіх тоді писали і газети “Сремске новіне”.

  В 1989-ому році урочистим концертом ми відзначили 10-ліття нашого існування. Концерт відбувся у міському театрі. У фоає театру було поставлено виставку присвячену нашому колективу. У той час ми буди невідємною частиною культури нашого міста, ми завоювали собі місце між іншими народами і нас через це поважали. Ми гордо говорили про наш нарід, який у той час не мав свого власного голосу. ( Тут місцеві люди знали тільки про Совєтський Союз та Росію).

  Роки минали а “Коломийка” продовжувала існувати і працювати. Виступила вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживають українці: Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі у Румунії. Всюди “Коломийку” радо вітали, через якість наших виступів.

  Якщо подивитися на існування “Коломийки” з точки зору історичного моменту, то її явище цілком унікальне. Заіснувала вона, коли на загальному рівні мало хто знав про Україну і народ, який себе називав українцями. За нами у той час не стояв ніхто, крім нашої любови до рідної культури, та безмежної віри, що колись, все таки, Україна заговорить своїм власним голосом і скаже: “Так, ви мої розсіяні діти і я горджуся вами”. Ми тут у Сербії, хоч і числено маленькі, та однак ми є частиною великого українського народу...”

      В 1984 році Михайло вирішує одружитися з Любкою Капроцькою, з якою впізнається на репетиціях у ансамблі.

    Надія, шоста дитина, а перша донька Івана і Марії, народилася у Сремській Митровиці 19 лютого 1961 року.     Надія скінчила початкову школу,  Середню Педагогічну Академію, звання учителя початкових шкіл з 1 по 4 клас, Сремська Митровиця, 1976- 80 рр,  Педагогічну Академію, диплом учителя у дошкільних закладах, Сремська Митровиця, 1980 –82 рр.

     Вона була правою рукою братові  Михайлові, коли вони розбуджували українську громаду у Сремській Митровиці і засновували український ансамбль ″Коломийка″.  Михайло був хореогафом і керівником, але Надія у всьому помагала і її авторитет у ансамблі не був маленький. Коли Михайло відбував військовий обов’язок, то Надія провадила репетиції, а навіть і поставляла хореографії.

0032 - Ляховичі і Коломийка (1)

Зв’язки між сімєю Ляхович та Товариством «Коломийка» - розділ перший

     Головною темою цієї росповіді буде подружня пара Івана і Марії Ляхович, а далі їхні діти і внуки. Але, щоб точніше зясувати хто і звідки вони, мусимо найперше посвятити трохи часу їхнім предкам, і їхнім житєвім шляхам. А в тім напишимо у чім ця сім’я повязана з діяльністю «Коломийки».

     Мама Івана Ляховича Анастазія з родини Басіщюк, якої  батько називався Марко, який в Україні був лісником, а мама називалася Марта. За словами Славки Басіщук, ця родина походить з Коропця. Анастазія народилася там в Україні і перейшла до Боснії ще малою дитиною. Вона з своїми батьками жили в Лишні біля Прнявору. Не маємо даних де народився Йосиф, але є певним, що народився в Босні, могло б бути в Деревенті? Анастазія з Йосифом народила  п’ятеро дітей: три сина і дві доньки. Один із синів був Іван, який народився 20 січня 1924 року. Іван мав братів Василя і Стефана. Вони оба, або загинули, або зникли у ІІ Світовій війні.

      Батьки Марії були Володимир і Катарина Мисливич, які також жили в Лишні.      Володимир Мисливич народився 1896 року у Бучачу, село Порхова, приїхав до Боснії маючи 17 років, значить у 1903 році. Помер дідо Володимир 5. березня 1975 року. Катарина народилася 1902 року, дівоче призвеще було Стахов. Катарина померла 23. березня 1982 року.

      Що про це написав Михайло Ляхович у книжці ″Хресна дорога українців Боснії″: - Батьки Марії, Катарина і Володимир Мисливичі, мали хату біля ″кривого моста″. В них було сім дочок, їх життя значною мірою спрямував один факт. Володимир мав великий нахил до фотографії, яка у той передвоєний час у Босні була мало відома. Перші знання про фотографування він набрав з якоїсь книжки, а перший фотоапарат зробив власними руками. Крім щоденної праці в полі і на господарці Володимир і його дочки робили фотографії і таким способом зберегли від забуття чимало подій з життя українців Лишні.

     Після війни Володимир пробував відкрити ательє у Баня Луці, навіть і приміщення купив. Але йому чомусь не пощастило і він це приміщення віддав під ренту. З їх майна лишилась лиш велика хата у Баня Луці. У 70-их роках Володимир і Катарина повмирали, а дочки розійшлися. –

          Народилася Марія 1930 року в селі Лішня біля Прнявора. У її батьків – Катарини й Володимира Мисливичів – було сьомеро дітей, все дівчата. Про своє дитинство та молодість з приємністю згадує:     - Думаю, що моє дитинство було гарне, хоча роботи ніколи не забракало. Крім батька чоловічих рук не було в хаті...

Марія Мисливич

   А ми, дівчата, все знайшли часу  для дрібних людських радостей: читали, вишивали, рисували, а найчастіше – співали... В усіх нас був розвинений музичний талант і кожну хвилину, чи то в часі праці, чи вечером біля свічки, ми заповняли піснею. В нашій хаті говорилося, читало і співали тромовно: українською, польською та сербськохорватською мовами. Читали ми багато. Батько десь розбудовував книжки, журнали, газети, приносив їх дому, а ми це розчитували з першої по останню сторінку. Батьки піклувалися нашим вихованням. І хоча їх життя не було легке, вони, маючи на увазі ці часи, осягнули досить високий рівень освіти. Батько добре володів не лише українською, польською та сербськохорватською мовами, але й російською. За фахом був фотограф, один з перших в цій частині Боснії. Ремесла цього навчився з книжок. Свою першу камеру сам собі зробив. Так фотографія знайшла відповідне місце в нашому житті і залишилась по нинішний день. Я цього навчилася від свого батька, навіть посвідку маю, а мої діти навчилися від мене. Своєю камерою батько врятував від забуття чимало подій з життя українців у Боснії.

Весіля Івана і Марії Ляховичів в Лишні, яке  відбулося 12 січня 1949 року

- Після війни, коли все здатне ставало у лави, щоби відновити зруйновану країну, я і мої сестри, тому що були грамотні, робили різні переписи і все що було потрібне. Одна з моїх сестер стала до праці в пошті, а я службовцем у місцевій канцеларії. Моїм завданням було одружувати пари. Будуче метрикальним службовцем я одружила тридцять пар, а серед них і себе зі своїм чоловіком.

Бачите, в житті різно буває. У мене десятеро дітей, усі здорові. Ні одно не померло. Мене люди часто запитували, як я могла виховати стільки дітей. Моя відповідь все була однакова: було важко, але гарно! Всі вони вийшли на добрих людей. Часто відвідують батьківський дім, а то для мене найщасливіші хвилини. Коли раз у році всі разом зійдуться, зі своїми дружинами і діточками – справжнє свято! 

Група співаків джерельних пісень ансамблю ″Коломийка″. Марія у середині.

    - Хоча моє життя не було легке, я ще не здаюся. Шість років тому у Сремській Митровиці зорганізовано український ансамбль і я зразу стала його членом. Співаю в групі співаків українських джерельних пісень. Багато я знаю українських джерельних пісень. Навчив їх мене відомий лішнянський співак Микола Чорний. А шкода, бо піснею наш народ висказує усе своє горе, усі свої страждання, свої мрії... Люблю я і ці новіші пісні, але вони відображають почуття лиш одної людини. Почуття цілого народу міцніші...

     - З групою я вже п’ять разів виступала на «Червоній ружі» в Руському Керестурі. Виступала на крайовім огляді джерельної творчості у Вршцу, звідки наша пісня, хвилями Радіо Београду, залунала у всіх краях Югославії.

     Крім Марії, в діяльності ансамблю беруть участь і її діти: Михайло, Надія, Еміл, Микола, Борис та Таня, яка вже танцює в дитячому складі.

Марія і Іван Ляхович   

    Іван і Марія повінчалися 12 січня 1949 року. Всі недолі, які притискали українців у ті післявоєні часи, притискали і молоду пару Івана і Марію. Вони перше жили на спільнім обістю з родиною Йосифа і Анастазії Ляхович, і тут народився їхній перший син Штефан 25 листопада 1949 року. Їхній другий син Славко народився в селі Чорле 17 червня 1951 року.

      І тоді вирішують пошукати кращої долі, як це в той час робило і багато інших українців з тих просторів.

     Не знаю чому, але 1952 року Іван і Марія  опенилися на хуторі Йойкич, коло села Люково біля міста Інджія, бо тут вже було українців, які доселелися з Босні раніше. Я думаю, що цей хутір був житловим осередком, де мешкали робітники, які працювали тут на землеобробчому  кооперативі. Швидко після того вони переселюються до села Футоґ біля міста Нового Саду .  І тут не затрималися довго, а тому, що Іван мав у Сремській Митровиці сестру по матері Катарину, вони переходять до  Сремської Митровиці, де швико купують пляц для будови хати. Тут на тому пляці змурували перше меньшу хату, а пізніше і більшу бо сім’я швидко збільшувалася. їм  народилося десятеро дітей: Штефан, Славко, Петро, Володимир, Михайло, Надія, Еміл, Микола, Борис і Таня.

     Сім’я Ляхович вже була велика і тому  Іван мусів добиватися до кращої платні, а до того він мусів дістати більш плачену роботу. Землеобробчий комбінат, в якому Іван працював, було велике підприємство, яке мало багато різних машин і грузовиків. Водії грузовиків їздили на ріжні далекі подорожі і розвозили продукти свого комбінату, і за те були добре плачені. Тому Іван здавав іспити, щоб дістати звання водія грузовика, і це йому вдалося, так що працюючи водієм грузовика, часто не було його дома по цілі дні.

     Мама Марія вже мала багато праці в хаті, щоб всі діти були і нагодовані на час, і щоб ходили чистими і гарно вбраними. Вона мала в той час машину для шиття і багато чого, що діти вбирали, пошила сама. Перед кожним святом, на Різдво або Великдень, всі діти мусіли бути гарно вбрані, коли всі разом йшли до церкви. Ті старші діти вже ходили до школи і всі вони мусіли мати і торбенки для школи, і книжки, і зошити. Про все це мама Марія мусіла думати, придбати і надглядати як діти вчаться, чи навчили лекції, чи написали домашні завдатки, а до того і виховання не сміло бути занеханим.

     1991 р. громадянська війна у бувшій Юґославії не обминула ні сім’ю Ляхович. Війни не було на просторах Сербії, а так само і у Сремській Митровиці, У Сербії і Воєводині не було війни, але всі чоловіки, які відслужили військовий строк, належали до так званих резервних військових юґославського війська, і всі вони мусіли відгукнутися на військовий заклек вдягнути військову форму і піти на фронт.

     Іван помер у Сремській Митровиці 5 серпня 1995 року, а  Марія також померла у Сремській Митровиці 27 січня 1997 року.

     Штефан, перша дитина Івана і Марії, народився 25 листопада 1949 року у Лишні. Початкову школу і Технічну середню школу закінчив у Сремській Митровиці. Технічний факультет закінчив у Сараєві. Штефан пізніше переходить на працю до воєного підприємства ″Орао″, де був ведучим інженером на ремонті літакових двегунів. Тут у Сараєві їх злапала  громадянська війна. Штефан залишається у своєму підприємстві, де його вбирають у військову форму і дають йому чин майора. Війна була довга і небеспечна, часто проводилася у оточенні під постійним гранатуванням і під снайперським стріланням. Штефан загинув у незрозумілих, нероз’ясованих обставинах, які того дня відбувалися у їх казармі. Штефана знайшли у канцеларії з розстріленою головою. Це сталося 25 лютого, 1993 року.

     Славко, другий син Івана і Марії, народився 17 червня 1951 року у с. Чорле. Початкову школу закінчив у Сремській Митровиці. Він має навіть три грамоти ремісничих шкіл металевого і автомеханічного фаху.

     Віолета, донька Славка і Веріци, народилася 28 січня 1978 року, закінчила початкову і  музичну школу  у клясі флейти. Вже від свого восьмого року бере участь у активностях ″Коломийки″, граючи на блок-флейті, флейті, співаючи і танцюючи. Перестає бути активною, коли відходить на студії до Нового Саду.

    Петро, третій син Івана і Марії, народився 10 січня 1953 року у селі Люково, біля Інджії. Початкову школу закінчує у Сремській Митровиці а 1968 року відходить до Риму (Італія) до Української малої семінарії. Там закінчує п’ятий кляс тої школи, а коли прийшов на літні вакації додому у літо 1972 року, військовий уряд посилає його на відслуження військового строку. Після відбуття п’ятнадцятмісячного військового обов’язку, він страчає охоту повернутися до Риму на продовження науки у Семінарії. 1979 року, в час, коли засновувався український ансамбль танцю і пісні у Сремській Митровиці, Петрові діти були ще малі так що він не мав часу брати участь у активностях ансамблю. 1985-86 років, коли ансамбль ″Коломийка″ існував вже понад п’ять років і осягнув високий рівень мистецького виконання і організаційно зміцнився, Петро потроха включується до ансамблю,

На знимці оркестр супроводжує танцюристів ″Коломийки″ на виступі на Фестивалі ″Червона ружа″ у Руському Керестурі 1985-6 року. Михайло з гітарою,а Петро у середині з акордеоном.

співаючи у групі співаків. В ті роки придбав собі акордеон і з ним починає деколи грати в оркестрі ансамблю ″Коломийка″. Маріяна і Дарко Петрові діти також починають бути активними у ансамблі, танцюючи у дитячому ансамблі, співаючи у дитячих вокальних групах, а Дарко деколи і грав на блок-флейті. Так було до святочного концерту ″Коломийки″ з нагоди відзначення десять років від заснування. Дарко був більш активним на полі музичного супроводу у ансамблі граючи на кларінеті, а пізніше на гітарі. Його остані виступи у оркестрі ″Коломийки″ були 2004 року на святочному концерті з нагоди відзначення 25 років існування ансамблю, на Першому Фестивалі української культури ″Калина″ у Кулі і на ″Вечорі української музики – Бал″. 

Дарко з гітарою у оркестрі ″Коломийки″ на святочному концерті 2004 року.

    В той час Дарко почав займатися аматорською художною працею, так що із своїми картинами брав участь на виставці мистецьких творів ураїнських художників з нагоди 25-ої річниці ″Коломийки″ 2004 року, на виставці мистецьких творів у складі 3-го Фестивалю української культури ″Калина″ 2006 року у Сремській Митровиці.

0031 - Сем'янові

Сім’я Сем’янів у українській громаді Сремської Митровиці

     Якщо бажаємо розсвітлити українську громаду Сремській Митровиці і як почала активність на плеканні української культури у тому осередку то не можемо обминути сім’ю Сем’янів. З найстаршого до наймолодшого члени цієї сім’ї спричинилися а потім і були активними у гуртку українського фольклору «Коломийка». І зараз у Товаристві плекання української культури «Коломийка» є члени цієї сім’ї.  Було б цікавим написати що сказав про себе, свою сім’ю і початки активностей найстарший, вже покійний Василь Сем’янів:

Василь Сем'янів

     «Мої до Боснії приїхали з України, від Тернополя, село називалося Діл. Це було 1914 року. Купили землю від турків, тоді доробилися та докуплювали землю. Ми мали 12 гектарів в селі Брезік коло Прнявору. Було село Гайова блисько коло нас і Лишня, а з другого боку було сербське село. Дідо мав троє дітей, дві дочки і сина. Мій батько і ми жили у маминого батька, а татові батьки жили на Камяниці і у них було три синів і три дочки. В той час в Босні люди жили досить добре, робилося примітивно, не було машин, техніки. Були люди веселі, як я собі пригадую, було досить весіль, робили деякі притки, не було струї, телевізії. Люди найбільше займалися польпрівредою, дівки займалися все на якихось притках, прили, ткали. Люди там найбільше сіяли пшеницю, жито і кукуруза сіялася досить. Не родило як тут у Сремі. Жилося як на селі, оброблялася земля, трималася худоба, колись не було тих фабрик... Люди почали веселюватися 46 року все до 70 року. Причина була, мишлю, там війна наробила досить клопотів, було випадків, що напали на наших людей. А потому люди прийшли, подивилися, що тут легше прийти до життя, а друге, що я знаю, хто мав більше дітей. Там по селах було далеко слати до школи, хотіли школуватися, не було більше, щоб пасли худобу і землю робили. До школи було далеко, до Банялівки далеко від нас, до Прнявору також далеко. Було тільки до восьмого клясу, так що люди пхалися до більших міст, до ліпшої землі і так. Ті, котрі закінчили школу йшли далі, не затримувалися у тих селах, ніти дороги доброї, ніякої... Ми переселилися 70 року до Сремської Митровиці, перше перейшов з Брезіку до Чорле 67 року, а тоді тут. Я як перший раз прийшов, купив був тут хату, не моглася переписати, була дика будівля. Тут вже було українців, котрі вже раніше прийшли, помагали одні другим, хати мурували «мобою», як сказали. Було багато дітей, було тісно, мусілися добудовувати. Ту хату продав, бо не міг переписати, ледви гроші дістав, купив тутка пляц, латалося потроха, клалося. Тут наші люди помагали досить, приходили у «мобу» (толока) і «подрум» (підвал) копали і «темель» (фундамент) копали, фамілія і сусіди... Крім праці були і забави, все робилися якісь за новий рік дочікування. Були тут вже Причепи, Ляховичі і Гільчишини, в той час було вже багато українців, у Шашінцях також.

     Забави робилися по хатах, нараз почали дітеська тут у мене на подвір’ї, Причепа Славко грав, Михайло вже зачав дещо вчити з ними, зробилися активніші, зачався фольклор, всюди наступали...

     З народних звичаїв було, що ходили вінчувати на свята, ходили дітеська і ще мої два-три хлопця. І Воротнякові тут приходили, тоді йшли від хати до хати засівати, до рідніших, до фамілії...

     Всі активності могли б обновитися, як би діти хтіли. Я би нашим українцям доручив, щоби були активніші, щоб були якісь відкритіші, обновлєли котрі си пригадують старі свої обичаї, за Новий рік, за Николая. Колись дітям за Николая клали родичі під подушку деяких колачиків, цукерків.  Ті обичаї обов’язково робилися, і сходилися, і колядували, і активностей було інакших, інакше обходилися. Требали б обновити, іти на фольклор, українську мову, щоб усе було і обновилося, а і до церкви ходили б діти. Найважніше щоби були признаті як люди, котрі тут живуть, роблять і мають свої активності, щоб мали охорону. Ми мусіли б мати школу, де б українські діти училися, хоч два рази на тиждень, чи як там, українську мову, українське письмо, так щоб щось знали, від кого настали, щоб знали свої звичаї, потанцювати, заспівати свої пісні...

     Про Вісник думаю, що міг би бути багатіший, щоб дехто з людей фінансував, щоб було щось більше писано, щоб більше людей писало, могли б і діти писати якісь віршики, щось написати, щоби було що читати... Наші люди зробилися якось не скорі до праці... Я спонсорую той Вісник, щоб то проширилося. Хто прочитає, хто розуміє той певне що буде інтересуватися за своє майбутнє, щоб у Віснику виходило, що може прочитатися про наші активності, чи будемо десь виступати, де будемо їхати, може знов у Україну, десь вийти подивитися і тут у Сербії. Люди тяжко розуміють ту мову, але котрі інтересуються, треба да нучаться. То ніє мова на високому рівні, то наша народна українська мова...»

Марися третя зліва а Василь п'ятий

     З самих початків Василь Сем’янів з дружиною Марусею були члени групи співаків джерельних пісень у «Коломийці» аж до кінця свого життя. Їхні діти Йосип і Зеновій були танцюристами від самих початків а пізніше прилучилися Ярослав і Стефан. Батько Василь купив Ярославові і Стефанові акордеони, на яких вони пізніше грали і були і корепититорами у ансамблі.

Ганя в горішньому ряді друга зліва

      Донька Гання досить рано прилучилася до групи співаків джерельних пісень, у якій і по сьогодні співає і навіть є видучим голосом. У ансамблі брали участь і внуки, доньки Ярослава Олександра і Ева і син Гані Петро.

Ярослав перший а Стефан другий зліва

     Стефан по закінченні початкової і середньої школи у Сремській Митровиці поїхав на Україну студювати хореографію. Кілька років жив і працював у Білій Церкві (Україна) а тоді повернувся до Сремської Митровиці. Сьогодні є досить активним у товаристві «Коломийка» як корепетитор танцюристам і групам співаків: групі співаків джерельних пісень, мішаній групі співаків та дитячій вокальній групі. Він також добре пізнає українські музику та спів, в чому досить помагає у мішаній групі співаків. У других українських осередках Стефан займається викладаням української мови з елементами національної культури та хореографією.

     На останьому Балі у його довгому житті у Сремській Митровиці Василь Сем’янів вийшов  наперед, взяв мікрофона і звернувся до присутніх. З великими емоціями він подякував українцям Сремської Митровиці за те що так гарно гуртуються на таких маніфестаціях і запросив їх, щоб це продовжили і ще більше розвивали. З його щоків покотилися сльози ніби відчув, що його життя приходить до кінця. Він ціле своє життя прожив з сильним відчуттям приналежності українському народові і старався перенести це на своїх нащадків і земляків, що йому у великій мірі і вдалося.

0030 - Спогади, спогади...

Стефан Кривошия про себе і свою сім’ю – Спогади та активність у товаристві «Коломийка»

    Вже понад два роки минуло відколи він прилучився до групи співаків джерельних пісень у Товаристві «Коломийка». Він тепер між найстаршими членами у товаристві. Стефан народився 1934 року і має 78 літ. Тут цікавий факт, що членів цієї сім′ї Кривишия завжди було у «Коломийкі», а тепер їх є всіх генерацій, які активні у якійсь групі товариства. Від самих початків, коли засновувалася «Коломийка», то членами були Олга Кривошия, донька Стефанового брата та Іван Кривошия, Стефанів син. Вони тоді були танцюристами.

     Маю знимку моїх батьків. Тато жив 97 літ а мама 92. Мої батьки, і тато і мама вже народилися у Босні. Мого діда я не запам′ятав але бабу пам’ятаю. Вона приїхала з України. Вона називалася Катарина а за місце походження з України споминали Підгайці. Дідо називався Гілько. Вони вже там були одружині. Розповідала баба, що тоді, коли вони іще жили на Україні, то по перший раз зявився біцікль, а коли надійде, то люди тікали і говорили «Їде дідько». Батько називався Іван а мама Руська – Розалія, з родини Яндруховський. Вони у Босні жили на Дев′ятині. Батько перше жив у Раківцю коло Прнявору а коли ожинився тоді прийшов на Дев’ятину. З Босні вони пізніше переселилися до Срему у село Бачінці. Вони переселилися 1950 року. Батьки у Босні займалися землеробством а крім того він там був ремісником для покривання хат соломою. З соломи вязав сніпки і з них виробляв дах на хатах. Його там кликали це робити далеко від свого села Дев’ятина, яка була українське село. Довкола були сербські села, всі вони його кликали покривати. З жита і соломи вироблялися ті сніпки. Це для батька була одна з головніших зайнять.

     Коли переселювалися до Бачінців у Дев′ятині розпродали усе майно. У той час у Бачінцях жив його брат а мій стрий. Батько прийшов до нього у гості і коли був там побачив як тут жиється і ще вони його намовили, щоб і він перейшов там жити. Там були ті «задруги» (колгоспи-спілки землеробів) і зараз моглося почати робити. У Бачінцях купили собі майно.

     Доки іще жили у Дев’ятині їх там злапала ІІ Світова війна. Під час війне було всього по ріжному. Я вже добе пригадую собі тої війни.Я пригадую коли сталася капітулація старої Югославії. Я тількищо почав ходити до школи. Ми були в школі а школа була недалеко церкви, на сусідних горбах було чути як стріляють. Мали ми учительку, яка нам сказала «Ідіть додому, нема більше школи». Тоді почалася війна і все це. Там коло нас було озеро, було води. Наша хата була близько озера, був один великий садок. У ньому часто змінювалися то партизани то четники. Вони прийдуть тут, бо була вода, поставлять котли варити їжу а коли зявляться ті інші, вони перекидають котли і тікають. Тільки один раз у тій війні надійшли усташи. Коли з нашої хати вийдеться так трохи на горб то було видко до церкви а партизани були у ній. На них напали партизани і примусіли утікати і більше не приходили. А німці приходили пару раз, зимою, а всі вбрані в білі форми, навіть і на коней накидали білі полотна. Ідуть такі білі як гуси. Так там воювалося.

     У Бачінцях я продовжив йти до школи і на ремісничі науки. Вивчив за коваля. Почов і працювати у «задрузі» «Слоґа» у Бачінцях коволем. До Сремської Митровиці перейшов 1955 року і тут робив в ковальському підприємстві. Незадовго потім я пішов до війська а коли повернувся того піприємства більше не було, розформоване. Тоді я почав працювати у іншому підприємстві «Польострой». Пізніше заснувався «МІВ», де я працював аж до пенсії.

     Це вже новіша фоторгафія. На ній ми всі брати і сестри а іще не всі були присутні. Брати Михайло, Ілія, Франьо і я і дві сестри а нас дітей було дев’ятеро. 

     Це також родина, тільки що тут і стрий і стрийна і від їхніх дітей Володимир. Це могло бути на  «празник», прийшов стрийко з сім’єю до нас у Бачінці і тоді зфотогравувалися. Брат Ілія був вже одружиний і мав доньку Софію. На цій фотографії ми всі діти, нас дев’ятеро і стрий Антон і стрийна Анка і їхній син Владо з Митровиці.

     То ми на біцікльох (на велисопедах) їхали з Бачінців до Митровиці. Це Штефан Ґімбаровський, Роман Яблонський і я. У той час автопутем ми їхали а машин майже зовсім не переходило, може одна чи дві.

     Це я, коли мав може двадцять літ і моя стриєшна сестра. Це могло бути у Бачінцях.

     Це жинився Суканиця Петро, на гармонії грав мій брат Владо. Це також вже було у Бачінцях. Це могло бути 1954 року. Це все українці, Ольга Яблонська, Місько Яблонський. У той час було у Бачінцях кілька українських сімей. Тепер їх є менше, як я знаю, є три сім’ї. Я на тому весілі був дружба. Тут і солодка баба.

     Владо Кривошия, мій стриєшний брат, він жиє тут у Митровиці. Знимка зроблена 1956 року.

     Фотографовано у Бачінцях. В середині я а це мої стриєшні сестри, Ганя і Катарина, доньки стрия Йосипа. Одна тепер в Австралії а друга в Сремській Каменіці. Я тоді мав десь двадцять літ.

     Фоторгафія дуже стара. Це мої цьотки, мамині сестри. Це було іще в Босні. Коли поляки від’їжджали до Польщі, одна з них поїхала а одна тут залишилася до смерті.

     Стефанова дружина Анна з родини Плавшич,  її сестра і цьотка.

       Між першими до Коломийки приступили Ольга Кривошия, донька мого брата Михайла і Іван, мій син. Ольга була активна доки не пішла на студії до Суботиці. Іван і по сьогодні активний, перше був танцюристом, пізніше був членом керівних органів у товаристві а зараз є членом мішаної вокальної групи. Тепер у «Коломийкі» у тій самій групі співає Іванова дружина Ґордана, його син Ґоран виріс у «Коломийці» як танцюрист, Іванова донька Івана є членом підготовчої групи, танців, співу і відвідує уроки української мови з елементами національної культури. Стефанова донька Маріца, віддана Кадар, тепер також активна, співає у мішаній вокальній групі, а також помагає у всіх інших потребах, коли товариство приготовляє якусь маніфестацію. Маріцін чоловік Златко Кадар також є членом товариства, є членом Надглядачої комісії і підтримує і помагає у товаристві у всіх заходах. Їхній син Боян дуже любить танці і культуру всіх народів. Крім того, що танцює у ансамблі «Коломийка», він також танцює у угорському ансамблі а сам керує танцювальним ансамблем Хорватського культурного центру у Сремській Митровиці.

     "А це було так, коли я вирішив приступити у групу співаків. Був у церкві, а після Богослужіння приступила до мене Софія Писанюк і спитала, чи не приступив би я до групи. Каже бракує чоловіків у групі. І так я почав ходити на репетиції. Це є дуже гарне спілкування. Про «Коломийку» думаю усе найкраще, нам всі дивуються як ми гарно товаришуємо. Коли вдягну вишивану сорочку ніхто б мені не дав дак багато літ. Люди дивуються що я співаю у групі співаків. Ми всюди їздимо, до Вуковару, Лішні, до Дев’ятини. Їдимо по тих наших фестивалях і там презентуємо ці наші старі українські пісні. Всім подобаються мелодії наших пісень, і ці старі, що співає наша група і ті новіші, яких співає мішана вокальна група. Наше товариство добре працює, нас люблять у місті, нас підтримують."

     Стефан і Анна у подружньому житті уже понад п’ятдесять років. А так добре згоджуються, що аж приємно бути у їхній хаті. Вони іще ніколи не були на Україні і за це їм шкода. Думають, що може іще мають родини на Україні.